Оповіданє
І.
Тричи схапувала ся Олена у ночи зі сну, хрестила ся тричи і тричи обмацала та хрестила троє своїх дїтей, що спали разом з нею на печи. За третим разом она сїла, підперла ся під стїною і наслухувала: на постели здорово хропів єї чоловік, а дїти, єї дїти нещасні, відихали, посапуючи, зовсїм спокійно, спокійненько. У вікнї ще не розвиднювалось. Олена почала шептати:
"За молитвами святих отець наших... О, Господеньку ласкавий та милосердний, таточку небесний наш, добрий, відверни усе лихе від нашої хатки, від дїточок наших, від нас грішних і від челядоньки цїлої" — а потім обтерла рукавом спітнїле чоло. У хатї не спав більше нїхто, нї "челядоньки" нїякої більше на цїлім Оленинім обійстю не було. Поволи она, хрестячись, злїзла з печи, намацала прилавок та мисник і почала шушупати рукою, шукаючи сїрників. Найшла і засвітила. Підійшла д постели і порушила свого чоловіка:
— Максиме, Максиме, а встань же!
Максим підвів голову:
— Чо' хочеш?
— Устань, пійди-ко до стайнї подивити ся д корові...
— Ид якій корові?...
Олена закусила губу...
— А... правда... я й забула... так якось прочуло ся менї... здавало ся... а, Господи!...
Максим обернув ся на постели до стїни хрюкнувши горлом якось злісно.
— Не спи, Максиме, — промовила Олена якимсь лагідним на-впів нїби плачливим голосом. — Менї якось так здає ся, як би нещастє крізь двері в нашу хату зазирало... Чогось менї лячно, коби лиш де не огонь, або що... Сни якісь таки непевні, такі страшні сни... Максиме! Ти спиш?
— Чого ти хочеш від мене? чого ти учіпила ся мене? Комина чіпи ся, як не маєш кого. Задуй каганець, я хочу спати!
Олена заглянула в піч, розгорнула попіл, в котрім було ще кілька тлїючих искор, згорнула знов на купку, перехрестила, поглянула сюди й туди, взяла каганець і сїрники з собою на піч, повісила каганець на цьвоку в стїнї, собі над головами, і задула.
Бідна Олена! Сни тяжкі єї мучили; їй здавало ся, що якесь страшне нещастє відхиляло двері до єї хати і з сїней зазирало... Нї, не здавало ся... Хто знає... Олена присягла би, що видїла у дверех хатних якусь велику, страшну, кудлату голову, великі білі очи... ох, ті очі, що від них аж мороз пробіг по єї тїлї... Так, хто знає, чи сон се, чи привид. Тогдї она вже не спала, коли видїла тоту голову. Їй здавало ся, що як лиш лїзла на піч з каганцем, тота сама голова ще раз показала ся у хатних дверех... так заглядала з сїней до хати... Ух!
— Господочку ласкавий, відверни Твій святий гнїв від нас грішних, від дїточок наших бідних!...
Олена сидїла, шептала молитви, які їй из серця плили на уста, а з очей збігали собі теплі сльози одна за другою на здогін... Тихесенько собі спливали свобідні сльози у потемках, грали в Олениних очах як свавільні дїти, коли на них нїхто не дивить ся, не заборонює та не лютить ся. А Максим спав, не бачив, не чув, то й лютитись не було кому...
Олена обтулила дїти, перехрестила і спустила ся тихонько по-при них на свій власний кулак. Не хотїла будити дитини, що майже на поперек положилась на якімсь курманї, котрий она собі під голову підкладала. Дитина, звичайно, як дитина...
На постели захропів якимсь дивним голосом Максим, Олена здрігнулась. Їй причуло ся, що хтось найвиразнїйше, хоть страшним голосом заголосив: "сме-е-ерть!" Она знов перехрестилась, та все-таки якась мара, що розбентежила єї кров і нерви, не щезала. Крізь двері, мабуть таки зазирає тота сама кудлата велика голова з білими очима, то — здаєсь — нїби покійна Иванчиха, з білим рантуховим завоєм на голові, зазирнула в хату. Олена обернулась на другій бік, притулила ся міцно до дитини... Та нї, сон не хапаєсь очей... Здаєть ся, мов-би той сон у видї темного, темнїйшого від ночи стовпа, снував ся по хатї байдужно — мов-би з єго ходу відгадати можна думку: "Що менї там до тебе, Олено! ти не будеш спати, бо менї не хоче ся брати тебе за очи." А тимчасом гадки шибають собою... Ой ті сни, ті сни погані!... Град, великій град, як курячі яйця, як кулаки, а там дїти в "лозах", так, в тих "лозах" над водою... крига, велика крига, що жбухає бовванами води аж там на Оленині дїти в "лозах", що пищать під ударами граду... а она, Олена, их рідна мати, по тамтім березї пишно проходжує, зацитькує дїти, а в серци якійсь невимовний великій жаль, біль, горе, роспука... Она чує, як під нею западаєсь беріг, як він хитає ся, як она з місця рушитись не може, немов приросла, як боре ся сама з собою, з своїми грудьми, як хоче бодай свою голову зірвати з плїч та кинути на тамтой бік межи дїти — та дарма, голова не хоче відриватись, земля западаєсь тихо-тихесенько — нараз — гррруруруру! — світа не стало, лиш цїла гора валить ся на неї, на єї плечі... А там під ногами пливе зеленава струя, підриває єї ноги, несе в долину — кладе єї плазом — і все пропало... "То гріб, гріб, гріб" прошептали єї уста і замкнулись на віки...
Олена роздумує, розбирає: що се має значити? яке нещастє і на кого має упасти? На мене? на дїточок? на "него"? Ох, нї, Господи, відверни своєю ласкою, а як уже така Твоя воля свята карати нас за гріхи наші — так хоть не дїточок, не их, не их... не "єго" — і єго шкода... вже радше покарай мене.. Коби до позавтра, до Іордану святого... я свічечку, я трійцю, хоть невеличку, на яку Бог мене спроможе... Так, трійчечку перед Матїнку Божу, най відмінить і відверне... Люде кажуть: град — то сльози, крига — нещастє... ух! Тота голова, страшна голова, знов зазирнула в хату... Во имя Отця, і Сина і святого... Божечку переміни! Олена затулила очи, обняла голову сплетеними руками, стулюючи оба ліктї, як мож тїснїйше до лиць і розбурханих живчиків на скранях, що, мов нори пісочком, так кровью бовтають. Бідна она, Олена, дуже бідна... роздрочена, роздразнена і не має нї до кого словечка промовити. "Він" спить собі спокійно по похмілю поганім... Пізно прийшов, з коршми прийшов... і сварка непотрібна була.. можна було якось змовчати, вийти з хати, виминути лихої години — коли в хатї пекло починаєсь... Ба, та дїти, малі дїти, они вже й так поперелякувані, що инодї і в снї прохапують ся та кричать "мамо!" Сеї ночи хвалив ся, відгрожував ся, що "розвяже собі руки" і єї, Олену, тоту "відьму скажену" так сховає, що "й сам чорт не найде і Бог з памяти загубить"... А Олена єго ще будила, сама перша до нього заговорила, та не хотїв... не хотїв і одного слова доброго сказати...
