"Довершилась України кривда стара" — довершились вікові терпіня українського народу, скінчились страшні муки Голгофти і минулась темна ніч неволї — настав вже прекрасний ранок відродженя свобідного народу, що власною силою, без жадної помочи розірвав тяжкі кайдани неволї, підняв ся як фенїкс з попелу до самостійного житя, як се віщували народні пророки. І святкує тепер Соборна Україна світлий празник свого полїтичного і національного Воскресеня, бо Правда побідила Лож, нарід отряс ся з галапазів і вампирів, що пили його кров. І вже спокійно і радісно бють наші серця, співаючи щиро Господеви: "Сей день, його же сотвори Господи, возрадуєм ся і возвеселїм ся в онь". — Щоби роскішний дрощ, який перейшов нашими душами, був сильнїйший, щоби радість наша з Воскресеня була більша, гляньмо ще на ті безпосередні стражданя і терпіня, які кінчать наші вікові кривди, які записані на послїднїй сторонї історії нашої неволї, які то були послїдні краплї в поданій нам через Провидінє чаші терпінь, яку вихилив наш український нарід до самого дна. Про Tallеrhof, Gmünd і инші етапи народного мучеництва будуть ще писали многі, але не знати, чи про волинських українських виселенцїв напише хто, бо жиють вони тут без жадної опіки, найбільш з всїх опущені і нїхто до тепер ними не інтересував ся. Позвольте, а дещо скажу Вам про них.
Коли в р. 1915 прийшли бої на волинську землю, тодї власти війскові зі стратеґічних чи яких-там оглядів евакуували богато українського народу в західні сторони. Часть їх вивезено до австрійських країв "на бараки", инших порозміщувано в дальше від фронту положених селах. Одних і других доля незавидна і страшна.*)
Вже півтретя року минає, як наші бідні люди опустили свій рідний край, полишаючи все своє майно на опіку Божу і "oпiкy" війска. Цїлий сей час тиняють ся вони серед чужого і ворожого елєменту, а на жертвеннику терпінь українського нapоду складають вони чи не найбільшу жертву, бо не лиш сльози, кров і житє, бо не на "поли хвали", а серед своїх найбільших ворогів, бо гинуть від страшної нужди і пошестий. Писали і ще пишуть польські брехуни в своїх часописях, що все українське населенє Холмщини і Волинї повтїкало з симпатії до Москалїв з російським війском перед Австрійцями і Нїмцями, а се велика лож, бо велика часть народу, якої не забрали силоміць російські війска, зісталась на своїм місци, щоби пильнувати свого майна і умирати на рідній землї, бо не знали, яка доля їх чекає. Що тепер многі села є пусті, се є також наслїдком, що богато людий евакуували наші зглядно союзні війска. Тисячі евакуовано в західні сторони, тисячі живуть ще по бараках. Понад 3000 українських виселенцїв живе в самім окрузї любартівськім. Коли так часть українського населеня забрали Росіяни, решту евакуували наші власти, то очевидно легко приходить польським анексіонїстам доказувати, що Холмщина чи Волинь мають переважаюче польське населенє.
Підлою також брехнею є, чого зрештою доказом найновійші подїї на Українї, що буцїмто-українське населенє з бувшої Росії не освідомлена під національним оглядом маса, — у якої нема жадного народнього почутя. Се груба іґноранція і брехня. Свідомість національна, хоть приспана, в них є. Кождий знає, що він Українець а не Москаль, живуть в них традиції козацьких часів, знають про Запороже і козаків. Москалїв не зносять. Нема у них лиш полїтичного обробленя, бракує їм в тім оглядї незначного ошлїфованя. (Мова тут про евакуов., які від півтретя року живуть серед польського моря). Становлять вони сирий але чистий і правдивий народний матеріял, в якім богато і сили і потенціяльної культури. Як дерево на веснї потребує лиш одного теплого дому і полудневого вітру, щоби умаїтись чудовою зеленю, так тут жива душа народу при найменшім подиві національних ідеалів розцвите прегарним цвітом народного житя. Найновійші подїї вплинуть рішаючо в тім зглядї, збудять ще заспаних, а темним отворять очи.
