Вистава Спілки Праці Українських Образотворчих Мистців у Львові.

 

Історія й соціологія учить, що кожний нарід, як і кожний осібняк, мусить найти якусь форму, щоб виявити себе, щоб знайти спосіб проявити свою енергію у яких то б не було умовинах. Це явище завважуємо майже в усіх і то висококультурних, европейських народів. У деяких же народів мистецтво, література, наука, розвиваючись і розцвітаючи, були передвісниками нового життя: духове життя народу, ще перед осягом остаточної мети народу, уводило його у сімю інших культурних, ближчих і дальших, народів.

 

Такі думки насуваються нам, коли оглядаємо велику виставу картин, різьби й графіки, що її влаштувала Спілка Праці Українських Образотворчих Мистців у Львові. Відкриття вистави, що її присвячено 25-літтю заснування Київської Академії Мистецтв, відбулося 3 січня 1943 р. у Львові. У цій виставі бере участь 69 українських мистців із Г. Г., із інших земель сучасної Німеччини і, дехто, зі самої Німеччини. Виставлено всіх 303 праці. Ця вистава, це підсумки праці наших мистців за 1942 рік. Як вичитуємо у вступі до каталогу, мета Спілки Мистців "поглибити звязок українського мистецтва з актуальними потребами життя нaрoду, творчо зміцнити процес розбудови yкpаїнського образотворчого мистецтва, поглиблювати його національний характер". На тлі нашого сучасного життя — мета Спілки велика й далекосяжна. Мистецтво має давати народові віру у свої сили, у свою вартість, у свою велику мету. А це може виконати тільки національне мистецтво, формою, висловом, змістом.

 

Кожна збірна мистецька вистава, як вона гідно зорганізована, то, обіймаючи якнайширший круг мистців, якісно стає різноманітна: вона має своїх "асів", котрі надають тон всій виставі; має й своїх, сказати б "середняків", котрі приєднуються до цього тону, має й таких, що ще, або вже не настигають. У цьому й уся моральна користь вистави, зокрема для молодих і молодших мистців, котрі ще не настигають трималися даного гурта мистців, що йдуть впереді. Так і ця вистава має свою притяжну мистецьку силу, розмах, полет, у таких мистцях, як Микола Азовський, Микола Бутович, Михайло Дмитренко, Іван Іванець, Едвард Козак, Михайло Мороз, Микола Мухин, Антін Павлось, Леонід Перфецький і ще деякі. Зупинімося на творах пензля.

 

Микола Азовський, мистець широкого діяпазону й розмаху, фінезії й культури. Його праця "Портрет інж. Колтунюка", а ще більше "Квіти", говорять, що мистець має свій вислів, стиль. Його твори, витримані в темному тоні, наповнені снагою, силою. У "Квітах" він зражує свій темперамент, який стриму в творчость мистця не буде знати, а, навпаки, буде все більше зростати. І тому його темперамент, як мистця, нагадує нам І. Рєпіна, Ан. Манчінія, або, щоб бути яснішим, О. Hoваківського, котрий чий глибше увіходив у роки життя й творчости, тим більшої снаги й палу набирала його палета. Зовсім іншого характеру, школи й техніки бачимо велику працю М. Азовського п. н. "Жнива". В першу чергу виконана ця праця темперою. Дальше — бачимо, що мистцеві таки близька і зрозуміла наша візантика, яку він, за школою Михайла Бойчука, вміло й мудро присвоїв собі й надав їй, усе за М. Бойчуком, національний характер. І якби хто хотів добачувати в його перспективніших скороченнях якусь поспішність, легкодушність мистця, то вельми помилився б: А. Мантеня і М. Бойчук зовсім інакше підходили до проблеми — перспективних скоротів у мистецтві.

