"В нашій літературі позначилась тепер сильна криза. Письменники мовчать". З газети.
Письменник Єрломай Киги-Чайка дістав творче замовлення. Просто не вірив. Стояв перед начальним редактором видавництва "Мово рідна, слово рідне" і, переступаючи з ноги на ногу, кліпав очима. А редактор докінчував говорити, наче б вимотував з уст клубок шнурка.
— Отже вам ясно? Напишите твір на 12 аркушів малої вісімки. Проза. Готової теми вам не накидаємо. Головне, щоб не було нічого неморального. Легка еротика не зашкодить. Трохи сміху, трохи сліз, трохи сенсації, вплетіть нещасну любов трохи патріотизму, кілька думок з Ніцше, з Макіявелі — одне слово, щоб твір був мистецький, конструктивний, виховний, легкий у читанні та щоб був поважним вкладом у нашу літературу. Реченець здачі готового твору — у вересні цього року, себто за шість місяців. Приймаєте?...
Єрломай Киги-Чайка проковтнув слину.
— Чи приймаю?...
У начального редактора блимнули в очах два знаки запитання.
— ??...
— Приймаю, але...
— Вагаєтесь? Ви?... Ми йдемо назустріч нашим письменникам, ми йдемо назустріч нашій літературі, ми взагалі йдемо назустріч нашій епосі! Хіба ви не відчуваєте творчого патосу? Адже ми притягаємо вас до співпраці з епохою! Ми хочемо, щоб наша література спричинилася до нової, сказати б... Розумійте? А ви говорите мені "але"? Треба бути рішучим! Хочете може зачет?..
Єрломай Киги-Чайка насторожився.
— Серіозно?
— Не вірите?
— Та вірю. А де гроші?...
У грудях начального редактора заскиглила туга. "О, ти земле українська, що породила Шевченка, Фрaнка і так далі!..." Потім втомленим голосом сказав:
— Ходіть, підпишите умову.
Єрломай Киги-Чайка на порозі до кабінету задержався, але начальний потягнув його за рукав і замкнув двері.
II
Єрломай Киги-Чайка був сам собі винен. Під час великої дискусії в літературно-мистецькому клюбі на тему: "До питань кризи в українській літературі" він гаряче обороняв письменників, скидаючи вину за кризу на видавництва, на редакторів, коректорів, а навіть на редакційних возних. Він кинув у розбурхане море дискусії запальне гасло: "Давайте творчі замовлення — а криза дістане в лоб!". Піднесені на дусі письменники, що до того часу сиділи, наче на лаві обвинувачених, закричали: "Славно!" — і він став не лише героєм дня, але й героєм узагалі. Він навіть обіцяв у найближчому часі підготувати доповідь на тему: "Письменники — мученики рідної культури".
Кожний з присутніх письменників уважав своїм обов'язком стиснути йому руку. А він з вибачливо-задоволеною усмішкою говорив:
— Це ж був мій обов'язок! Ви ж розумієте? Ми — творчий елемент, ми формуємо душі, ми маємо перед собою великі завдання, а вони нас обвинувачують? Що скажуть на це покоління?!...
А тим, хто не мав чести знати його, додавав:
— Ми ще незнайомі? Епік Єрломай Киги-Чайка... Розмовці були задоволені і робили місце іншим. А герой сіяв і кланявся з ґрацією, легко, щоб не розвіяти тиміяму слави. А треба знати, що слава — дуже крихка штука. Один незручний рух — і пропала. Та Єрломай Киги-Чайка знався на тому. Він мав у голові три епічні, історичні повісті, кілька драм, критичну студію: "Філософія інтерпункції" та у творчому дорібку пів тисячки дійсно написаних приватних листів.
Вже на коридорі клюбу начальний редактор видавництва "Мово рідна, слово рідне" попросив його зайти до редакції. Киги-Чайка подумав: "Хоче зліквідувати мене, як противника". Трохи навіть перелякався, але подумавши про своїх козацьких предків, очайдушно підтягнув шлейки (замість того, щоб стиснути пояс) і погодився прийти. Вдома просив дружину зробити з решток муки вареники, з'їв їх і, поклавши в ліжко пляшку з гарячою водою, поліз під ковдру. Тоді почав думати... Тоді почав обмірковувати своє становище. Тоді його думки у творчому запалі почали ширяти аж під стелю. А потім прийшла творча реакція — заснув.