Дуже тяжко на серци Оленї, так тяжко, мов ся ніч ледом-кригою стяла ся, та на єї груди горою ледяною звалилась...
ІІ.
Другого дня рано похмурий встав Максим з постелї. Олена, до котрої він нї пів-словечком не відозвав ся, нї півоком на неї не подивив ся, крутила ся вже давно по хатї і топила в печи. і аж коли Олена почала ломати якісь патики на колїнї, що тріскали на цїлу хату, Максим поглянув злобно і захрюкав, як звичайно, горлом. Олена розуміла, що се значить, та не відзивалась. Бо й що-ж она винна тому, що в неї нї одного патичка дров, як у людей, у шіпцї?... Що она винна, що мусить ходити та визбирувати патички по під плоти, а де він розсипає ся, то й розібрати єго та внести до хати, бо й так чужі люде розібрали-б... Що она винна тому, що вчера обходила майже пів села, аби хто позичив ще з кілька полїнець під свята, та нїхто не хотїв, бо у кождого вже позичала, а нїкому ще не віддавала... Що она винна тому, що люде їй витикають ледарство Максима: "Ади, твій чоловік нїчого не робить по цїлих днях, а й валяє ся по коршмах на встид та на ганьбу цїлому селу... міг би пійти до лїса та яких патиків призбирати, а нї, то на два днї молотити до кого, то й уже є фірчина дров..." Що она тому всьому винна? А в хатї прецїнь затопити мусить та бодай борщу якого дїтям зварити, ба й "він" сам, хоч нїчого не робить, а прийде домів то їсти впоминаєсь...
Так думала собі Олена, позираючи боязко боком на Максима, котрий очевидячки шукав собі конче якоїсь зачіпки, аби відновити вчорашну сварку. Він злісно шпуряв усїм по хатї, то по кутах, і аж коли шукаючи за чимсь, наткнув на решето з лїсницями на лаві, та ним шпурнув на серед хати, Олена вийшла з терпцю:
— І що-ж тобі тото заваджало, чи може в очи скололо? Ти чей того не придбав, ай сусїди дїтям принесли.
— Ти-и-и! — крикнув Максим на всї світи, — кажу тобі, — стережи ся!
На печи схопило ся двоє дїтей, а одно почало плакати.
— Цить, цить, дитино, Дух святий з тобою, не бій ся, не бій, то тато женить ся! — промовила Олена.
— Чуєш! Ще раз кажу тобі, стережись мене, бо світ цїлий зжахне ся і моїй помстї не надивує ся... Кожда жилка в менї пеклом дивить ся на тебе... Що? ти гадаєш, що я тобі забув учорашний вечір?... Ти менї корову під ніс пускаєш? Ти гадала, що я не розумів, чому ти менї корову навіть у ночи нагадувала, из сну будила, а нагадувала?... Го, го, го! Знаю я твої химери, та я их вижену! о, вижену, разом з духом тим собачим випущу як пару з пса....
— А що-ж я тобі такого вчинила, щоби ти з мене душу виганяв? Корови я тобі витикати не хотїла, та й не хотїла тебе нею вражувати. Припадок та припадок. Я й сама знаю, що де тонко, там ся ще й рве. Я й тобі прецїнь не казала, що ти гроші за корову пропив. От причуло ся менї, я привикла була наслухувати єї віддиху, причуло ся менї, от тому й будила тебе. Та сам ти прецїнь казав, що як би-сь був собі не заходив у кумпанію з піяками та піячками, то й грошей за корову був би не загубив... Я вірю та й знаю, що ти их не пропив.
— Вільно менї було их пропити, подарувати кому, в болото кинути... тобі зася від того! Ти менї корови не привела. То моя була корова!
— А дїти дрібні!
— У вир иди з ними, коли-сь их навела...
— Я дїтей під плотом собі не найшла, анї з нїким по кутах не волочила ся, як твої приятельки великі з тобою..
— Чуєш? Замкнеш ти собі, чи я тобі маю замкнути? Я зараз! не бій ся!...
Олена не відзивалась більше.
І Максим мав свій спосіб думаня. Єму здавалось, що нїхто иншій не винен єго нуждї, як власне тота єго навісна жінка, Олена, що назирцї за ним ходить та при людях нераз гонить з коршми до хати. Бо й що-ж принесла або привела єму на обійстє? Від самого початку недостаток, нужда, жура, і знов нужда. Нужда та й нужда. Те саме може сотний раз повторяла єму вдова Февроня, єго перша недоспіла суджена, з котрою наважились були оженити єго свояки та родичі. І що-ж? — прокляте данє якесь, якісь чари заслїпили були тогди єму очи, що він видїв лиш одну Олену, служницю, мало-що не голу. Вже тогди всї говорили, що она "обмотала" єго, та він не вірив тому, не міг якось вірити, "она" вже таке єму вчинила, що нїчого нї видїти нї вірити не хотїв. Аж тепер він видить, дуже добре видить, та й вірить Феврониним словам, що сам він своїй бідї та нуждї вина.
Февроня посмішкує ся тепер з нього, бо хоч і повдовіла она, то чоловік єї лишив їй ладне ґаздівство, є за що й слугу наняти, і сама она має час побавитись, от хоч-би й до коршми часом зайти та в алькири порцію горівки... теє... Певно! що має собі жалувати? "Або-ж то у мене дїти? або-ж то мій чоловік не був ґазда на всї люде?"...
Добре говорити таке тому, хто чує ся в добрім пірю, а Максим що? От, лиха доля лихим єго обсипала, як весна зеленью землицю, а з-під тої нужди і самого Максима не видно. А тота навісна Олена ще й тої порційки горівки єму жалує, хоть він пє єї часто й не за свої гроші... От продав коровицю, зараз по Різдві продав, бо мусїв продати... Февроня напирала. Максим і сам не знав, коли і на що він тілько набрав у неї... те лиш знає, що на дім з того не пійшло і крейцаря... Ну, а як пропив? То своє пропив! разом з нею, з Февронею пропив... що кому до того? Доста з Максима, що він перед жінкою ще збрехав, що згубив гроші, аби не дразнити єї. Феврона правди не виявить. О, она так дихає злістью на Олену, що инодї, коли-б Олена лиш нахилилась на єї віддих, то від того диху трупом би покотила ся. Як би не Олена, Феврона навіть була-б так не натискала за гроші. А так що? "Продай — каже — свою корову, а жінчину лиши дїтям; і корова дїтям буде і довгу позбудеш ся, ха; ха; ха! Може неправду кажу?..."
