Розмова з автором «Української якбитології» Дмитром ШУРХАЛОМ

Вночі на 22 лютого минуло чотири роки, як Віктор Янукович утік із Києва. Обставини цієї втечі досі залишаються загадковими, незважаючи на те, що після завершення Революції гідності минуло вже немало часу. Не ясно, з якою метою горе-президент вибирався у Харків, а потім у Донецьк. І чому він почав пакувати свої валізи у Межигір’ї 19 лютого – ще тоді, коли ніщо не віщувало режимові краху. Чи могло це бути елементом якогось іншого, зловісного сценарію?

 

Дмитро Шурхало презентує свою найновішу "Якбитологію" на львівському Форумі видавців 

 

Український журналіст Дмитро Шурхало є автором збірки нарисів у жанрі альтернативної історії, котру він назвав дуже гарно – «Українською якбитологією». Ця робота вперше вийшла у 2004 році й до нині була видана вже тричі. В найновішій редакції «Якбитології», надрукованій минулого року, Дмитро додав кілька нових розділів, зокрема дуже цікавий – про Революцію гідності.

 

У своїй роботі Шурхало звертає увагу на випадкові прорахунки і відверті бздури, котрих припустився Янукович, розмірковує про те, чи міг президент уникнути «маршу мільйонів» 1 грудня і чому він не дотиснув Майдан Незалежності 18 лютого, а також висловлює гіпотези щодо варіантів дій Росії на втечу «двічі легітимного» президента.

 

Разом із Дмитром Шурхалом шукаємо відповідь на питання, з якого моменту в повстання народу проти Януковича ввімкнувся план «русской вєсни».

 

– Дмитре, у своїй книзі ви перелічуєте декілька моментів із хронології Майдану, коли Віктор Янукович міг уникнути сценарію ескалації без великих для себе втрат. Чому він завжди обирав варіанти конфронтації?

 

– Насправді Янукович не обирав варіантів конфронтації. Все було простіше: він до січня сподівався, що Майдан сам розсмокчеться і всі розійдуться.

 

Перший момент ескалації – розгін студентів 30 листопада. Влада зробила велику дурницю, коли пішла на цей крок, бо студентський майдан і так планував розходитися. Чому відбувся розгін – за санкціэю чи без санкції президента, його підставляли чи не підставляли – я не знаю. Зрештою, Янукович сам зробив усе, щоб «підстава» відбулася.

 

Янукович міг «відіграти» ситуацію відразу. Але для цього йому довелося б чимось жертвувати. Щонайменше – міністром внутрішніх справ. Янукович не хотів іти на поступки, бо міністр був людиною «сім’ї». А головне – Янукович був зацікавлений у лояльності міліції перед складними президентськими виборами, які мали відбутися у 2015 році.

 

Янукович робив ставку на те, що йому вдасться «пропетляти». Не вдалося. Навпаки, траплялися випадки, які загострювали протистояння: побиття Тані Чорновол, перша спроба відтіснити Майдан 10-11 грудня і так далі. В грудні він дійсно мав можливість вийти із ситуації з мінімальними втратами, але проґавив момент. В історії було багато таких випадків: спочатку не хочеш іти на мінімальні поступки, а потім втрачаєш усе.

 

Дмитро Шурхало з Тетяною Чорновол ще на цілком мирному студентському Майдані 23 листопада 2013 року

 

– Існує таке «конспірологічне» спостереження: щоразу, коли напруга протесту на Майдані спадала, то відбувалося щось, що підносило протистояння на вищий щабель конфронтації. Кому це могло бути вигідним?

 

– Януковичу це точно не було вигідним, бо – кажу – він чекав, щоб ситуація «розрулилася» сама. Мені доводилося чути, що біля нього були «партія війни» і «партія миру», він отримував дуже різні доповідні записки.

 

Дійсно, на Майдані траплялися ситуації, коли здавалося, що все поступово затихає, а йому затихнути не дають. «Диктаторські закони» 16 січня. Якби ці закони не прийняли – чи були би потім сутички на Водохреща? Попервах же, в грудні, протест був мирним: Руслана стояла на сцені, махали ліхтариками. Ніщо не віщувало, що за місяць на цій сцені опиниться якийсь Ярош.

