Ленін — релігійний фанатик

 

1. Релігія — догматична, і мусить бути догматична.

 

Hаука — критична, і мусить бути критична, якщо має залишитись наукою.

 

Наука пpиймaє доказані правди, приймає й теорії та гіпотези, які виявили свою провідну вартість; одначе наука еластична під поглядом віри в свої твердження. Наука, свідома безконечної скомплікованости буття і його явищ, на всі боки розгадається, чи це дійсно так, як вона твердить, чи може ще якось інакше; і кожної хвилини вона готова зревідувати свої погляди та прийняти хоч би й суперечні погляди, якщо виявляться правдивими. Тільки ця критичність науки уможливлює їй освоювати й покидати традиційні хибні пoгляди та щораз відкривати нові, дальші й глибші правди — розростатися.

 

Всю науку остаточно можемо назвати поглядом — теорією. Релігія також є поглядом чи теоpією; вона мусить основуватися на якомусь погляді, мусить мати свій логічний зміст, бо без погляду ні воля, ні почуття не можуть "грати" (на мають предмету, що побуджував би їх). Але "догляд" ще не вичерпує всього змісту релігії.

 

Наука — це погляд, що має заспокоїти нашу жадобу знання. Релігія — це погляд, який має заспокоїти нашу потребу провідника по практичному житті. Маю свобідну волю і можу робити, що тільки хочу. Але, як ап. Павло каже, не все мені на користь. Релігія визначає спасенний шлях для життя. Це виходить на закон для життя. Я мушу твердо вірити в спасенність того закону, бо інакше він перестане бути для мене законом. Згідно з тією своєю функцією, релігія не розростається, тільки утверджується — з часом. Ось це джерело для догматичности релігії.

 

Ціль науки: здобувати світ.

 

Ціль релігії: здобувати людей. Кожний релігійний реформатор хоче того, що так просто, а так вірно висловив ап. Павло: "Хочу, щоб усі ви були такі, як я". Релігія надає духовний фасон людині. Інша релігія — інший фасон людини. Кожна релігія, тому що переконана про свою правдивість, хоче, щоб усі люди прийняли її закон життя.

 

Догматичність релігії дуже легко може перекинутися в фанатизм. Релігійний фанатик зовсім нечуткий на різні комплікації релігії з наукою, з іншими релігіями, з людським субєктивізмом. Він свою релігію бере як єдино правдиву і наскрізь правдиву, як божу правду і божу волю, як царство боже — а всі інші релігії як царство сатани, яке, коли не хоче піддатись завдяки проповідям, треба знищити мечем і вогнем... Релігійний фанатик безмежно зарозумілий саме задля своєї релігії (під іншим оглядом він може бути навіть зразково покірний), відчуває свою духову вищість, вибраність, освяченість, честь — а на іновірців глядить, як на прокажених, духово гидких, мерзенних, низьких як на паршиві вівці. Чужа релігія не спасає, але осквернює людей...

 

2. Коли з тієї перспективи приглянемось Ленінові, то найдемо в ньому релігійного фанатика nоn plus ultra. Цю його рису затемнювало тільки те, що Ленін виступав як ворог усякої релігії в традиційному, в загальному значінні слова, де атеїзм не зачисляється до релігії.

 

В дійсності всякий, найвищий закон життя, що займає місце релігійного закону, є релігією. Релігії, духового провідника, не можна усунути з людського життя, бо вона є конечним доповненням до нашої свободи волі. Релігію можна тільки змінити на якусь іншу.

 

Лєнін зробив релігію з марксистського матеріялїзму та комунізму і революціонізму.