 

Миколу Бутовича знаємо вже від довгих років, коли то він брав участь у низці українських мистецьких вистав у Львові. І хто ж міг би не знати цього самобутнього мистця, що у своїх майстерних ґротесках давав нам і дає цілу скалю з життя нашого побуту, вірувань, приказок, історії? Але тим разом він дає нам очевидні докази, що може дати мистець, коли він, попри щоденний заробіток на прожиток, не перестає працювати над поглибленням своїх духових і технічних мистецьких можливостей, над своєю культурою. Досі знали ми М. Бутовича з його ґротесок, його графік. А на цій виставі дає нам мистець 29 праць — усякого роду: історія, українська демонологія, побут, пейзаж, портрет; усякої техніки: ґваш, темпера, аквареля, олія, витинки з паперу. У ґротесці мистець став іще проникливішим у віддаванні душі українського побуту; у краєвиді він соняшний, повітряний; а його портрет пані Г. говорить, що він схоплює душу, характер. У висліді М. Бутович ще поглибив і поширив свою творчість.

 

Михайло Дмитренко, це, тут у нас, типічний представник монументального мистецтва. З його величезного полотна "Пісня" — олія — промовляє до нас українська раса, характер, душа. Цей характер, душа, раса — соняшність просторів пробивається не тільки в самій праці як такій, цебто матеріяльно беручи, але й у сюжеті, у змісті, психологічно беручи. А якщо й є десь якась невикінченість, у цій праці, то сам мистець це напевно спостереже. Притаманність нашої раси бачимо й у портреті В. Лебяка з Городниці, у портреті "Дівчата з Заліщик", у портреті пані Л. С. — М Дмитренко — як і М. Азовський — наглядно доказують нам, що психологічно, світосприйманням наші мистці своєю творчістю споріднені з італійськими мистцями. Погляд на середземноморську расу  й її культуру знаходить своє абсолютно підтвердження. М. Дмитренко, на нашу думку, опирається своєю творчістю на добру школу українських імпресіоністів. Маємо надію, що його монументальність у мистецтві матиме корисний вплив на наше мистецтво на наших західніх землях і викличе додатнє суперництво. Що більше: як глянемо на логічний розвиток творчости мистця, то прийде та фаза, що він, у кращих умовинах перейде до фрески, бо тільки в ній зможе він довершити свій розвиток. Крім композиції й портрету бачимо в М. Дмитренка пейзаж і проєкти костюмів до пєси К. Ґольдонія: Самодури.

 

Іван Іванець виставив шість праць — чотири олією, одна аквареля, одна туш. Цей знаний у нас майстер пензля, що сливе тридцять уже років, дає нам щоразу свої нові твори — починаючи від часів УСС, коли то Ю. Буцманюк, він, О. Курилас, Р. Сорохтей і інші збирали й творили нашу військову традицію, — знову дав нам прецікавий композиційно, сильний кольоритним тоном "Баталістичний нарис". Такий самий сильний, психологічно добре підхоплений нарис "Похід Ігоря". Щиро бажаємо собі, а з нами напевне всі, що оглядали ці нариси, щоб мистець працював ці два нариси й створив твори, що залишили б на завсіди слід у нашому мистецтві. При невідпірній витривалості це мистцеві вдасться, надто — він же має вироблений смак і розмах до баталістики. Його "Подвіря", а зокрема "За плугом", мають у собі багато сентименту, лірики.

 

Едвард Козак, цей поет лінії, що у найтрагічніші хвилини викликує у нас своїми карикатурами, чи своєю глибоко вичутою, як і в М. Бутовича, психологічно продуманою ґротескою, сатирою цілі каскади сміху, — вносить своєю великою картиною "Ярмарок", ґваш, у цю виставу живий та веселий тон. На гротесках незвичайно звязно закомпонована, вмістила на такій високій площині стільки сцен, які одна від одної психологічно інша й витримана в живім, яскравім кольориті, нагадує Бройґера. Мистець дав у тій каpтині побут, наш гумор і дотеп, беручи дещо від Ст. Руданського. Ту саму прикмету, лиш у спокійному тоні, має його картина картина "Ой, на горі, на горі, малювали малярі" — карикатура на наших мистців. Є тут іще знаний зі "Наших днів" "Меч письменників і журналістів з театром". Е. Козак не обмежується тільки до гротески, сатири, — бо бачимо й краєвид його "Знесіння", олія, у якому він доказує, що й цей рід мистецтва не тільки чужий йому, але що він глибоко відчуває його.