 

– Яка фаза Майдану була важливішою – «майдан ліхтариків» чи «майдан коктейлю Молотова»?

 

– Бачите, коли політики не можуть керувати процесом – починає говорити вулиця. Сцена Майдану не керувала процесом. Взагалі, вся історія Майдану – вона про те, як політики втрачали панування над ситуацією, як втрачала контроль влада, як втрачала контроль опозиція.

 

Той лагідний майдан – він по-своєму хороший. Майдан барикадний – героїчніший. У кожного своя логіка і свої методи. Це все одно, що сперечатися, яке кіно краще – фільм жахів чи мелодрама. Мелодрама хороша як мелодрама, фільм жахів – як фільм жахів.

 

– Перескочу до вирішальних днів Майдану, а заодно до найважливіших запитань. Багато учасників розповідають, що для них переламним періодом була ніч із 18 на 19 лютого – перша ніч штурму. Як думаєте, чому влада не пішла на те, щоб «зачистити» Майдан тієї ночі?

 

– Це почалося не з ночі. Майдан могли «зачистити» ще раніше, ввечері. Як Ви пам’ятаєте, 18 лютого відбулася акція, яку назвали «мирною ходою». Хоча одразу було зрозуміло – миру не буде.

 

І от десь у проміжку між 14-ою і 16-ою годинами «Беркут» і внутрішні війська перейшли у контратаку і погнали всіх на Інститутську. Люди тікали безладно. Більшість барикад упали без надмірних проблем для «силовиків». Вони вийшли впритул до Майдану, зайняли пішохідний місток над Інститутською – і раптово зупинилися (о 16:00 голова СБУ Олександр Якименко і міністр МВС Віталій Захарченко оголосили ультиматум з вимогою розійтися, інакше о 18:00 почнеться активна фаза контртерористичної операції, а ті, хто залишиться, будуть прирівняні до терористів, – Z).

 

Якщо проводити історичні аналогії, то цей момент нагадав мені, як німці зупинилися під Дюнкерком. Німці могли розбити англійців, але стрималися. Чому вони зупинилися? Називають кілька факторів. По-перше, німецькі танки вже випрацювали свій ресурс і потребували технічної профілактики, щоб далі наступати вглиб Франції. Другий момент – Герінґ нібито запевнив, що люфтваффе самотужки впорається із тим, щоб заблокувати переправу на випадок спроби англійців допомогти оточеним силам. І третє – Гітлер усе-таки сподівався на домовленості з Великобританією, на те, що вона вийде з війни.

 

Ймовірно, і тут було декілька факторів, які вплинули на те, що «беркути» зупинилися. Це було «дюнкерське диво» для Майдану. До вечора на Майдані збудували які-не-які нові барикади, наготували шини і «коктейлі Молотова». За ці чотири години фактично відбулася підготовка до нової оборони.

 

Я не маю достеменного пояснення, чому «силовики» зупинилися. Може, відбувалися переговори на міжнародному чи на внутрішньому рівні. Захарченко називає таку версію: вони втомилися, бо билися від самого ранку. Їм хотілося відпочити, підкріпитися, а головне – він каже – закінчилися світло-шумові гранати.

 

Десь о 20-й почався штурм. Тоді втрималася ця «вогняна барикада». Що мене дивувало? Я, звичайно, не полководець і не стратег, але в умовах, коли наступ іде з двох сторін (з Інститутської і з боку Європейської площі), було достатньо зайти в тил, щоб усе посипалося. Я бачив план операції «Бумеранг», там передбачався відволікаючий удар чи то з пасажу, чи з Прорізної. Чому цього не зробили, коли все трималося на волосинці? Може, боялися крові. Хоча без крові все одно не обійшлося.