III
...І так почалось. Умова була підписана, а зачет замінив у добрих людей на кілограм сала, два кілограми муки і двадцять махоркових цигарок. Мав усі можливості, щоб його творчість дістала широкого розмаху. Узяв чистий зшиток, умочив перо в чорнило і почав думати. Може б так котрусь із трьох історичних повістей? Не міг рішитися. Думав. Сидів непорушно від ранку до вечора. Потім, вранці, ледве вискочив з ліжка, вхопив за перо і думав знову. Так один день, два, три... Під кінець другого тижня, коли вже почав утрачати терпець, накреслив з розмахом перші рядки повісти про Хмельницького:
"У високій тирсі, де гніздилися міліони пільних коників, завбільшки кроля, кінь, на якому сидів задуманий Хмель, радісно заіржав і з вдячности почав лизати старого гетьмана по руках. Гетьман зрозумів: недалеко у степу, був великий став, де козаки потайки перед польською шляхтою робили з дубових пнів легкі соснові чайки". Початок був добрий, але у Киги-Чайки виник сумнів. А якщо видавництво матиме застереження? Може б так сучасну повість?...
Вирішив. Узяв другий зшиток, заложив нове перо і творчо призадумався. Вирішив, що він, це автор повісти, яка має мати літературну вартість і має бути національна формою і змістом, а тим самим виховна, — мусить узяти на увагу і національне питаня (у світлі теперішніх подій), і земельне, і релігійне, і питання ідеології, біології, расизму, а крім цього треба порушити питання колгоспної системи, приватної власности, кооперації, ремесла, фахових шкіл — і, сказати б, усе те, що потрібне, щоб правильно підійти до теми. А головне, треба підшукати такий приманливий заголовок твору, щоб читачеві аж очі з дива вилазили.
Єрломай Киги-Чайка задумався знову. Що лише вмочить перо і хоче махнути по папері, — зупиняється. Дивувався. Один день, другий, третій. Під кінець тижня від несподіваної думки аж охнув. Треба було знайти сюжет! Але звідки взяти сюжет?...
Ба!...
IV
Єрломай Киги-Чайка був у погоні за сюжетом до сучасної повісти. Додому приходив (чи краще сказати — приволікався) ввечері тоді, як жінка, задрімавши біля примуса, мріяла про вовняні панчохи і один кілограм цукру.
Одного разу приятелі бачили його, як він, скорбно схиливши голову, йшов за похороном. Другого дня тиснули йому, співчуваючи, руки. Він дивувався:
— А це що таке?
А вони:
— Таж у тебе горе. Бачили тебе, як ти йшов за похороном.
А він сміявся:
— Ви помиляєтесь. Я йшов за чужим похороном, щоб так сказати, вхопити життя "на гарячому". Студіюю. Збираю матеріял до сучасної повісти — дванадцять аркушів.
Іншого разу, замкнувшись у своїй кімнаті, цілий тиждень не приймав їжі, і не бачився з жінкою, щоб збагнути психіку людини, яка в суворій самотності солодко страждає не лише горем свого народу, але й цілого людства. У висліді цього експерименту Киги-Чайка захворів на ліричну меланхолію і жінка тільки з трудом привернула йому поміркований оптимізм, даючи кілька днів підряд на обід подвійну порцію картоплі. Але Киги-Чайка знову взявся студіювати життя. Кілька разів на день їздив трамваєм на різних лініях і, слухаючи розмов пасажирів, довідувався про інтимні справи сірої людини, та запопадливо записував усе в блокноті — тут же на місці. З того приводу дуже часто їздив, не купуючи квитка, бо кондуктори навіть до нього не підходили, вбачаючи в ньому якусь вищу інстанцію. Ті "службові поїздки" переконливо позначились на його одежі: при плащі, при блюзі, камізольці, а навіть при штанах бракувало ґудзиків. Крім цього фізична сторінка його особи була дещо пошкоджена; кожне ребро вимагало меншого або більшого ремонту.
В іншому періоді своїх студій Киги-Чайка хотів збагнути почуття ревнощів і тому через кілька тижнів, майже щовечора вдавав божевільно-заздрісного, обвинувачуючи жінку в подружній зраді. Вкінці так зжився з цією думкою, що повірив у вину своєї жінки і мав до неї тихий, непроминаючий жаль.
Не знати, як довго Киги-Чайка був би ще проводив свої студії, але остання його екскурсія закінчилася для письменника нещасливо. Він хотів збагнути почуття людини, що несподівано розстається з життям (адже в повісті мусить бути один, два трупи!) Щоб зазнати чогось із таких почувань, Киги-Чайка вирішив на декілька хвилин плигнути під авто! Очевидно, що й плигнув, — але щоб виплигнув назад...