 

Михайло Мороз виявив себе, поруч М. Бутовича, як звичайно й завсідну незвичайно плодовитим. Бачимо його 23 праці, деякі викінчені, є інші ще нариси. М. Мороз, це справжній поет, що закоханий у наші Карпати, передає їх душу, їх соняшні й райдужні симфонії, їх смуток і радість; їх звори, плаї, ґруні, церкви: струмки та річки, їх барвисто вдягнених мешканців. У нього струмок бурхлить хижаком; його спокійне плесо відзеркалює у собі всі тайни й скарби гір і їх лісів. Бувають у Мороза картини, ті пейзажі, в яких вичуваємо, що мистець задихується напором лірики в душі. Крім цього Мороз, постійно працюючи над собою, пішов вперед у композиційних творах. Те саме в портреті: уміє найти його душу, характер. Та правдива несподіванка Мороза на виставі — це його праця "Присмерк". Це в нього нове. Витримане в тихім тоні, але саме тому відчуваємо приховану стихію, містику наших гір. Либонь, не буде це за сміло, як скажемо: "Присморк" це перший твір, яким мистець виявив свою самостійність, свій розвиток і сподіємося, що він, після цього твору, стоїть перед новими шляхами своєї творчости.

 

Леонід Перфецький послідовно і нестримно розвивається у баталлістиці. Безперечно, що в нас не багато баталістів такого розгону й сили вислову. Надто — таких продумливих баталістів, що не затрачують міри й не переборщують, таких культурних у своїх картинах. Тут маємо його пять праць. Усі малих розмірів, але всі витримані на мистецькому рівні. "Козаки під Трапезунтом", ґваш, приковує нашу увагу: мистець виявляє тут великий хист у вичуттi моря. Проте, дивно, чому мистець не візьметься до більших картин, виконуючи їх тривалішою технікою? Це не докір, а запит із бажанням: оглядати праці більших розмірів цього мистця-баталіста.

 

Живий і повний енергії Святослав Гординський виставив шість праць. Його "Чортівська скеля під Львовом", олія, виявляє його шорстким не у виконанні, а по сприйманні нім світу, життя. Правда, у пейзажі "Над Дністром" дуже відчуваємо лірику просторів і осяйного блиску плеса Дністра, Гординський поет впливає на Гординського маляря і навпаки. Порівнюючи ці праці мистця з його працями минулих років, він, при всій своїй всесторонності, оформлюється усе глибшим і стає повнішим в мистецтві.

 

Незвичайно старанний і вдумливий Денис Іванцев виставив дві добрі праці "Ніч над Дністром" і "Дністер у Делеві". Ці праці виявляють усю повагу й працьовитість мистця.

 

Осип Роман Касараб дотримує ходи іншим передовикам-мистцям на цій виставі. Його "Портрет мистця Е. Козака" виявляє, що О.Р. Касараб може стати добрим портретистом, що своїми певними мазками схиляється у бік експресіонізму. А його праці "B парку", "Осінь", "Ліс", "B саду", "Тополі", усі акварелі, ситі соковитим кольором, говорять, що митець уміло орудує трудною акварельною технікою.

 

Осип Курилас виставив "Митрополит Андрей", "Шевченко малює" і "На Гуцульщині", олієм, і три рисунки. Дуже приємно ствердити, що наш відомий мистець, який уже дав стільки цінних праць, своєю картиною "На Гуцульщині" тримає жвавий і певний крок на цьому мистецькому змагу.

 

Tакжe й Антін Манастирський, сеніор наших мистців, у свому творі "У ворожки" дав доказ, що cтаpa школа, зі cвoєю тонкістю, своїм розумінням світу, а й своєю технікою, може навчити неодного молодого мистця, що відривається від своєї  традиції у мистецтві.