 

– Вони дійсно поводилися дуже підозріло. І мені незрозуміло: якщо «силовики» справді боялися крові, то чому настільки брутально розстрілювали людей 20 лютого? І чому, перестрілявши півсотні людей за одну годину, так просто вийшли з центру?

 

– Моя гіпотеза – процес вийшов з-під контролю. Вертикаль наказів на якійсь ланці перервалася, зникла керованість. Я не можу сказати, хто наказав розстрілювати людей. Чесно кажучи, сумніваюся, що наказ ішов безпосередньо від Януковича – надто швидко у той момент розвивалися події.

 

Майдан січня 2014 року.

 

Ці два дні між 18 і 20 лютого пішли на перевагу Майданові. Почалася реакція у Західній Україні. Тоді були розгромлені відділки міліції, управління СБУ. Всім було зрозуміло, що в людей є на руках якась зброя. Люди були дуже озлоблені, радикалізовані. Майданові додавалася сили – а в «силовиків» сили вичерпувалася. Почалася деморалізація. Якщо коротко, то моя відповідь – посипалася вертикаль.

 

– З іншого боку, Янукович почав готуватися до втечі ще раніше, перед падінням вертикалі. Записи камер із Межигір’я свідчать, що він пакував свої речі (в книжці ви влучно пишете: «барахло») ще 19 лютого, в розпал штурму Майдану тобто тоді, коли нічого не віщувало ані контратаки активістів, ані падіння режиму. Це може свідчити про існування якогось іншого плану?

 

– Ви знаєте, Янукович міг би написати дуже цікаву книжку – дивовижні мемуари, якби чесно написав свої спогади, і вони би дуже класно розійшлися. Пригадуєте, колись була така історія: йому виплатили багатомільйонний гонорар ніби за ще ненаписану книжку. Це, звичайно, була «дурилка». Але доля посміялася над Януковичем: тепер він дійсно може написати книжку, за яку би заплатили дуже великі гроші.

 

Справді, Янукович почав пакувати валізи завчасу. Мені здається, це свідчить про те, що він боявся. Він відчував крихкість вертикалі. Хоча важко сказати, чи вертикаль почала сипатися з нього самого чи десь знизу.

 

Взагалі, оце його Межигір’я стало великою проблемою не лише в сенсі іміджевих втрат, а й тому, що відволікало купу ресурсів. Якби тих «беркутівців», внутрішні війська, які охороняли Межигір’я, перекинули на барикади, то невідомо, як би все далі розвивалося.

 

Мені здається, Янукович уже сидів на валізах. Він потім підписував угоди із опозицією, домовлявся про вибори, ще щось – але вже мав настрій тікати.

 

– А Янукович планував повертатися? Може, він мав план «дистанційного» президентства?

 

– Виявилося, Янукович – не Сальвадор Альєнде. Він не збирався ризикувати собою заради влади. В нього була купа грошей, а він уже немолодий – йому хотілося пожити для власного задоволення. І друге – в Януковича було неадекватне уявлення про те, що відбувається на Майдані і в країні. Мені від різних людей доводилося чути, що він був упевнений: цим всім керує Тимошенко з Качанівської колонії. Мені здається, він втратив зв'язок із дійсністю, а головне – не збирався ризикувати.

 

Захарченко казав, що в них був план виїхати у Донецьк чи в Харків, вивести на схід вірні підрозділи внутрішніх військ і «Беркуту», оголосити «легітимного президента» і триматися там. Був такий момент – 21 лютого «силовики» почали хаотично вантажитися в автобуси, кидати на вулицях свої водомети і польові кухні й тікати. Згідно з Захарченком, вони збиралися виїхати на схід, але по дорозі втратили контроль над процесом. Тому кажу: вертикаль посипалася.

 

Мені здається, вони покладали великі надії на оцей харківський з’їзд, запланований на 22 лютого. Янукович їхав туди з одним настроєм, а потім побачив, що складається по-іншому. Йому хотілося, щоб усе було чинно-благородно, він сподівався на серйозне прикриття. А прикриття не виявилося. Добкін сказав йому, що гарантій безпеки нема.

