Є така стара бувальщина про мукачівське пиво: мовляв, упродовж останніх п’яти років мукачівське пиво стало вдесятеро кращим, але пити його все ще неможливо.
Десь так і з мовою в Україні: останні роки стали часом поступу й відвойовування прав для української мови в нашій державі, але все одно вона залишилася на других ролях.
Мегаполіси – крім Львова – переважно російськомовні, а на сході й півдні є великі міста, де української взагалі не почуєш.
Та й у Львові російської тепер повно, бо ж поволі справджується побоювання про те, що Україна стане не Україною, а просто демократичною версією Росії. Тож якщо раніше туристи зі сходу приїжджали до Львова й намагалися балакати українською – у такий спосіб розважаючись, бо екзотичні для них українські слова звучали смішно, – то тепер більшість з них не завдає собі клопоту і говорить російською. Це такий гібридний спосіб громадсько-політичної солідарності: мовляв, я буду говорити російською, бо це засвідчує, що ми живемо в демократичній країні, де мова не здатна нас розсварити чи розділити. Єдіная страна.
Сякий-такий порядок вдалося навести з телебаченням і радіо, квоти зробили свою справу, але газети й журнали залишилися чорною дірою руского міра: досить глянути на розкладки в кіосках, щоб забути про те, в якій країні насправді живеш.
Політичний і бізнесовий істеблішмент майже всуціль російськомовний, українську вони вмикають лише під час телезвернень до народу.
Влада й великі гроші досі на ментальному рівні пов’язані саме з російською мовою. Підтверджує це ситуація, що виникла нещодавно з ведучим Юрієм Рихликом. Його запросили вести презентацію нового автомобіля, але, за його словами, «…мені відмовили у веденні презентації автомобіля, через те, що я не веду російською. Точніше, я сам відмовився, бо не веду роcійською». Чому автомобільний бренд вирішив, що презентацію варто вести саме російською? За їхньою логікою очевидно: бо саме російськомовні громадяни (мешканці великих міст, представники бізнесу, чиновники всіх мастей) мають гроші на нове авто.
Молодь у російськомовних мегаполісах розуміє українську, але не спішить на неї переходити. Перш за все через те, що не має з ким. Бракує середовища й практики. Держава так і не запропонувала своєму російськомовному громадянину масових і безкоштовних курсів з вивчення української мови, розмовних клубів, не створила легких і доступних скрізь онлайн-платформ для опанування української мови.
Висновок із цього напрошується простий: попри значний поступ у просуванні української мови, україномовнішою наша країна стане хіба в наступному поколінні.
Це не трагедія – це реальність. Навряд чи зріла й сформована особистість захоче (і зможе) змінити мову свого повсякденного спілкування. Але важливо працювати на широкий суспільний консенсус щодо того, аби через тридцять років україномовних людей в Україні було більше.
Щоб уже від завтра знати й розмовляти українською було вигідно. Бо тоді ти можеш отримати роботу в органах влади чи місцевого самоврядування, балотуватися й бути обраним, реалізувати себе у ЗМІ й публічній діяльності, здобути кращу освіту і швидше інтегруватися в суспільство, активніше вести бізнесову діяльність.
Для цього не потрібно заборон, які є атавізмом позаминулого століття, варто провадити політику стимулювання. Українське має бути якіснішим і дешевшим.
Наприклад, не треба забороняти ввезення книжкової продукції країни-агресора, бо це дасть можливість Кремлю кричати про цензуру. Натомість слід здійснювати сертифікацію російських книжок і збирати з них мито, що зробить їх дорожчими, а наш бюджет поповнюватиметься. Українські книжки в такій ситуації купувати вигідніше й дешевше – та й якість їхня останнім часом краща.
Україномовними російськомовні українці стануть не коли їм накажуть, а коли їм це буде вигідно і в кайф.
27.03.2018