Львів, 18 січня.
У невідрадному стані перебував старовинний світ, коли народився Син Божий, Христос. — "Що таке правда?" — питали з погордою римські мислителі. "Чи варто журитися таким питанням? Життя таке коротке, тому — уживай світа! Карпе Дієм!" Духових, вищих потреб майже ніяких не було, а коли хто й відчував проблиски вищих, заземських бажань, аспірацій — то окружений звідусіль умовинами свого часу, тимбільше наприкрював собі життя. "Пощо жалкуватися над дрібничками? — питав мудрець Сенека, коли життя таке невимовно сумне... Тому — Смерте! Не барися!" Хто не міг помиритися із тим станом загального рознуздання обичаїв, безнадійної апатії, соціяльного гнету та рабства, той жив надією, що таки колись прийде обнова світу, що засіяє над сумним світом і людством зірка нового життя і кращого порядку.
І вона зійшла: На полях вифлеємських! Там зродилася правдива, необлудна Істина для всіх і нове Життя усім людям доброї волі. З Христом з божеською його наукою прийшла велика обнова світу, усіх шарів людства. В першу чергу обнова родинного вогнища. Родиною обновив Христос світ. Бо яка родина, така суспільність, такий світ, усе людство.
Найкраще побачимо й оцінимо висоту, на яку підніс Христос родину, а за нею увесь тодішній світ, коли побачимо глибінь пониження і ганьби, в яку зіпхало тодішне суспільство родину, і по нинішній день спихає її там, де не дійшла ще наука Христа, або де Він не підніс ще суспільства до святих своїх висот.
Скрізь, у цьому часі, відповідно до спізнення упадку моралі й обичаїв, родина була: деспотизмом батька, невольництвом матері та врешті пониженням дитини. "Навіть наймудріша жінка не варта того, що мужчина, хочби й останній", така була опінія тодішнього світу. Жінка — подруга, жінка — мати, далі — дитина, любов до обоїх, це були поняття незнані тоді мужчині, тоді, в добу народження Христа.
Там отже, в домашньому вогнищі, при джерелі життя треба було зачати основну переміну, направу. Що зробив Христос, яких ужив орудників, щоб зломити деспотизм батька, скасувати невольництво матері, пониження дитини, ганьби тодішнього семейного життя? Чи виступив з голосним протестом або радикальною програмою — маніфестом нового ладу? Христос, цей найбільший реформатор в діях людства, вибрав зовсім інакший шлях обнови, зовсім неподібний до того, що ним усі перед Ним і по Ньому реформували людство, Його життя і обичаї.
Щоб піднести людину, Христос сам став людиною. Щоб піднести суспільність, сам став членом суспільности. Щоб піднести родину, став членом родини, щобільше — став немічним, кволим Дитятком, спочив у яслах на сіні... як правдивий Бог, і правдивий чоловік. Як великий обновник світу! "Щоб землю з небом в одно злучити"...
*
Старинні народи під заслоною мітологічних вірувань передавали часто великі, засадничі речі. Наприклад вірили, що їхні родинні вогнища є під опікою домашніх патронів-духів, пенатів. В цей спосіб реліґію і родину лучили в однім почуванні любови й пошани. Безустанні жертви богам, честь для душ предків, це було всім для римлян, каже один старовинний автор. "Родина була їм водночас небом і землею". В цьому предивному культі предків, в святому пошанівку родинного вогнища відкриваємо одну із таємниць тривкості, непоборності Риму, первісної його великості й сили, що світ покорила. Саме в родинному вогнищі процвіла оця славна й велика "vіrtus Rоmanа"! Оця чесність римська. Коли ж воно, те вогнище, те джерело сили народу, згодом пригасло — змаліла із ним і міць імперії, обнизили свій лет горді римські вірли...
*
У вифлеємському вертепі, в незглибимім таїнстві Святої Ночі народилася нова, здорова родина, новий, інакший світ родився... У стіп Божої Дитини зацвіла предивним чаром-красою оця величне геройська "vіrtus Сhrіstiana", що стала сторожем нового ладу, нового світу, нових родинних вогнищ. Те, що в старовинному світі було мітом, наївним, хоч як вимовним повір'ям народу, це з народженням Христа стало дійсністю. Місце немічних, легендарних опікунчих духів-пенатів, сторожів домових вогнищ, — зайняв правдивий і предвічний Бог, Христос — що з Діви народився...
Тому наші Свята — це в першу чергу свята родинного храму. Це празник цього чарівного тепла, добра й щастя, що довкола рідних порогів в'ється. Головно ж його кульмен, Свят-вечір. Яка голосна є мова цього різдвяного, спеціяльно Свят-вечірнього почування, знає хіба той, що довелося йому цей Вечір родинних святощів провести далеко від своїх рідних. Де б тоді людина не була, в якому краю, в якому добрі, стиснеться їй тоді серце, як ніколи в році. З туги за тим родинним теплом, що розпалюється в цьому дні до грані. Кожний у той св. час думками в рідні пороги лине, крізь призму давноминулих днів, чарівну казку, дитячих літ леліє... А над усі пісні й мелодії світу найкраща тоді людському серцю та, що нею в рідному краю, під рідною стріхою починалося свято родинного вогнища, свято семейної любови. Та пісня, що всім людям доброї волі, що лісам і горам, що всьому світу предивну новину звістила, що Бог предвічний народився"...
[Львівські вісті]
19.01.1918