 

Пригадуєте, коли було ҐКЧП, то Єльцин виліз на танк, виголошував промову? Янукович – не той типаж, не та людина, що полізла би на танк. Не з того тіста зроблений.

 

– Яка була місія в харківського з’їзду? Вимагати федералізацію? Запросити російські війська? Легітимізувати сценарій, озвучений Захарченком?

 

– Очевидно, що один із варіантів – цей з’їзд мав реалізувати концепцію «русской вєсни» у всій її жахливій «красі». Маю на увазі, запустити розкол України.

 

Озираючись на ті події, можна виокремити три основні «якбитологічні» сценарії. Якби силовики спромоглися 18-19 лютого зачистити Майдан, то Янукович втримався б при владі, і тоді б АТО відбувалася у Києві й західноукраїнських областях. Якби Янукович, втікши з Києва, наважився очолити спротив у Харкові чи Донецьку, покликавши на допомогу росіян, то, напевно, нас чекала би громадянська війна. Територія від Харкова до Одеси, яку вони називають «Новоросією», мала визнати одну владу, а Київ і території на захід – іншу.

 

Нарешті, якби Янукович таки наважився підписати євроінтеграційну угоду у Вільнюсі, то не лише втримався би при владі, а й мав би великі шанси бути переобраним на наступний термін. Зараз це видається чимось нереальним. Але свого часу цілком могло би статися.

 

Але Янукович «здувся».

 

Згадайте, з яким презирством Путін відгукувався про «красеня» Януковича (у жовтні 2014 року Владімір Путін сказав на прес-конференції про втечу горе-президента: «Однако Янукович все равно уехал и дал команду вывести милицию из Киева. Красавец тоже!» – Z). Вони в Росії ні разу так і не зустрілися, принаймні публічно. Путін розраховував, що Янукович буде бійцем. Янукович не боєць – і, в принципі, Україні з цим пощастило.

 

– Як ви думаєте, з якого моменту Росія почала сповідувати сценарій «русской вєсни»? Наскільки ймовірно, що цей сценарій увімкнувся ще на попередніх стадіях Майдану?

 

– Мені здається, з моменту втечі Януковича. Відтоді, коли Росія зрозуміла, що вона не може мати в Києві свого президента, а тому треба максимально послабити Україну. І, судячи з оцих кримських медалей, початок російської агресії припав на 20 лютого.

 

Очевидно, Росія прагнула, щоб Україна цілковито залишалася на її орбіті. Вона все робила для цього, використовуючи методи батога і пряника: з одного боку, закошмарила Януковича, а з іншого – дала гроші на підтримку курсу гривні, пішла на поступки у постачанні газу. Росія прагнула встановити контроль над Україною і хотіла мати тут керованого президента. Цей президент мав сидіти не в Криму, не в Донецьку, не в Харкові, а в Києві. Коли оцей сценарій не спрацював, Росія почала сценарій «русской вєсни», домагаючись відокремлення максимальної кількості регіонів від території України.

 

– З іншого боку, варіант зі збереженням «свого» легітимного президента не гарантував Росії анексії Криму, на відміну від сценарію громадянської війни. Росії був потрібен скалічений президент зі скаліченою легітимністю.

 

– Я не думаю, що відразу йшлося про анексію Криму. Згадайте, як вони планували референдум. Спочатку референдум зі значно м’якшими запитаннями був запланований на 25 травня, на день дострокових президентських виборів. За кілька днів цей референдум «переграли» на іншу дату – 30 березня, вже з більш жорсткими питаннями. І майже відразу «переграли» дату втретє, на 16 березня. Ці смикання показують, що весь план робився і перероблявся «на коліні».

 

– Є така думка, що Путін – геніальний тактик. То все-таки він грав на Майдані стратегічну гру чи тактичну?

 

– У таких ситуаціях неможливо діяти стратегіями. Пригадайте «арабську весну». Незважаючи на те, що до Близького Сходу було прикуто набагато більшу увагу, ніж до України, незважаючи на те, що за ним прискіпливо спостерігало багато експертів, хіба хтось спрогнозував оці події? Ніхто! У ситуаціях, коли руйнується баланс, коли виникають точки біфуркації, жодні стратегії неможливі. Очевидно, що Майдан зламав сценарій Москви. Наскільки це було геніально з їхнього боку? До якоїсь міри це спрацювало, але російські плани були більші.