 

Петро Метик разом із Нілем Хасевичем мають на цій виставі характеристичне обличчя. На обидвох помітна ця добра школа, що, через Петра Холодного-батька, вийшла з украінської візантики, якої корисні наслідки оглядаємо на цій виставі. П. Метик у "Дівчині", як і в "Мертвій природі" — обидві праці виконані темперою — пoкaзyється естетом, що вичуває гармонію композиції й кольориту. Н. Хасевич має ці самі прикмети, лиш дещо живіший, як це бачимо в його "Спіть хлопці, спіть" — темпера.

 

Свою характеристичу рису має гурт мистців, назвімо їх "новаківців", котрі по смерти свого учителя, разом із М Морозом, зберігають, більше чи менше, цю рису. Хоч М. Мороз, як це ми зазначили, своїм останнім твором "Присмерк"пішов уже шляхом усамостійнення. Степан Луцик дещо поглибив свій пейзаж. Ще більше поглибився і став живішим Григор Смольський. І Ольга Плешкан набрала у портретах більшої певности. А палета Антона Малюци таки помітно шукає нових висловів, тим cамим його праці, яких він виставив пять, усi олією, набирають своєї ваpтости.

 

Петро Aндрусів, якого знаємо з його мистецьких спроб ще з передвоєнних років, дає низку своїх праць. На перше місце висуваються його праці "Батька мистця" і "Мати мистця", аквареля, у яких видно великий поступ мистця. Це слід зазначити.

 

Василь Дядинюк, відомий наш мистець, дає три праці, олією, з яких на чільне місце вибивається "Муза мистецтва", що виказує культуру мистця, майстра пензля і кольориту. Симпатично представлений Михайло Ершов із своїми працями "Міський мотив", "Млин" і "На краю міста". Дуже культурні, витримані в тоні мініятюрні праці Володимира Іванюха. Не надто ще певний Василь Конаш, хоч помітна в нього працьовитість, що принесе йому користь. Галина Мазепа у своїх iлюстраціях до казки О. Лятуринської "Дума про чайки" й до казки О. Олеся, виявляє свій талант, який у неї вміло й певно розвивається. Прозорий, легкий і соняшний у своїх акварелях Омелян Ярослав Масляк. Два характеристичні для неї краєвиди виставила Ярослава Музика, даючи в них силу, вислову й гармонію кольориту. Андрій Наконечний, цей скромний і працьовитий мистець, який у свої твори вкладає стільки лірики, дає низку праць. "Благовіщення" i "Різдво" у нeвізантійському добре передуманім стилі. "За правду", ґваш, робить вражіння фраґменту стінопісного твору. Решта праць олією, краєвиди дбалі й доволі витримані в тоні. Также й Микола Неділко дає три праці — два осінні мотиви і "З Городниці", усі олією, у яких він добрий майстер у схоплюванні й передачі душі українського краєвиду, чим нагадує нам — і з окрема в праці "З Городниці" — добру українську школу імпресіонізму. Зовсім інакший, західної школи імпресіонізму, Петро Обаль, який найцікавіший у праці "Квіти".

 

(Докінчення буде)

 

[Краківські вісті, 21.01.1943]

 

(Докінчення).

 

Дмитро Поторока виставив усього одну, середнього розміру працю "Рік сорок перший". Характер її композиційний, гуртова сцена. Мистець мусів yважати в цій праці на розвязку деяких і нелегких проблем. Але, поминаючи деякі незначні хиби, праця втримана в психологічному напруженні трагічного моменту: мордування політичних вязнів у большевицькій тюрмі. Мистець повинен дальше працювати в цьому на напрямку, страючись підходити й до героїчно-світлих моментів.