Жінчину корову!.. Ой правду, правду! Як би був Максим привів собі за жінкою справдї хоть одну корову, як би був хоч один кусничок поля взяв за нею, клаптичок землї хоть на сміх, — він не тим був би нинї, чим є. Він певно умів би був доробитись. А так що? Привів собі голодний рот до порожної руки. Тогди єму здавалось, що то нїчо, тепер же він добре бачить, де причина єго лиха... А "она" ще сміє шпигати єго словами мов ножами по-під само серце, будити єго по ночи та висилати дивитись до корови, котрої вже нема та з котрої вже лиш ледво кілька реньских у него осталось, а й ті, як би "она" лише знала, що у него є, видерла би з душею... Ой, знає Максим жіночу породу! далась она єму в знатє!
Та й тепер він би ще поправив свою долю, сли би... сли би не "она", не та відьма навісна, Олена, що завязала єму світ, прогнала з хати єго добру долю а ввела недолю... Феврона — она все ще любить Максима, так! Не раз та й не два давала єму се пізнати, а раз, коли по кількох порціях зайшов до єї хати, навіть виразно сказала єму, що любить єго, нїколи не могла єго забути і хоть з покійним своїм мужем "про людске око" жила, як Бог приказав а таки до нього такого серця не мала, як до Максима... Либонь таки тогди она натякнула легко, що як би так "не дай Боже" Максим повдовів а она ще була також удовою, то цїле ґаздівство на нього би записала, коли-б так випало им побрати ся... Як би так побрати ся!... от хоч-би й нинї! У Феврони хиба пташиного молока забракне, щедрівницї і за всю божу ніч велику не переведуть ся під вікнами, а до Максима хиба пес якій наверне, понюхтить по пустім обійстю та пійде дальше, не клапнувши й на сміх зубами. От завтра — у Феврони гостї і з хати не виминуть ся, а у Максима хиба сверщок з голоду під печію зачірінкає... О-о-ох!
Максим зітхнув важко і так якось дико з-під лоба зирнув на Олену, що від того єго погляду пес міг був задубіти на місци. По якімсь часї він сказав коротко:
— Як гадаєш: чи минї не час ще повечеряти хоч нинї рано? Не час за цїлу добу?
Сего Олена й не сподївалась. Максим ще все придержував яко-тако піст, а нинї-ж прецїнь годилось підождати бодай до полудня, до свяченої "водицї", як Бог приказав та як инші люде роблять. Бувають ґазди, що крім водицї та люльки нїчого до самої вечері і в уста не беруть, та на них якось і Пан-Біг не забуває і достатками их обсипає, а тут...
Нїчо не кажучи, Олена пійшла до полицї, витягнула горнець і хоть видїла, що бульба від учора вже изслизла, не пригрівши навіть, висипала в миску і поставила перед Максима. І, мов прочуваючи щось, сама пустилась до сїней. Нараз за нею об хатні двері луснула миска, розтріскалась на дрібні куснї, а бульба порозскакувалась по цїлій хатї. Олена чим скорше вихопилась на двір і, снїгом на впростець, скочила через пліт у город до сусїди та сховала ся до сусїдної хати. Хоть не бачила очима, так чула душею, що за нею біг Максим і, коли вже була на порозї в сїнях сусїди, по-над єї головою в стрісї застрягла сокира. Максим умів цїльно метати, та лиш проклята стріха єму завадила. З хати Максимової добігав вереск дїтей, та й той утих, коли батько вернув ся. Дїти знали добре: що то значить "скавулїти як пси"... о, Максим того дуже не любив!
По недовгім часї з натисненою на голову шапкою пішов Максим долї улицею в сторону коршми, а Олена вернула до хати, пересвідчившись уперед, чи Максим дїйстно пійшов долї селом, не вертаючись.
Так зачав ся єї свято-іорданьскій, "щедрий" вечір.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 25.03.1893]
(Дальше)
Розярена до крайности, роздразнена, розжалена, зобиджена тяжко а неповинно, Олена взяла на колїна наймолодшу дволїтну дитину, що трясучись зі страху, злїзла з печи до матери, і почала важко плакати:
"За що мене доленька так тяжко покарала таким пяницею? Що я лихого і чим перед Богом так тяжко согрішила, що так гіренько приходить ся менї на сїм світї свій гріх спокутувати? Чи-ж не могла мене моя мати під боком придушити, у вир глубокій пустити, камінь привязати, нїж сироту на світ між чужими людьми на муку та каянє людске лишити!... Дївчиною бувши, просвітку Божого я не видала нї зазнавала, а й тепер караю ся та не знаю, за чиї гріхи... Чорна доля в темну верету мене загорнула, студеним морозом серце зварила та на посміх миру виставила... Люде мене обминають та надо мною плачуть, Пан Біг забуває... За що та за яку кару...."
Увійшла сусїда, стала розважати: "Чи одна ти на світї? Піддай ся Божій воли, туди верби гнуть ся, куди вітер хилить... Що вдїєш, що вчиниш?... Може, може якось Пан Біг відмінить, може дасть му на розум. Зноси та терпи, не відзивай ся, чини єго волю, може отямить ся... А й бо... Знаю я, знаю, хто твоєму горю причина... То она єго підюджує... все люде видять. То тота нешта, що свого чоловіка у сиру землю загнала, а тепер на нього свої слїпаки навела.. Ой, знаємо ми, знаємо, куди оно йде. От повідала Василиха, що він дї по цїлих днях у неї пересиджує, а она єго годує, поїть та проти тебе юдить... Може би хотїла тебе так позбути ся, як свого чоловіка, а потім не бій ся, і єму кінця би доїхала. То она, она, тота пульоока Феврона єго так підстроює... Але чей на неї Пан Біг якій допуст спустить, ще заким опамятає ся..."
Олена схилила голову. Сльози вгамувались.
"А що-ж зроблю? Я знаю, що она важить на моє житє. Він і нинї менї тото казав. Я сама виджу, я чую, я знаю. Так що-ж зроблю? що вдїю? Як би менї не дїти, не отота дрібнота, я би вступила ся им з очей. Най би вже робили, що хотять. Я в світї дала би собі раду. Роботи нїякої не жахаю ся, цїле село ачей-же знає. Таж я й так з працї отсих бідних рук уже кілька лїт годую і дїти і єго. Чи-ж він заробив хоть крейцар якій сеї зими, від коли она лиш настала? чи він постарав ся бодай о патик дрів, чи він пожурив ся коли, що от прийдуть та возьмуть послїдний лах за податок від отого кусника города? Ніч єго д хатї прижене з коршми, ніч вижене до коршми, тілько хісна менї з нього! Коби хоть одно трошки старше, дала-б я єго межи люде, най иде, най учить ся на хлїб заробляти... з двоїма якось може борше дала-б я собі раду. А так що? От до школи гонять, кару кажуть платити, а оно не то що голодне, але ще й голе й босе... Коби так до лїта, бодай до весни, може би хто хлопця взяв собі за пастуха, другого відвела би до тїтки на друге село, а з отою десь у жнива може би хто взяв мене на цїле лїто. А тепер нї кинути менї их, нї забрати, нї потопити, нї — сама вже не знаю, що робити. А той піячище усе відхвалює ся тай відхвалює ся, що менї смерть зробить, душу з мене вижене. Та я вже й бою ся... От і сеї ночи такі сни мене мучили, така всячина лїзла на очи, що гадала, вже не освину до рана. Я знаю, що они щось замишлюють... Жидівка навіть остерігла мене та казала, що як Феврона лише заздрить єго, так зараз нїби за якоюсь орудкою біжить до коршми, приставкує з ним в алькири, регочесь та частує ся, а потім витягає єго до себе, там годує, поїть і троюдить на мене та виговорює таке, що й світ би не збаг та не прибаг. Раз навіть при людех говорила єму, що я по-за єго очи з парубками по обійстю воджу ся, — водила би она так своїми слїпаками по сїм божім світї!... Коби як докалатати до весни, згублю ся єму з очей, може ще з якій рік проживу серед людей. Він як не відбере менї житя, то відбере здоровля. От і нинї, як би я була лиш трошка не встигла на ваш поріг, був би сокирою розчерепив менї голову на місци.