На самого св. Петра і Павла 1915 р. вигнали їх жовнїри з хат, при чім "анї не били їх анї не кололи". На вільно було взяти зі собою навіть найпотрібнїйших річий, бо потішали їх, що за два дни вернуть. Вийшли за село. Великий стовп диму, що бухнув над селом, говорив їм страшну правду, що обрехали їх а гіркий плач, яким заридали на вид горіючого свого майна і працї — перейшов страшним болем їх душу до дна, щоби там позістати як невідступний товариш вигнаня. Худоби не забрали з собою, бо сю передтим зареквіровано. За селом тримали їх один день і ніч на майданї, не даючи їм жадної поживи. Навіть плач і благанє жінок і дїтий, щоб можна їм було принайменше молока де дістати, не зворушили ся сторожі, що їх в округ пильнувала. — Опісля гнали їх пішки кільканайцять верств. По дорозї такoж їх "не били". Вкінци по тяжких пригодах промішено їх в польських селах. Тут проживають або в опущених хатах, або у господарів. В деяких хатах живе по кілька родин. В рідко котрій хатї знайдеть ся долівка. Сплять на деревляних причах, стелять собі і накривають ся тим, в чім цїлий день ходять. Про подушки або взагалї про якусь постїль нема і бесїди. Одїж подібна до сеї, яку носить нарід в Сокальщинї. Одні мають кожухи инші сїраки. — Обувє становлять плетені з лика або соломи капцї. Чоботи шкіряні має мало хто. Дїти мають нераз одну і то подерту сорочку і так на пів нагі, босо неначе циганята бігають по снїгу. Богато через се перестуджуєть ся і умирає.
На житє дістають аж 60 сот. денно евентуально місто гроший щось з віктуалів, пр. цукор, кашу і муку. Роздїл сего лежить в руках війтів і солтисів, які не грішать щодо сего великою солїдністю. Щоб утриматись при житю, ходять рівнож по жебрах. Лїтом зарабляли мущини при пільних роботах в околичних дворах. Відношенє місцевого населеня до них як найгірше. Прозивають їх "хахлами", то виганяють і проклинають, а дїтий б'ють і через дорогу не дають перейти. "Як би могли — казала менї одна женщина — то би нам отрую дали, такі злі на нас. "Pnysłowiowa gоścinnоść!" В однім селї бив війт палицею людий, а тяжко вагітну жінку копнув і кинув об землю. Одним словом поводять ся з нашими людьми гірше як з худобою.
Та велика нужда, пригнобленє і туга за рідним кpaєм малюють ся на сумних блїдо-жовтих лицях. А лиця ті такі гарні, правдиво українські. Між дівчатами часто видить ся тип правдивої жіночої краси. Дїти з очима бистрими і розумними дуже милі.
Релїґійність і привязанє до свого обряду велике. На більші свята ходять до православної церкви в Люблинї або на унїятське богослуженє до Любартова. Мова в них чисто українська. Мущини, щo колись служили при війску, пописують ся калїченєм рос. мови. Дїти говорять молитви російським виговором. Вплив се російських чорносотенних батюшок.
До унїятського священика відносять ся дуже прихильно і з довірєм. Просять, щоб їх часто відвідувати, що і робить ся, о скільки се є можливе, бо, як кажуть: "якось так нам веселїйше і відраднїйше, як батюшка до нас прийдуть". — Що вже півтретя року жиють в таких страшних обставинах, не диво, що і туга за рідним селом, за своїм краєм велика. Послїдного paзy випроваджували мене з місця зібраня до повозки. Я вже всїв. Люди окружали повозку і пращали ся зі мною. Приступив близше і старий Остапчук, господар з над Стоходу, здіймив шапку і поцїлував в руку і питає: "Не знати, батюшка, чи ми вже скоро поїдемо на свою вільну Україну?" і дивить ся в мене зором, що очікує потакуючої відповіди. Я погладив старого по сивім волосю і потїшаючи сказав, що війна вже скінчилась і вже настав мир і ви вскорі вже поїдете до своєї рідної землї. Старий аж розплакав ся з радости, піднїс руки і очи в гору і сказав: "Коби Господь Бог дав се як найскорійше" і обтер шапкою, що тримав в руцї, сльози радости...
*) Мої спостереженя відносять ся до тих відносин, які я пізнав в любартівськім окрузї, однак на певно можна припускати, що і в инших округах так само.
[Дїло]
13.03.1918