 

Добрі речі має Мирослав Радиш, із яких визирає вплив мистецтва передвоєнного Заходу. Романа Сенькова "Портрет" і "Мертва природа" приємні, скромні й культурні. Михайлина Стефанович-Ольшанська у своїх працях, як завсіди, дискретна і культурна. Сергій Стешенко, ученик Xapківського Мистецькото Інституту, та Іван Стеців дали солідні праці. Усі картини різної техніки Наталі Тищенко симпатичні й у тоні. Роман Турин, у портретній студії, від усіх відокремлений, своєрідний. Портрет різьбарки бл. п. Н. Мілян у виконанні Ірини Шухевич відданий у характері. Микола Щербак у "Поліській Мадонні" експресивний і розуміє вальори українського стилю у мистецтві. Романа Сорохтея виставлено дві праці, які за мало характеризують творчість цього оригінального мистця.

 

У виставі бере участь гурт молодих мистців. Деякі з них дають праці, з яких пробиваються передумані спроби дати щось триваліше. Тому можна сподіватися, що по роках упертого зусилля деякі можуть стати в рядах наших мистців-передовиків. Інші молоді дали праці, в яких, інколи, говорить надмірна претенсія. А майже всім треба одно сказати: щоб стати на ноги, щоб знайти, створити основу правдивої мистецької творчости, молоді миcтцi мусять, у першу чергу, пізнавати наше національне мистецтво, від візантики починаючи. Візантика в мистецтві — це правдиве пізнання, передусім рисунку, композиції, кольориту, техніки. Поки західні мистці, до яких деякі наші молоді мистці наомацки схиляються, стали великими і гідними наслідувати їх, вони й візантику студіювали. Дальше, наші молоді мистці повинні б уважно слідкувати й за творчістю наших сучасних мистців-передовиків у національному мистецтві. А врешті й самі молоді мистці, зокрема ті претенсійні західники, порівнявши на цій виставі свої праці з працями наших видних мистців, побачать: які ці твори, цих молодих мистців, чужі нам, бліді, без виразу, без розмаху. З молодих у виставі беруть участь: Євген Божик, Олекса Винницький — якого "Мертва природа" в усьому по мистецьки передумана, Петро Грегорійчук, Юлія Дяченко — якої праці зовсім не в нашому характері, — а те саме й у Михайла Кміта і в Ярослава Антона Крушельницького й Омеляна Ліщинського й Тетяни Мазепи. Дальше йдуть Володимир Мельник, Василь Форостецький і Анатоль Яблонський. Останньому, дивлючись на його "Княжі лови", можна б дискретно сказати, що він має нерв неспокою, що в мистця є доброю ознакою. Добре пережувати Беноцца Ґоццолія, але не брати до компанії Де Кіріка.

 

Українська різба либонь уперше за останні роки заступлена так сильно, з таким розмахом у Львові. На цій виставі різба дещо одностайніша від малярства: бо, крім поривного формату різбярів М. Мухина й А. Павлося, інші стоять на догідному мистецькому рівні. Правда, нема тут колосальних марморів, бронзу, що можна було оглядати в передвоєнні часи у великих містах Европи по всяких виставах. Та в цьому наші різьбярі невинні: неодин із них мріє про мармор і бронзу й, покищо, дає твори розмірами й невеликі, але силою, висловом, напругою це гіганти.

 