— Пробуй, небого, пійди до коршми, витягни, або, як по добру не схоче, то словами вижени з коршми, може повстидаєсь та буде здержуватись, може й она, як побачить, що ходиш за ним, буде встидати ся показуватись тобі на очи.. Радь собі, як можеш, най тебе Пан Біг має в опіцї своїй небесній!...
Сусїдка висипала троха фасолї, гороху, кілька грибків, поставила горнятко з сирою капустою на прилавку, висипала из запаски троха муки в миску, та каже:
— Возьми, та звари що дїтям, а у вечір увійди троха до нас, до хати.
III.
Олена обтерла лице від слїз та стала знов заходитись коло печи.
На дворі було якось мрачно, а мороз тиснув усе ще з однакою силою як у ночи, хоч уже споро увійшло дня і доходило майже до полудня. Олена спекла кілька бульбиць і вигорнула дїтям, що сидїли сумні, як ті голубята, коли страшна буря зажене их де на піддаше, або туркавки, скривши ся під тучу на яку гилину. Та в хатї не стало соли. Тяжко якось було Оленї ити нинї, в такій день, під Іорданьскій вечір, в село позичати соли. Взяла кварту пшона, свого, тяжко заробленого пшона, накинула петичину на плечі, завинула голову в тонку запаску і пійшла до коршми за сілью.
На порозї перед коршмою стрінула она одну молодицю, що значучо осміхнула ся до неї:
— Ви за своїм?... Є... сидить в алькири, з тою пульоокою Февроною... От невстидища, лиця вже не мають... навіть нинї, в такій день, в церкві водосвятє, а они обоє... Та вже Максимови я й не дивую ся... Чоловік чоловіком, але тота нешта світа не встидає ся, анї Бога не боїть ся... Я єї питаю ся: "Февроно, чи ви тут вечеру варите?" а она каже, що у неї вечера ще від досвіта готова! Ото ми господиня! але!
Невимовний біль проняв Олену. Ити до коршми, чи не йти? Що скажуть жиди?... Чужі люде посмішкують ся та глузують з моєї біди... Нї, нехай видять! пійду, подивлю ся їй в очи, тій нештї огидній, тій публіцї безвстидній, може скаженїє зі встиду, як их застану разом, може земля під нею почервоніє, як она встиду в лици своїм не має...
Увійшла, цїла біла, мов та стїна побілена під свято, розвязала хустину, показала жидівцї і мало-що не крізь плач промовила:
— Дайте менї соли, Рифко!
З алькира почула притлумлений регіт Феврони:
— Иди, ти одурів, Максиме! Пусти, я мушу йти до дому, подивити ся, що там ся дїє, а ти йди також домів та припильнуй жінки, аби не нудила ся, а може поможеш їй гостей єї принимати, бо сама може не дасть ради...
З тремтячим серцем і дрожачими від гнїву губами вислухала Олена кождого слова. Жидівка, подаючи соль, осміхнулась до неї, а она не кажучи й слова, наглим рухом отворила двері від алькира:
— Або єго жона, як ти нехтолиця та піячка? Мене, Богу дякувати, нїхто ще не видїв запиту в коршмі, так як ти тягала ся з чужими чоловіками, та й нїхто не діжде видїти!
— А що-ж ти, ляле, тепер тут у коршмі робиш, коли ти така набожна?
— Що я роблю ? Ади, що я роблю та чого я прийшла!
Се кажучи, Олена горячково влупила кусень соли і кинула Феврони просто межи очи...
— А побила-ж би тебе Божа Мати! — заголосила Феврона, — а бодай же тобі обі ручки повсихали, оба очка повилазили, заким тя ще хроби живцем сточать, ти машкаро єгипетска, фараоньска з лисої гори, ти!...
— В лице їй плюнь! — кричав Максим до Феврони.
Феврона пустилась до Олени, але заким підбігла, Олена так копнула єї ногою в живіт, що Феврона лише зойкнула і присїла на жидівскім бамбетли.
Максим здумів ся і немов перелякав ся погляду своєї жінки...
— Що? в лице менї плюнути? — промовила Олена грізно і насмішливо, — хто? она, хота валячка, менї? твоїй жінці? На, маєш! — і підступивши скоро до Максима, плюнула єму що-сили в само лице, межи очи...
Максим сидїв хвильку, наче не знав, що єму робити, а відтак зірвав ся нагло і, перевертаючи стіл з фляшкою та чаркою, пустив ся за Оленою. Стара Рухля стала єму в дорозї:
— Що! ти одурів, Максиме! Що вивертаєш? що вивертаєш! Вивертай собі дома свої столи, не мої!...
Олена за той час була вже далеко.
— Ннно! — процїдив Максим крізь зуби, — хиба би чорт єї живцем під землю сховав перед оком людским і перед моїм!...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 27.03.1893]
(Дальше.)
IV.
Прийшовши домів, Олена, проковтуючи сльози, почала швидко порати ся коло печи, вибігаючи що хвиля та визираючи Максима. Она знала добре єго натуру, знала, що свою зневагу він їй так легко не попустить. Наборзї прибрала надщерблене збанятко в якісь рясочки вівсянін, занесла до сусїди та просила, щоби добра сусїдка принесла їй свяченої водицї з церкви. Відтак попорядкувала, розказала дїтям, щоби по "водици" взяли собі їсти, а у вечір, як би "отець" прийшов домів а єї не було, аби обидва хлопцї лягали спати, а "малу" аби занесли до сусїди. По тім усїм, взявши кусник паланицї в пазуху і сокирчину, пустила ся "за ріку" в лїс, "притягнути" яких кілька натиків, аби було чим через два днї перетопити в печи.
— Лиш не бавте ся, мамуне — наказували дїти.
— Я борзо, борзо верну! Лиш кілька патичків, сухарчиків яких та гильок... ось там недалеко за рікою, "в Корчах" — відказувала Олена й пійшла.
Дїти остались самі і дожидали свяченої "водицї", що мала им принести сусїдка, а дожидали, бо "так годить ся"...
