Я не розумію

Якось один мій американський приятель пробував пояснити мені правила гри в бейсбол. Я намагався зрозуміти. Чесно. Я докладав неабияких зусиль, поки, десь на хвилині сороковій, урешті-решт не констатував, що бейсбол – сильніший за мене. І я змирився. Передусім, певна річ, із власною ментальною неспроможністю та негнучкістю. Хоч я й нині готовий списати це на власну тупість, але набагато приємніше вважати це безсиллям перед чужим культурним кодом. Зрештою, американці вправі мати щось таке, чого я не можу осягнути своїм мозком.

А нещодавно мій інший друг, уже наш, український, так само марно намагався розкрити переді мною суть такого явища, як криптовалюти. І я так само виявився геть безсилим щось зрозуміти. Ні, сказати, що я не збагнув зовсім нічого, було б явним перебільшенням. Але краще б я не зрозумів узагалі нічого. Тому що мінімальне знання про паралельний фінансовий світ породило в мені внутрішній неспокій і ще більше затуманило перспективи завтрашнього дня. І я, щиро кажучи, зовсім не хотів би опинитися віч-на-віч зі світом криптовалют.

Я так само не можу зрозуміти купу речей, які, здавалося б, є простими і для багатьох людей звичними і зрозумілими. І тут уже чужий культурний код не винен.

Я не розумію коротких зелених світлофорів, які не дозволяють пішоходові пройти через проїжджу частину за один раз. Я не розумію правила "одного жетона в одні руки" в київському метрополітені, ніби твоя поїздка завжди в один кінець. Я не розумію політичної реклами, на якій під фотографією олігарха написано "людина праці". Я не розумію людей, які щодня роздають рекламки в підземному переході, в яких пропонують засклити балкони. Їх завжди тут троє – два хлопці й дівчина. Вони викидають коліна тобі назустріч, ніби запрошують до танцю. Їх ніяк неможливо оминути, неможливо переконати в безплідності їхнього заняття й донести до них, що всі, хто хотів засклити свій балкон дерев’яною або пластиковою вагонкою, вже це зробили – для цього в людей були цілі дев’яності і двотисячні, а хто ніколи не хотів, той уже й не захоче; що їхній щоденний ритуал – порожній і, мабуть, варто вже було перемкнутися на якесь інше заняття.

Я не розумію, як можна сидіти весь день і дивитися в одну точку, торгуючи на базарі консервами і макаронами. Не розумію не тому, що вважаю це даремним гаянням часу, а тому, що не уявляю, як людям вдається так довго витримувати самих себе. Цей процес вони називають "роботою" і час від часу діловито повідомляють комусь по телефону: "Я на роботі". І справді, важчої роботи, ніж бути на самоті з собою, просто не знайти.

Я не розумію, як можна прийти до незнайомої людини на сторінку у Facebook і ні сіло ні впало почати вправляти їй мозок, навіть ніколи не бачивши її. Я не розумію, як можна ображатися на щось таке, що тебе особисто не стосується і не може стосуватися за визначенням. Не розумію, чому феміністок ображає запис про футбол, націоналістів – текст про французького філософа, а музикантів – захоплення іншим музикантом...

З усіма цими нерозуміннями я живу постійно. І кожен новий день підкидає мені нове нерозуміння. Іноді здається, що я увесь складаюся з суцільного нерозуміння, а те, що начебто розумію, насправді розумію якось не так або не до кінця, або не так, як комусь би хотілося.

Якось пішов я в одну організацію, чий офіс розташований у кондовому київському НДІ, коридори, під’їзди і ліфти якого не ремонтувалися десь так – на око – з кінця сімдесятих. Там ще де-не-де трапляються характерні фікуси. Я вже мовчу про запах. Це запах якоїсь казенно-бюрократичної намоленості. Так приблизно намолені наші нічні поїзди. Я помітив, що річ, яка побувала в поїзді, втрачає поїздовий запах лише після другого прання. А якщо її не прати взагалі, то запах не вивітрюється і місяць, і два, а деколи назавжди приростає до неї.

Приходжу я туди, питаю бабусю-охоронницю на вході, мовляв, де тут офіс №801. Вона виходить і за допомогою якихось хитрих маніпуляцій викликає мені вантажний ліфт. Я піднімаюсь нагору, хвилин за сорок вирішую всі свої справи і, нарешті, готуюся спуститися вниз, де грипозна мряка і пронизливо-вологий морок київського вечора.

Підходячи до ліфта, я уявляю, як кілька поколінь службовців цього вузькопрофільного НДІ кілька десятиліть поспіль закінчували свої робочі зміни і десь о 19:00 проробляли цю процедуру, покидаючи свої кабінети з шахами і кип’ятильниками, неспалимими сейфами з горілкою і запахом вічних бутербродів з ковбасою.

Думаю: ох, швидше б звідси вийти. Вийти і ніколи більше сюди не приходити. Я натискаю кнопку ліфта і чую із шахти звуки якогось індустріального монстра: загрозливо обертаються невидимі шестерні, моторошно труться якісь сталеві канати, зловісно рипить, погойдуючись, кабіна. І от ліфт піднімається на восьмий поверх, відчиняються стулки і я заходжу. Як у шафу кондової радянської меблевої "стінки", як у рухому труну. Ліфт пускає мене всередину і дисципліновано зачиняється. На панелі з кнопками від руки фломастером позначено альтернативну нумерацію, де кнопка "9" відповідає поверху восьмому, а кнопка "2" – першому. Я натискаю на кнопку "2", але ліфт мовчить. Я натискаю на кнопку "1" – і він знову мовчить і не рухається. Я натискаю на кнопку "9", але він не думає зрушити з місця. Він чекає. Чогось. І я чекаю. Ми зависли.

Я пробую всі можливі комбінації кнопок по кілька разів. Натискаю кнопку "стоп" і кнопку "вызов". Без наслідків. Це триває нескінченно довго. Одну хвилину, п’ять, двадцять, півгодини, годину. Після безплідного змагання з ліфтом я втомлююсь, відходжу до задньої стінки ліфта і, притискаючись до неї спиною, повільно присідаю.

Я уявляю себе героєм пізньорадянського фільму, в якому зневірений у собі і в житті 43-річний службовець застряє в ліфті, і в момент найглибшого відчаю йому нічого не залишається, як отак сповзти по стінці і дійти до свого найглибшого смутку, апогею безперспективності, безпорадності та безвиході.

Я сповзаю і він сповзає, мій герой, і в цей момент я не розумію, хто я, що я і навіщо. На кілька миттєвостей мені здається, що я втратив себе, що не належу вже цьому життю, цьому світу. І от я сповзаю вниз, забиваюсь у куток, заплющую очі і.... в цей момент ліфт повільно, як роздовбаний пасажирський поїзд, рушає. А з ним рушаю я – скручений на підлозі, втомлений, але чомусь ще досі живий.