Миколи Мухина є тут шість праць: "Слава", "Чумак", "Добра тараня, та горілки мало", "Кінь у степу", "Кінь на втечі" і "Звільнення з ясиру". Усі виконані у воску. Признаємося, що після "Запорожців", І. Репіна в малярстві, в українській різьбі впeрше побачили такий розмах, силу, динаміку, гін, український степ і його душу. І не думаємо довго зупинятися перед його "Славою", — де три коні з вершниками в шаленому гоні, мов несамовитий, находять опертя і рівновагу на одній точці дотику землі, — перед якою юрба глядачів збирається і дивується, подивляє і голосно захоплюється, і щоразу чуєте: чудове! або "вундербар". Цей твір, кажу — твір, ілюстративного характеру. Але берімо його твір "Кінь у степу". Гляньте, як це різьбар вичуває той наш степ у мязах, у розкуйовданій гриві, у ніздрях, у піднесеній і на бік скрученій голові коня. Самі чуєте силу, таємничість степу і його простору. Це, справді, незвичайна сила експресії. Так, цей твір реалістичний, але який він безпосередньо щирий, який приступний!. І, щоб його зрозуміти, не шукаєте помочі в інтелекції — як це бувало при здеґенерованім "мистецтві"! — а чуєте його серцем, кровію, душею, цей твір передає вам свою снагу, пал. А от "Чумак", гляньте на ті круторогі, на ту гарбу, на той большнистий, загадковий український шлях у степу, на того чумака, що, заложивши ноги на коліно, сидить на горбі, як правдивий володар степу, І римські цезарі не почувалися такими певними на своїх квадриґах. Чи в "Добра тараня, та горілки мало", скільки тут козацької вдачі, скільки експресії, як кожний мяз відчуває спрагу. Скільки ж певности, лицарського спокою у "Звільненні з ясиру". Можна сказати; в усіх працях мистця майже досконале вичуття пропорції, форми; матерія при дотику руки майстра оживає. Наші суперлятиви напевно цього майстра вже не "зіпсують": щоб дати такі твори сьогодні, мусів він багато попрацювати над собою вчора. Свого таланту мистець не закопав...

 

Поруч М. Мухина, зовсім у іншій формі, стоїть Антін Павлось. Зовсім інше в нього світосприймання. Довколішне життя він вичуває як справжній естет: усьому, що творить, дає передумливу, спокійну, аристократичну форму. Його типи напоєні захопленням, але вони панують над собою. Правда, в його праці "Літо" вичувається щось анімалістичного, але зір цієї дівчини ширяє у просторах як зір вірла. В усьому: "Козак у танці", "Материнство" і "Акт", — він зрівноважений естет. Свій розмах дав різьбар у монументальному творі "Король Данило": володар сидить на коні на високому пєдесталі. Усі праці у гіпсі. Як і в М. Мухина передбачається ще широка скаля можливостей, що може довести й до несамовитостей, — так і в А. Павлося — ще багато ждемо від нього: його останнє слово у його мистецьких можливостях іще далеко. Хоч і один і другий мистець форми, стилю, по всій імовірності, не змінять: своїм шляхом ідуть вони певно.

 

І всі інші різьбярі на виставі. Кожний по свому, вартісний, дехто вже оформлений, повний у своїй творчості — як Оксана Лятуринська, чи глибоко культурна, покійна Наталя Мілян, чи сміла й ориґінальна Марія Новицька, в якої, у її "Кожумяці", вичуєте українську стихію, чи відважний у "Дарах землі" Василь Петріца. Праці Володимира Сколоздри щирого і чистого надхнення: важне для нього, що він трактує матерію сміло і по різьбярськи. Михайло Черешньовський у "Мати з дитиною" дав твір справді естетичний, зручно закомпонований. Володимира Ласовського ми воліли б побачити його останні осяги у малярстві, ніж його різьбу "Жіноча голова", яку він по малярськи трактує. Сергій Литвиненко виставив три праці. В цього мистця бачимо нові задуми в його творчості: у праці "За неї Господа молім" мистець цікавиться психологією у різьбі. Багатонадійні і справді  талановиті Евген Дзиндра і Микола Станько, котрий потверджує це у праці "Юнак".

 

Мало заступлена графіка. Це з тієї причини, що вистава присвячена в першу чергу малярству й різьбі. Проте вистачають ті експонати, які бачимо, щоб надати виставі всеосяжності. Графіка має своє місце в нашій мистецькій культурі.

 

У невеликій салі забрано графіку, офорти, дереворізи тощо. Є тут праці Е. Козака — обкладинки і ілюстрації до книжки "Як Панас кізку пас", виконані з притаманним мистцеві розмахом. Є тут і дві графічні праці Роберта Лісовського — обкладинки до "Емалі" М. Чирського й до "Вежі'' О. Ольжича, у яких цей відомий наш мистець дає докази своєї глибокої культури і знання нашого старовинного графічного мистецтва. Шкода, що мистець не дав ніяких малярських праць на цю виставу. В дереворізах найсильніше заступлений Н. Хасевич: це ціла збірка різнородних екслібрісів, — виконаних із великим смаком, добірністю. Незвичайно прикладний і тонкий у графіці й рисунках Петро Андрусів, а так само й Степанія Ґебус-Баранецька у своїх дереворізах. Добрі Михайло Михалович і Олекса Шашківський. Уважні Юрій Кульчицький і Мирослав Осташевський.