Олена виходила саме з села на місток над річкото, коли ударив великій звін. Она перехрестила ся набожно і поздоровила чоловіка, що прорубував під містком, над відногою ріки, полонку в ледї.
— То вже на завтра? — поспитала.
— А на завтра, на "Ардан"... тут будуть воду святити! — відказав чоловік, один з прислуги церковної. — Тут будуть воду святити завтра.
Будуть святити воду завтра... і що-ж Оленї з того? Чи она має в чім показати ся межи людей? Одна петечина на плечех, що ледво руб руба держить ся, а лата на латї висить... В тім чей на сміх людскій не пійде, щоб люде собі язики прикусували... Гей, гей!.. Га, така вже Єго воля свята!... і Олена, важко зітнувши, прискорила ходу.
А де-ж тоті надїї золоті, той доробок, тото добро, тото щастє, тото майно, якого мали разом з Максимом доробитись, нажити й зажити? де той пошановок від людей за Максимів розум? Де те все дїлось? А було, маячіло им перед очима, коли они дивились одно на одного і дуфали на свої міцні, здорові руки...
А повних чотирнацять лїт так борзо пересунулось через єї роботящі руки, так скапало марно, як та вода по похилім березї, що в піску губить ся. Якого-ж бо добра зажила Олена? Хиба тілько, що в першім і другім, тай то не цїлім роцї, коли ще дїточок не було, коли обоє робили і прирабляли, вечером веселі сходились до хати, гаморили і радїли самі, немов справдїшні дїти. Та се борзенько, дуже хутко минуло. Настали часи инші. Робітник подешевів, драчки підросли як на дріжджах, шарварки та варти що-раз частїйше стукали крізь шибу, недостаток почав виборикуватись на верх, а их рай що-раз низше спадав, губив ся та щезав...
Як-раз чотирнацять рік, як Максим у вечір прийшов "щедрувати" з людьми, та за тоту "щедрівку" узяв Олену... Як він змінив ся, він, що так люде їй завидували щастя!... Га, може й урекли, бо "сирота на вроки готова нївроку!" Сирітска доля, кажуть, усе з котрогось боку мусить бути щербата. Тогди нїхто не бачив, щоби він упив ся, щоби змарнував годину, — а нинї? Нинї він тілько й світа бачить, як з похміля проспить ся та заким до коршми забіжить. Нинї тілько й праці у него, що перележить під жидівскою лавкою. А колись — і роботящій, і тверезий, і розумний і статочний. Перші ґазди не ваґували були дати за него "свою дитину", Февронині родичі такого лиш бажали мати зятя до своєї доньки, одиначки... Тогди темесили они, що их праця, мозола, достаток надбаний не пійшов би марно, — сама Феврона, хоть поганенька була собі з виду, пропадала за Максимом... Та нї! Максим лиш на одно обійстє дивив ся, на обійстє, де Олена — служила у наймах... Якій він охочій був тогди до працї, якій веселий, свобідний, жартовник! А нинї! Чого то не вдїють люде та біда! Позавидували сиротинї щастя, почали дивитись боком, стали обходити, ба, обмавляти, ба лїзти в дорогу при всякій нагодї... В их бідну хатку заглянув недостаток. Днї утїхи, любови, пестощів губились та щезали як каплї роси у розпаленій лїтним жаром землици, Максим ставав що-раз більше невдоволений, що-раз більше хиб находив у своєї жінки, хоч она що-раз більше намагалась латати заглядаюче лихо нїжностю, привітливостю, солодкими, любими словами... Та що-ж? — хто знає, як би oнo й було, сли би не люде, не лихі язики, що при всякій нагодї витикали Максимови єго женитьбу та вказували на Олену, як на жерело усього єго лиха.
— І руки пророби, таки нїчого не допадеш ся, бо ти оминув своє щастє... Щоби була тобі клаптик землї, один хвіст, бодай признаку на обору завела, то й були би инакше, а так "за нею" тобі нїчого не пійде. Цїле житє лише "на рот" гарувати будеш, бо ви зійшли ся обоє голодні...
Максим увірив. Чому-ж не увірити, скоро весь приробок усе йшов на різні драчі, а зароблений крейцар крейцаря нїколи не доганяв. Чи він коли зїв що так як другі люде? чи він забавив ся? чи він убрав ся ? а все-ж обоїх ніч з хати гнала на заробок та ніч аж домів их пускала. І чи задержав ся коли якій крейцар, чи зложив ся, аби бодай яких двоє теляток під ярмо купити? Ба що, навіть сли би прийшло барана купити, треба-б позичати... Максим лютив ся, нарікав, а відтак махнув рукою:
— Добре люде кажуть: ти й руки пророби, та нїчо з того не буде! Нинї хто лиш що-то має, може якось дохрапатись чогось, а ти з руками хоч і на місяць дри ся, таки нїчо з того... Руки добрі лиш тогди, як до губи нести...
Від того часу Максим замість нести приробок до хати, понїс єго до — коршми.
— З хати прийдуть та візьмуть, а тут я сам дам... на одно вийде. От він почав пити. Від часу до часу жаль єму ставало, хоть сам не знав чого; відтак став завидувати Февронї, а зненавидїв Олену.
— Я був би нинї чоловіком, як би мене було не заслїпило!
І пив.
V.
Під вечір вернув Максим до хати. Випитував ся дїтей про матїр, заглядав до сусїдів, ходив по обійстю пустім та глухім як цвинтар під зиму. Сусїди прочували, що він не добре щось важить у серци.
— Мала би розум, як би не приходила на ніч до дому, — говорили, — він готов і зі світа Єї згубити.
По якімсь часї Максим вийшов з дому, а куди? — кому-ж сесе в гадцї? От пійшов.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 29.03.1893]
(Дальше.)
VІ.
Олена що-лиш пристала насеред ріки повисше села на ледї, щоби відсапнути, та похухати в скреплі руки, що ними за кусень шнура тягнула позад себе велику вязанку сухого ріща. Мороз блестїв искрами снїгових стрілок, розсипавшись по гладенькім, як зеркало, ледї на ріцї. Над нею уносив ся облак пари, що виходила зі спітнїлого єї тїла крізь дїраву, латану петечину, розстебнену на грудях. Мимовільно поглянула она в низ ріки, і, при вечірнім сумерку, доглянула якусь тїнь, що крала ся попід беріг ріки від села. Тїнь по ледї ставала що-раз довша, аж на однім закрутї зовсїм щезла.
— Коби лиш не звір якій, сохрани Господи! — подумала, вхопила за шнурок і почала швидко тягнути свою вязанку д берегови.
Аж ось тїнь виринула знова, вже зовсїм недалеко, і Олена, сама не знаючи чому, кинула вязанку, вихопилась на беріг і почала з цїлої сили утїкати горі рікою... Їй повидїлось, що то єї Максим. І не помилилась. Він з-разу пустив ся за нею, але видячи, що она біжить що-раз дальше від села, у поле, звільнив бігу і пійшов за нею звигопним кроком. В Оленї товкло ся серце, немов розгойдане серце звона, що нїяк зупинитись не може. За крайкою при боцї заваджала їй сокирчина, товкла по клубах. Олена вихопила єї і кинула позад себе. Максим не гнав за нею і она звільнила бігу, щоби втихомирити битє серця, котре тамувало віддих. Тимчасом Максим почав скорити і Олена пустилась знов, щосил стало бігти наперед. Під самими лозами опустили єї сили, ноги під нею трясли ся, піт лив ся цюрком... "дїй ся Божа воля, не можу дальше" — промовила Олена сама до себе.