Лежав у шпиталі. Слухав, як зростаються кості і монтував у думці сюжет. Бо реченець наближався, бо творче замовлення треба було якнайшвидше зреалізувати.
V
Знову дім, затишна кімната.
На першій картці третього зшитка видніло декілька рядків сучасної повісти. Повість починалась так:
"Чуже нам місто, де наша національна свідомість губилася у морі ворожого наступу, гаркотіло, як скаженими усміхнену Марійку, що нічого не знала про трагічну смерть свого батька, який у дарунок на св. Миколая післав їй книжку: "Так мовив Заратустра"...
Єрломай Киги-Чайка прочитував написане уже кількадесять разів і за кожним разом додавав або викидав якусь запинку. Мав велике почуття самокритики. Але далі з писанням якось не йшло, щось неклеїлося. Заглядав до свого бльокнота і розкладав у думці руками.
А дні йшли. Що було робити? Хоч-не-хоч мусів своєю славою трохи поступитися. Приніс з бібліотеки твори Нечуя-Левицького, Мирного, Коцюбинського, Винниченка і почав читати. Читав і дивувався: читаєш і не зупиняєшся, навіть нічого виправляти не треба! Зиркнув на кілька рядків свого твору й задумався. А що, якби так на початок повісти відписати щось із Коцюбинського або Мирного? А далі вже якось піде... Попробував. Потім відклав книжку, замочив перо — і застряг. Дивувався. Не розумів. Як не брав до рук пера, то в голові було: три епічні, історичні повісті, ця сучасна, критична студія, но, і багато власних думок... А коли лише доторкався пера — хоч забий!
А час ішов, біг, летів.
VI
Сталося. Письменника Єрломая Киги-Чайку застукав реченець. Застукав його над п'ятим рядком першого розділу, як він думав, де поставити кому. Але коми таки не поставив. Це не було таке просте! В реченні, що мало п'ятнадцять слів, було вже вісім ком, місця для дев'ятої справді було дуже обмаль. А крім того, треба було йти до видавництва. Треба було занести сучасну повість, як уже не в рукописі, то принаймні в голові. Може умову вдасться оформити якось інакше, наприклад так, щоб хтось писав, а він буде диктувати? Адже славні письменники завжди так роблять!
Головний редактор видавництва "Мово рідна, слово рідне" прийняв автора у своєму кабінеті дуже ввічливо, усміхнувся і відразу поставив питання:
— Но, як? Будемо друкувати? Ми в останньому числі нашого літературного місячника вже навіть повідомили читачів, що ви закінчили писати сучасну повість, таку виховну, легко еротичну, з глибокими думками, трохи сенсаційну — і так далі. Маєте її? Дозвольте — переглянемо.
Єрломай Киги-Чайка засовався на кріслі і багатомовно підніс у гору палець.
— Повість у мене є, але, бачите, я ще не передав її на папір. Якось не можу розмахнутися. Вже навіть почав. О, подивіться!... Взяв до уваги всі ваші думки, переглянув (у думці!) три свої історичні повісті, нав'язав контакт з життям інших людей, важив своїм життям, читав і Нечуя-Левицького і Мирного, Коцюбинського і Винниченка — і не помогло. Змонтував сюжет, маю цілу повість у голові, а коли вмочу перо — пурх! Все кудись полетіло. Терплю на творчу кризу. Такі часи! Як самі бачите — марнуються таланти!...
Головному тремтіли губи.
— Так, значить, ви не написали? А що ж ви говорили тому півроку, щоб письменникам давати творчі замовлення, і криза дістане в лоб?... А тепер ви самі... і головний малощо не розплакався.
Єрломай Киги-Чайка склав руки як до молитви.
— Но, цитьте, цитьте! Можете мені і далі вірити, що криза в нашій літературі дістане в лоб. Але покищо, самі знаєте, стільки різних вражінь, що письменник задихується — і не може. Я вам напишу чотири повісті відразу — прийде така хвилина. О. я це відчуваю! А покищо можу вам написати вірша, ліричного, з сучасним сюжетом. Добре?...
Головний лагідно погладив його по обличчю.
— Добре, дуже добре. Не хвилюйтеся. Реченець — за півроку. Але не запізніть! Згода? А покищо — до побачення!
Автор підвівся.
— А зачет?
Головний не міг уже видобути з себе голосу. Але мав ще стільки сили в напівзомлілому тілі, що вхопив у руку бібуляр і тарахнув ним письменника Єрломая Киги-Чайку в ту голову, де він носив три епічні, історичні повісті, сучасну повість, критичну студію і багато власних думок.
[Наші дні, лютий 1943]
01.03.1943