 

 

– Якою була роль угоди між Януковичем і опозицією 21 лютого? Хтось її розглядав серйозно?

 

– Я думаю, її справді розглядали серйозно – принаймні в той момент, коли підписували. Ну, але Янукович утік.

 

– Майдан міг би сприйняти угоду?

 

– Після того, як була пролита кров, Майдан не збирався терпіти Януковича. Не знаю, чи політикам вдалося би стримати Майдан. Проблема в тому, що сцена Майдану жила одним життям, вулиця – іншим. Сумнівно, що в цієї угоди були якісь перспективи, але першим їх перекреслив сам Янукович, виїхавши із Києва.

 

Кажуть, велике значення мав виступ Парасюка того вечора... Коли виступав Парасюк, то Януковича вже не було в Києві. Вже не було кого штурмувати.

 

– Путін із Лавровим постійно говорять про останні дні Майдану в такій інтерпретації, ніби протестувальники захопили органи влади, всіх залякали зброєю, а Януковича відсторонили. В той же час, після 20 лютого жодної будівлі ніхто не захопив. Тепер зрозуміло: якби був штурм – ми мали би велику помилку. Як цього вдалося уникнути? Чи було усвідомлення ризиків?

 

– Увечері 21 лютого самооборона зайшла в урядовий квартал, а більшість сил «Беркуту» і внутрішніх військ утекли. У центрі Києва залишалися підрозділи Управління державної охорони. Бійці УДО сиділи всередині в урядових будівлях, а загони самооборони охороняли ці будівлі ззовні. Фактичним керівником самооборони був Аваков. Саме через це його призначили керувати Міністерством внутрішніх справ, бо він мав координувати дії міліції та самооборони.

 

Чи було усвідомлення ризиків? Було усвідомлення, що ті, хто стояв на сцені Майдану, почали брати владу у свої руки.

 

– Одним із факторів, котрий забезпечив легітимність передачі влади, було те, що Верховна Рада переконливою конституційною більшістю проголосувала за відсторонення Януковича, в тому числі голосами Партії регіонів. Наскільки реальним був варіант, при котрому ПР продовжила би чинити опір Майданові?

 

– Ви кажете «Партія регіонів», «чинити опір»… Більшість депутатів у Партії регіонів від початку була за поступки. Я це знаю, бо я тоді працював у парламенті, спілкувався з людьми. Там було кілька яструбів, кілька відвертих відморозків, кілька відвертих російських агентів – але більшість погоджувалися на будь-які компроміси і порозуміння. Партія регіонів не була структурою, «заточеною» на боротьбу. Це була структура, «заточена» на освоєння бюджетів. Для того, щоб освоювати бюджети в більшому чи меншому обсязі, вони були ладні домовлятися з будь-ким. Єдине – їм хотілося, щоби з’їли «сім’ю», бо цей Саша (Олександр Янукович, – Z) зі своїми арбузовими, клименками і захарченками всіх дістав. І найбільше дістав стару генерацію «регіоналів». Для того, щоб тримати фракцію в покорі, Януковичу доводилося самому приходити у парламент і всіх там «взувати».

 

– З такими настроями жоден Харків Януковичу би не допоміг.

 

– У Харкові і не планували збирати всіх «регіоналів». Там мала зібратися «партія війни». Однозначно, не йшлося про парламентську більшість. Вони планували висловити президентові підтримку, а тих, хто в Києві, оголосити «хунтою». Але їм не вдалося. Янукович же не для того йшов у президенти, щоб воювати. Він не Башар Асад. Він Віктор Фьодарич. Коли зникло все, заради чого він ішов до влади, то – «хай горить воно все!» – вирішив просто втекти.

 

Розмовляв Володимир СЕМКІВ

 

21.02.2018