Максим дігнав єї. По нїм непримітно було, аби він був пяний. Виглядав на зовсїм тверезого чоловіка. За ременем нїс тоту саму сокирчину, що Олена покинула була за собою.
— Чого-ж ти так утїкаєш від мене? — промовив він байдужно, підходячи ид нїй.
— Бо я настрашила ся, боюсь тебе, Максиме... бою ся...
— Иги! або я такій страшний, чи що?
— Чого-ж ти хочеш від мене, Максиме? чого гониш за мною? Там дїти самі, ждуть…
— А чого-ж би я хотїв від тебе... От вийшов помогти тобі вязанку притягнути... ти вже от на смерть запрацювала ся...
Олена чула жилами, кровью кожде єго слово, трясла ся як рибка схоплена на удку.
— Я виджу, що ти хочеш душу менї відобрати... Але хоч нїкого нема коло нас, то Господь над нами... Він усе видить, та й нас розсудить...
— Иди, на чорта менї твоєї душі! що менї з неї прийде? Рубін не дасть і пів порції горівки... Ади, от ходи онтам в лозину, най люльку закурю, відпічнемо та пійдемо до дому, бо дома дїти ждуть, вечеряти люде сїдають...
— Не пійду я там, Максиме! Бог небесний видить, що я тобі нїчого не винна...
— А чи-ж я тобі що кажу? Відпічнемо тай пійдемо. І ти задихала ся, і я трохи змучив ся.
— Максиме, май Бога в серци!... Не о мене менї йде... Погадай: дїти наші...
— Но, но, йди наперед!
— Що ти загадав Максиме? що ти хочеш робити?
— Иди, коли кажу, та ще по добру... йди наперед!
Олена блїда, залякана, дрожучи мов у пропасници, пійшла наперед.
— Дальше, ще дальше! — розказував Максим рішучим голосом, коли увійшли в окраїну лозини над рікою. — Там за вітром, там буде лїпше.
Олена пійшла дальше. Максим казав зупинитись. Він витягнув сокирчину з-за ременя і ляг під корчем на сніг. Олена стояла і дожидала.
— Клякни собі оттут! — розказав Максим байдужно, але рішучо.
Олена клякнула.
— Зложи руки, дивись на мене і говори "Отче наш".
Олена почала говорити "Отче наш".
— Тепер "Богородице!"... А тепер "Вірую"... Ще "Ослаби"... Ану "Під Твою милость"... Так, добре. Тепер перехрести ся... Так! Не вставай же, поки не скажу.
Він цюкнув сокирчиною і витяв кілька лозинових прутів по-при самім корени.
Над ними зоріло небо міліярдами ясних очей, по-над головами тягнув міцний з морозом вітер долї рікою, а під ногами сипались і мінились тисячні морозні искри.
— Встань! — промовив Максим по хвили, — здіймай петечину...
— На що-ж я буду знимати петечину? Таж видиш, яка лють! Май серце, Максиме!
— Знимай, коли кажу!
Олена зняла петечину.
— Ще сорочку!
За весь той час Олена з ляку і великої стужі дзвонила голосно зубами, трясла ся. Она впала на колїна.
— Максиме, не губи моєї душі за неповинне, відпусти менї мій гріх супросив тебе. Я тебе як тата рідного слухати й шанувати буду, я твої ноги, слїди твої цїлувати буду! — і приповзавши на колїнах до єго ніг, обняла і обі обцїлувала.
— Добре, добре, — промовив він сухо, — лише чини мою волю. Я твій чоловік прецїнь... Знимай сорочку!
Олена знов припала до єго ніг і обнявши их кріпко студеними руками, цїлувала пристрастно і обливала останками своїх теплих слїз. Максим сїпнув ногами і она покотилась по снїгу.
— Знимай сорочку, кажу, бо я встаю!...
Олена встала і почала трясучими руками розвязувати застяжку під шиєю. Та скріплі пальцї не могли найти анї домацяти кінцїв застяжки. Тепла дрож пройшла їй по тїлї, а руки охляли і мов дві гильцї надчахнені спустились у долину. Она почула их аж тогди, коли они зовсїм звисли на долину.
— Борше, борше! — наганяв Максим.
Олена ще раз звела руки під шию, та вже не досягнула. Она вхопила обома долонями за пазухи, сїпнула і розбрвала застяжку. По чолї спливали каплї поту, очи якось дивно мутнїли, повіки нарастали і спускались що-раз низше. Она стояла так з розірваною сорочкою на грудях і ледви промовила:
— Не можу, рукави...
Максим підійшов, порозривав застяжки на рукавах і сам здер з єї плечей сорочку. Олена дуже побілїла, побілїла на чолї й на лици. Весь вид єї виглядав на голову тридневого трупа.
— Но, но! не удавай! — крикнув Максим і взявши з холодною кровью лозовий прут, ударив єї з цїлої сили по голих плечех.
Олена підвела повіки в гору, зойкнула глухо.
— Лише тихо, не кричи, бо як би хто чув, гадав би, що тут не знати що дїє ся...
— Не-е бу-у-ду! — промовила Олена, затиснувши зуби.
Максим зачав бити, з-разу звільна, відтак що-раз швидче, а Олена з важким скреготом зубів упала на землю. Він кинув прут, положив ся на снїг і пождав. По часї Олена відхлипнула глубоко, як той, що нагло почує на своїм теплім тїлї студену воду. Відхлипнула в-друге і важко зітхнула.
— Де я? — простогнала звільна, підносячи голову.
— Ти тепер у хатї свариш ся з Максимом та проганяєш єго вечеряти "там, відки прийшов"...
— Ух! як менї зимно! — промовила Олена з замкненими очима, сїдаючи гола на снїгу.
— Я зараз загрію тебе!
І Максим ухопивши другій прут, почав знов що сили бити єї по плечех. Олена крикнула кілька разів, а потім уже лиш ухала і скреготала зубами, поки не впала в замороку... Прийшовши по якімсь часї до себе, она знов поспитала:
— Де я? де я?... Де дзвонять?...
— Ти тепер будиш Максима, аби йшов ид корові, і даєш єму їсти студену вчерашну бульбу, що изслизла в горшку...
Олена знов попала в замороку, але зараз і підвела ся на колїна. На єї чоло причіпила ся брилка замерзлого снїгу, та зараз немов водою підмита, зсунула ся по лици.
— Ох, як страшно! як тяжко на грудях...
— Зараз буде лекше, — процїдив Максим рівнодушно і взяв третій прут.
