Юрій Студинський

 

Париж, 24 грудня 1942 р.

 

Наші міркування про українську історію дійдуть до Редакції уже мабуть після видання "Різдвяного" числа, до якого ми прошені були написати. Та їх можна помістити в якому небудь числі "Краківських Вістей", бо для нас тут усіх кожна українська ґазета, що до нас прийде, це святочне для нас число, бо це єдина наша злука з рідним краєм.

 

*

 

Поль Валєpi, найбільший сучасний поет Франції, кинув був історикам, мабуть у 1930-ому році, ось такий визов: "іcтopiя, це найжахливіший продукт мозкової хемії".

 

Поль Валєрі викликав був тією фразою велитенску бурю в цілому інтелєктуальному світі, а наші читачі може й пригадують собі той вереск, що залунав був тоді на сторінках політичних і літературних opґанів.

 

Підписаний нераз з боязню розважував оцю фразу поета, коли йому попадали в руки, ще перед війною, ті підручники історії призначені для українців, що буди роблені, не кажемо писані, щоб не образити слова "письмо", у Москві або у Варшаві, без огляду на мову, у якій їх друкували.

 

І якщо душа української нації була врятована, то треба у першій черзі поклонитися тій великій історичній  українській школі Грушевського, тій плеяді знаменитих наших дослідників, яких часто недопущені, цензуровані та заборонені твори були далеко сильніші, ніж ті всілякі фабрикати для ловлення української душі.

 

*

 

Пане добродію! Схаменіться! Чейже не жиємо в Середнєвіччі! — скільки разів ви сказали таку фразу, реаґуючи на якусь вам нечувану чи недопустиму подію в суспільному житті? Чому? Бо вас так у школі учили: в народній, середній, чи високій. Чому вас такі учили? Французький інтелєктуаліст А. де-Монзі, пояснює це явище в маленькій книжечці про французьку історію ось так:

 

"Погорду до Середнєвічча поширив історик італійського мистецтва Васарі, що ненавидів усі інтелєктуальні прояви у світі пізніші від упадку Римської імперії, а раніші від тосканського гуманізму. Він бажав доказати у свойому патріотизмі, що італійський ренесанс поклав кінець тисячлітній культурницькій ночі віднайшовши праджерела та скарби римської культури".

 

"Це єдина Фльоренція Медичів — кликав Макіявелі — є покликана воскресити небіжчиків, як це ми бачимо у поезії та у мистецтві".

 

Васарі, Макіявель, Реформа (релігійна полеміка)! французькі енцикльопедисти наложили навмисне та завсіди свідомо свою печатку на ту величаву добу людства, на кожній спосіб не гіршу, ніж інші доби, звучи її варварською, назадницькою!

 

Регабілітація Середньовіччя належить до недавньої минувшини. У світі історична містифікація є так само сильна, ба навіть може й сильніша, ніж була вона у нас.

 

*

 

Пригадайте собі якусь милу хвилину у Вашому житті з останніх 20 років. Ви сиділи щасливі з Вашим батьком, матірю, вашим мужом чи вашою жінкою, з вашими дітьми, разом при столі підчас Святої вечері.

 

І ви навіть й не думали тоді, що над вашим родинним щастям, що над вашим приватним життям зависла у ту саму хвилину грізна небезпека.

 

Бо може саме в тому самому часі у далекому Парижі сидів при бюрку у своїй робітні учений-історик Жак Беввіль та писав свою "Історію двох народів". Ця його праця була причиною, одною із головних причин вибуху французько-німецької війни у 1939-ому році. Бенвіля слухали урядовці славетного "Ке д'Орсе"! Бенвіля слухали генерали!

 

Ах! Яке страшне у своїх наслідках може бути перо історика!

 

*

 

Опис найсвітнішої доби української історії, нашої княжої доби, починається у багацько наших історичних творах наведенням слів літописця: "земля наша велика й багажа, та ладу в ній не має; прийдіть княжити і володіти нами".

 

Яке було тодішнє міжнародне положення, як це писав наш літописець?

 

Середземне море опанували були араби, що під знаменем Магомета прорвали були плавбу христіянських кораблів по ньому. Північ та захід Eвропи втратили були звязок з Візантією. Нормани, ми звемо їх варягами, привернули були оцю сполуку. Славетній цей шлях "путь із варягів у греки" проходив з Балтійського моря по ріці Неві, Ладозькому озеру, ріці Волхову, Ільменському озеру, ріці Ловаті і далі по Дніпру йшов в Чорне море до Царгороду.

 

Зчасом ті нормани "українщились". Династія потребував лєґітимізувати свій прихід в Україну. Ось чому писав літеписець "володійте нами". Цікаве, що майже такі самі слова написали й англійські літописці, коли французько-нормандський князь Вільгельм Завойовник підбив був Англію. Подібні рядки писали і літописці франків у Франції.

 

Думаємо, що при нових виданнях історичних творів, а передусім у популярних творах треба буде слова літописця докладніше пояснити.

 

*

 

Українська історія пронизана цілою смугою т. зв. "Руїн". Наші предки були щасливі і вибагливі люди, бо вони вибрали собі та поселилися в найбагатшій землі Европи. Але одночасно ця земля, це постійний, активний невигаслий політичний вулькан, бо туди проходить воєнний шлях. Буря за бурею майже в ритмічних відступах часу дотує у нашій Батьківщині.

 

Усі ті наїзди степових орд на Україну були наслідком тієї історичної драми, конфлікту між кочовиками, пастушими, мандрівними народами і поселеним хліборобським високоцивілізаційним нашим елєментом. "Співсучасність первісних людей типу двох тисяч років перед Христом з людьми ХІІ-го століття нашої ери" — пише історик "Cтепових імперій" Рене Ґрусе. Щойно винахід гармат у XVl-ому столітті затримав степові орди. Знаменитий східній їздець втратив свою боєву перевагу. Але навіщо блукати нам у давній нашій історії. Гляньмо на сучасність. Чи могли ми спинити якийнебудь катаклізм років 1914—1941?

 

*

 

Кожна доба вимагає нової писаної історії. "Підручник історії — пише де Монзі — не є ніякою збіркою політичних приписів, чи пак кодексом для державного мужа. Від історії не можна домагати ся астролоґічних передбачувань. Історія не є й астрономічною обсерваторію. Зате вона вчить передбачати, оскільки знання дозволяє передбачити причини і наслідки".

 

Думаємо, що українські читачі, які в кількох останніх роках стільки пережили та набрали досвіду цілих поколінь, матимуть, нові вимоги до способу писання підручників історії. Ми усі тужимо за історичним твором, який описав би нам наше буття та наші змагання на тлі тієї саме воєнної дороги, на якій ми живемо. Тоді повстане мабуть й неабияка переоцінка наших історичних постатей, що замість цілого уступу, попросту з недостачі часу і змоги, бо нова лява заливала вже нашу землю, кидали тільки фреск, чи маленьку картину у нашу історію. Ми тоді побачимо, що й наше національне буття, це одно велике звено тієї підсвідомої, зате самозберігальної солідарности, незважаючи на усі ті сварки та міжусобиці, які справедливо напятнували були наші давні літописці та наші новітні історики. Що в нас не абиякий динамізм, динамізм впертої раси, що відроджується наче та стята голова, що раз-у-раз відростала в того казкового змія.

 

[Краківські вісті]

19.01.1943