 

Шкода, що не взяли участи в цій, такій багатій виставі оце такі відомі мистці, як Юліян Буцманюк, Дамян Горняткевич, Лев Ґец, Михайло Осінчук та Петро Холодний (молодший).

 

Оглянувши докладна цю виставу, доходите до таких думок. Ще одинадцять років тому, коли здіймалися у нас голоси — у славнім "ЗУМО"! — за якимось збожеволілим мистецтвом, треба було в нас зводити гостру полеміку за національне мистецтво. Якась недуга була охопила наших видніших, молодих і талановитих мистців і вони захлистувалися не тільки А. Моділянієм, якого до Боттічеллія прирівнювали, — сердега Боттічеллі! — але навколішки падали перед такими здеґенерованими інтеллєктуалістами-мистцями, як Марк Шагал, як Фернан Лєже. Наші мистці-модерністи хоч і мали — на виставах АНУМ — перед очима й Джіна Сееврінія, і Марія Тоцці, чи хочби й Де Пізіса, то вони не хотіли бачити в них їх традицій ренесансу. '

 

Сьогодні всі ті хворобливі "ізми" проминули, щезли, а наші мистці найшли себе у національній формі, стилі, а то й у змісті й у вислові. Нарешті!

 

Треба сказати правду, що українське мистецтво тільки в Галичині, у Львові, перебувало тоді десять років тому, недугу, Бо в Україні, та ще під большевиками, все таки були сміливі виступи спротиву нашого мистецтва проти не тільки здеґенерованого напрямку в мистецтві, а й проти національннх московських впливів у мистецтві. Це можна було завважити на всесвітніх виставах мистецтва ("Бієннале" у Венеції, зокрема в 1928 i 1930 році. У перших, репрезентативних салях — у павільоні мистецтва СССР — бували виставлювані праці таких мистців, як Падалка, A. Петрицький, Сахновська й інші і всі вони мали характер національного мистецтва, що входило в духову орбіту европейського мистецтва. І наші мистці своїми творами надавали тону цілому павільонові.

 

Сьогодні ця справді репрезентативна вистава українського мистецтва у Львові має характер національного мистецтва. Бо тих декілька праць деяких молодих наших мистців, витриманих у псевдо-західнім, ще довоєннім тоні, не всилі внести дисонансу в цю виставу. На виставі домінує українська стихія.

 

Ще одно насувається нам, оглядаючи твори на цій виставі. Галичина від давної старовини, бо ще від 1240 року, була Піємонтом. Це історична правда, яка ніколи не дається заперечити. Була вона Піємонтом і в ХІХ ст. за московських царів, і в XX ст. за большевизму. Таке вже її геополітичне положення і призначення. Але й ніхто не заперечить факту, що в цій галицькій закутині в мистецтві панувала якась задуха.

 

Коли ж доля привела когось із за Дніпра до Львова, тоді; це мистецьке життя набирало розгону, сили. Не йдімо далеко, але згадаймо хоча б покійних мистців — Петра Холодного і Петра Ковжуна. Зокрема П. Ковжун своїм темпераментом умів розбудити мистецьке життя, надаючи йому темпа.

 

Те саме й тепер. Киньте уважним оком по виставі: якби не М. Азовський, не М. Бутович, не М. Дмитренко, не М. Мухин, не М. Неділко (його картина "З Городниці"), то, безперечно, вистава малаб свою вартість і значіння, але не було у ній того українського —  раси, стихії, патосу, що творить національний характер нашого мистецтва.

 

[Краківські вісті, 22.01.1943]

22.01.1943