Поглянувши на Оленине червоне, мов кров одна, посїчене тїло, він немов тигр лютий вхопив прут в обі руки і став молотити по плечех нещасливої Олени. Она не видала нї найменшого голосу. Кілька разів лише заскреготала, впала і простягнулась на білесенькім снїгу.
Прут перервав ся. Максим надхилив ся над Оленою і слухав. Аж тепер дозрів, що снїг під нею стопив ся, а по боках червонїлись цятки, немов умисно хто снїг покропив кровавим кропилом. Він сїв під корч і добув люльку та закурив. Олена не рухалась. Він знов нахилив ся д нїй і приложив ухо до грудей. Серце у Олени товкло ся поволи. Він перевернув єї на-взнак, плечима до снїгу і пересунув на дальше місце, а скровавлений снїг почав засувати ногами.
Олена знов зітхнула, як мала дитина, коли засне спокійно по великім спазматичнім плачу.
Настала тишина. Серед тої тишини Максим першій раз завважав, що в селї щедрують. Покрита ледом ріка шуміла глухо десь там повисше... знак, що там нема ще леду. Противлежний високій беріг дивив ся якось понуро, глухо, нїмо, а на нїм сиві, инеєм покриті дерева стояли немов холодні судьї поважні, що слухають жалїв покривджених. Максимови стало якось лячно, нудно, дивно і гірко в ротї. Він виняв люльку з рота. Встав і поглянув в сторону села. Полем білїв лише снїг, з села долїтав єго лише гамір щедрівниць і завзяте гавканє псів. Місяць поглядав крізь лозинові корчі з-над заходу, а з гори дивились зорі. Нїгде нї живого духа. Олена кілька разів порушилась, але не вставала. Він схилив ся над нею та став натирати єї скранї снїгом. Се помогло. Він підвів єї за голову і посадив на снїгу. Оленині очи побілїли, сховались глубоко, повіки немов напухли і стягнулись на долину.
— Води! — промовила слабим голосом.
Максим дав їй грудочку снїгу, потім другу, третю. Олена здрігнулась.
— Хто тут? де я?...
— Тихо! — просичав Максим придавленим голосом.
— Мені так до-о-бре, Максиме... де я? — промовила Олена піднесеним голосом, позвонюючи зубами, — так добре... де я? де я?
— Ти в коршмі плюєш свому чоловікови в лице...
— Так добре...
— Встань, возьми сорочку!
— Що? сорочку? Дайте, дїточки, дайте!...
Максим сам вложив на Олену сорочку і цїлу заодяг, повкладав їй руки в єї пазухи і перенїс на инше місце. Она дивила ся в землю.
Олена поволи приходила до себе, але ще не тямила: де она? що зайшло, що сталось? Немов якійсь сон, що лише пересував ся. Нараз почула, що щось страшно шумить, дальше нїби якісь звони, якісь дивні мельодії так солодко линуть їй просто в серце, якимсь теплом розпливають ся — і піт краплистий виступив на єї лице.
— Води, води!
Максим подав їй грудку снїгу і она просисала єго жадно.
— Що се за співи?
— То щедрівницї щедрують під нашими вікнами...
Олена отворила очи, поглянула довкола і на Максима. Она вже все зрозуміла, та сон якось зачав єї змагати.
— Я так спати хочу... на хвильку, на хвилиночку...
Максим схилив єї голову на свої ноги і она справдї заснула.
(Конець буде.)
[Дѣло, 30.03.1893]
VII.
Олена заснула, Максим курив люльку і роздумував. Докуривши троха, він став безпечним, спокійним. Так єму бодай здавало ся. Перейшовши усю свою біду, недостаток, нужду, котрої причиною була лиш она, бо-ж він прецїнь з-разу не був таким, яким тепер став! — не пив, не гуляв, працював від ночи до ночи, — передумавши усе, що єму говорили люде, Феврона, він зітхнув, та покивав головою:
"Она менї світ завязала, а я єго собі розвяжу... Але... так звір не лютить ся над вівцею... Може досить помсти?... Та що-ж? поверне, розкаже людям... А як і не розкаже, то що? Та сама исторія, біда, нужда, голодовина та голина, хоть і руки пророби. Впрочім що скаже Феврона? Я їй прирік, я хвалив ся, она сміяла ся з мене... "Она завяла, не бій ся! І обухом духа з неї не випустиш..." Та й справдї. Ще жиє... не дібєш.. Як би раз чоловік був вільний, мав розвязані руки, бодай кілька лїт пожив би... Господарство у Феврони велике, є до чого та й куда розігнати ся... Ет, що!... Скажуть люде, що зі страху сама всунула ся в воду... Я їй прецїнь не казав ити. Або хто видїв, хто чув... А "біди" раз позбути ся треба, коли сама не гине... і яка погань завяла!... Пек тобі бідо!"
І знов бідна Олена стала єму такою ненавистною, немов-би она забрала, видерла єму всьо, що для него було найдорожше...
"Она навіть ошукувала мене... парубки хату їй обтоплювали... Тьфу! пропала би!... За чортівску душу і Бог не обізве ся..."
Олена пашіла огнем і огнем віддихала, попавши у горячку. Максимови і се стало ненавистним; де у неї, по такім битю, тілько огню ще набрало ся. Він збудив єї.
— Вставай, пійдемо!
Олена застогнала. Кожде порушенє разило єї, різало мов ножами, шпигало мов шпильками до самої кости. Перед нею стала цїлковита дїйстність. Она як могла, підвела ся і почала страшно кланцати зубами:
— Менї так студено... я так змерзла...
— Туди до гори, пійдем на дорогу через поле, — відозвав ся Максим понуро.
Олена не надїялась уже більшої кари, йшла спокійно, хоч за кождим кроком єї тїло шпигало мов тисячу голками. У неї на думцї були вже лиш дїти, що десь там дожидали. Ох, як серце єї краяло ся на саму тоту згадку! Нинї всї людкове радують ся, а она далеко за селом карає ся, сама не знає за що, за яку провину?... І яка она прийде до хати, покаже ся дїтям?... Максим певно пійде знов пити-запиватись, пійде до Феврони. Єго нїколи серце не болїло за дїтьми...
Ишли мовчки. Що-раз голоснїйше шуміла ріка, що-раз слабше долїтав голос щедрівниць из села. Було вже значно пізно. Навіть пси притихали. Нараз Максим хопив єї за рукав і почав тягнути д ріцї. Куди? чого? Чи ще мало єму було-б єї кари? Серце у неї затрепеталось...
— Голубе мій! таточку мій! не губи мене, не губи! Я така слабонька, я така хора! Покарав ти мене вже досить! До смерти твої слїди продувати й цїлувати буду, лиш не губи мене, не губи душі моєї, голубе мій ясний!
— Ходи! — промовив Максим коротко.
Зайшли аж на лїд. Максим знов казав їй роздягнутись. Олена почала гірко плакати.
— Я виджу, Максиме, що ти загадав. Хочеш мене позбути ся, хочеш мене втопити, щоби й слїд за мною пропав. Але погадай, Максиме, що над нами є Той, що все видить, Тот мовчить і терпить до часу... Він тебе скривдить тяжко, як ти кривдиш свої рідні дїти!.. Що-ж я тобі завинила? Пусти мене, я не поверну навіть до села.. нїкому словечка не писну за всьо, що ти менї заподїяв... Стану у найми, а ти скажи, що я утопила ся, що нема мене на світї, а я лиш колись, бодай з-далека, бодай як жебрачка, на дїти свої подивлю ся, кусничок заробленого хлїба им передам! Я небуду тобі заваджати... А що-ж тобі прийде з моєї душі неповинної, як єї погубиш без суду Божого, без сповіди святої? Максиме, мій дорогій Максиме, татку мій єдиний!...
Максим мовчав хвильку.
— Ну, добре! Але скидай усе шматє, і йди в лїси на чужі села, а я скажу війтови, що ти сама втопила ся, а я лиш позбирав твоє шматє...
Олена хвильку думала, хлипала, плакала кровавими сльозами.
— Добре, Максиме, але лиши менї бодай сорочку і чоботи... Я при твоїх очех пійду на тамтой бік, де-небудь перележу під оборогом, а завтра пійду, куди очи понесуть, щоби про мене і слих перед тобою загиб.
— Нї, скидай усе шматє, инакше не пущу! І не проси дурно а й спіши ся... Або скидай шматє, або говори молитви... Твоє житє тепер лише в Божих руках та моїх. Нам не жити разом! Ти менї до хати недолю принесла. Чому ти менї правди не сказала, що ти нещаслива?
— Я не знала, Максимцю, нїчого я не знала, чи я щаслива чи нещаслива... Тобі люде говорили... я нїчого не знала.
— За те погинеш нинї, зараз! Моли ся!
— Пожди, Максиме! Я всьо тобі віддам, пійду в світ так, як мати мене привела, лиш одно приречи менї: не кривдь дїтей... то твоя і моя кров...
— Не жури ся дїтьми, скидай шматє!
Олена послухала.
— Иди-ж тепер туди через воду!
— Як же я перейду? Видиш, що леду нема, а шипіт страшний...
— Перебредеш!
— Не годна я єго перебристи.. туди нїхто ще в житю не бродив.
Максим прискочив до Олени і вхопив єї в-пів. Олена вирвалась, пошпоталась о єго ногу і впала. Максим почав тягнути єї за ноги. Олена вихопила ноги і впила пальцї в тверду кришталеву поволоку ріки. Та нігтї повідривались. Олена вхопилась зубами, і се нїчого не помогло. Она чула, як надближались до гуркотячої ріки. Почала проситись:
— Голубчику, соколику! лебедику мій! ластівочко ясна, зазуленько моя дорога! таточку, синочку мій! не губи, не губи!...
Максим не слухав. Над самим берегом ледових окраїн затріщало.
— Ох, Господи, таточку небесний! дїточки дрбіненькі!...
Нараз Олена страшно ухнула. Єї збите і скровавлене тїло опинило ся на бистрій струї... за хвильку все стемнїло, лиш якійсь шум і глухій гуркіт, здавалось їй, перелїтає по-над нею у хмарах, десь у горі. Кілька разів навіть блиснуло, блиснуло зовсїм подібно, як у лїтї в хмарах... Та бистра струя несла єї по-під поверхнею леду і товкла єї головою об кришталевий поміст. Нараз знов розвиднїлось і Олена заздріла оба береги ріки і небо. Плила самою серединою, куди несла вода, але заразом почула, що потопає. Ще хвилиночка... і Олена учула в руках щось острого, мов ніж. То краєць леду, куди вода єї занесла, та й ся послїдня надїя єї, хоть розтяла руки, з великим трескотом відломилась... Ще хвильку... І Олена знов почула щось твердого. Она повисла, вчепивши ся руками грубого краю леду, від котрого відчахнув ся тамтой кусник. Цїлу спідну часть тїла втягнула вода під кригу, але Олена держалась кріпко, з роспукою, як звичайно держить ся потопелник.
— Ратуйте! — крикнула мимовільно роздираючим голосом і побачила, що Максим біжить ид нїй хутко, хоч кілька разів поховзнув ся.
— Матїнко небесна! відверни! може він хоч тепер помилує... Максимцю мій єдиний! прости, ратуй мене!...
Замість того всего Максим замахнув сокирчиною в саму голову Олени. Нараз в єї очах заблисло стілько світил, що зорі згубились та помішались — і нагло нараз всьо погасло.
VIII.
Пізно в ночи вернув Максим до хати. Дїти вже спали, при незачинених дверех. Дожидали матери, що "десь там довго забавилась у лїсї"...
Максим крутив ся, ходив по хатї, сїдав, вставав, жував тютюн, їв сіль, сипав перець і пив з водою, вкінци вийшов, а по часї вернув з фляшкою горівки. Кілька разів пив горівку мов воду, виходив до сїней, щось шолопав за кадовбом, аж вкінци, виливши решту горівки до горнятка, насипав перцю і випив одним душком. Ще кілька разів пройшов ся по хатї, заточив ся на лаву, упав на землю і заснув.
IX.
На другій день рано святили воду на ріцї. Над чотирогранним прорубом стояв священик, а нарід співав за ним однодушно торжественну пісню: "Во Іорданї крещающу ся Тебі Господи". Нарід залягав широкою і довгою лавою по-над ріку, а деякі стояли на мостї.
Двоє Олениних дїтей вийшло, мало-що не голі, позавивані в якісь лахи, дивити ся: чи нема де межи людьми мами... Они розуміли, що мама не раз утїкала та крила ся і по кілька днїв поміж сусїдами. Дїти протиснулись майже аж до полонки, а милосердні жінки забрали их під свої кожухи.
Нараз між людьми пронїс ся шум, гамір, крик. Священик зімлїв над прорубом, — у полонцї показалась якась гола рука, з пообриваними нігтями, і виставилась до гори, немов благаючи о поміч.
Відважнїйші пустились витягнути і витягнули трупа, з розчерепленою на двоє головою і забіглими кровію очима — нещасливої Олени...
Протиснули ся дїти і пізнали матїр. На их плач і лебедливі голоси поплили рясні сльози з очей усїх матерей.
Війт і два присяжні розпорядили вартувати коло витягненого трупа, а самі пійшли просто до Максимової хати. Застали єго на земли мертвецки пяного, а за кадовбом у сїнях всю одїж Олени мокру та страшно покровавлену...
X.
Різно толкували люде: чому труп Оленин занесла вода так далеко, та ще у відногу, і аж у сам свято-Іорданській проруб. Одні казали, що покійна була дуже набожна та не хотїла умирати без Божого слова і благословеня. Другі казали, що Пан Біг наднїс, аби Божій суд і правда не пропали та щоби душогуба перед цїлим миром показати... А инші просто говорили, що серце матери навіть по смерти усе близше до дїтей липне, щоби почути их послїдний посмертний плач...
У Львові, 30 сїчня 1893 р.
[Дѣло, 31.03.1893]
31.03.1893