 

М. Ґоркій написав такі слова: "Бога в вас нема, ви ще не витворили його. Богів не шукають — їх витворюють; життя не видумують, а творять". — На те в листі написав Лєнін до Ґоркого:

 

"Що ж ви таке робите? — просто жах, дійсно... всякий боженько — це труположство, нехай він найчистіший, найідеальніший, не такий, якого треба шукати, а такий, якого треба витворити — все одно... всяка релігійна ідея, всяка ідея про всякого боженька, навіть усяке кокетування з боженьком — це мерзота, що її годі висловити... найнебезпечніша мерзота, найгидкіша зараза... Кожна людина, що займається витворюванням бога, або навіть, коли допускає таке витвоювання, опльовує себе ганебним способом, займаючися, замість діянь, "самосозерцаннєм", самолюбуванням, при чому "созерцає" така людина найбільш грязькі, тупі, хлопські риси або рисочки своего "я", що їх обожує через богоустроітельство... всюди паршиве міщанство однаково гидке, а "демократичне міщанство", зайняте ідейним труположивом, подвійно гидке" (стор. 416—417)1). Пишучи проти Льва Толстого, Лєнін на одному місці каже: "З одного боку — найтверезіший реалізм, зривання всіх і всяких масок; з другого боку — проповідь одної з найгидкіших речей, які є тільки на світі, а саме релігії — поставити на місце попів, що на державній службі, попів з морального переконання, значить: проповідь про культивування найбільш витонченої, і тому особливо мерзької, попівщини" (651).

 

Лєнін, як видно, виражає своє відношення до всіх чужих вір і всіх іновірців словами, які питомі всім релігійним фанатикам: чужа релігія — це мерзота, гидота, що осквернює людей... В стилі своєї атеїстичної релігії Лєнін не має місця для "осквернення", тому він це віддає через "самоопльовування".

 

3. В своїй книжці "Матеріялізм і емпіріокритицизм" написав Лєнін: "Війна проти Гекеля ясно заявила, що безпартійність у філософії — це тільки нікчемно-прикрите лакейство перед ідеалізмом і фідеїзмом"(464) — Це в один бік докір для Гекеля, що він не стоїть на становищі марксистського "історичного матеріялізму". "Недостача Гекеля та, що він не має поняття про історичний матеріялізм, тому він і договорюється до цілого ряду вопіючих небилиць" (465). Та це має ще й другий свій бік — куди важніший.

 

Догматизм християнської релігії вже в часах св. Августина довів до фрази: "eхtra ecclesiam nulla salus" (поза церквою нема спасення). Логічною підставою для тієї поради служить думка, що правдива віра не осягається шляхом субєктивного шукання; її сам Бог дає людям через церкву, яку веде Св. Дух. Як сама догматична категорія залишалась питома і Лєнінові; тільки що він передає її своїм жарґоном. Соціял-демократична партія — це для Лєніна церква, що веде "велику визвольну боротьбу людства" (465), тобто, що веде людей до спасення. Поза тією партією ні в філософії ніхто не осягне цілої правди. Маркс і Енґельс — це для Лєніна такі авторитети, як для католицького догматика Рим: "Rocuta. causa finita" (Рим сказав — скінчена справа). Значить, Лєнін бере теорію, але як "закон життя", як релігію — як обявлення!

 

Якого треба було релігійного фанатизму, щоб зробити релігію з теоретичних міркувань Маркса та Енґельса, щоб здогматизувати всі їх думки й думочки!

 

Ми можемо спокуситись відгадати, якими психологічними шляхами це сталося. Лєнін при всій своїй освіті, задержав багато з московської примітивної вдачі. Та вдача визначно релігійна. По друге: Лєнін не мав інвенційного філософічного таланту, самостійно він не вмів доходити до філософічних відкрить. Зате він мав талант другорядних теологів-догматиків, що ту саму догму тисячними способами перепалюють — щораз наново. По третє: московська примітивна вдача падає ниць перед "машиною". Лєнін тому і сподобав собі Маркса та Енґельса, що саме в рямках їх світогляду він міг найчастіше покланятися своєму єдиному боженькові — "машині". А ще до того Маркс заохочував до революції, а Лєнін, завадияцька вдача, тільки про те і мріяв, щоб виявити свою сектантську лють на всіх "іновірців".

 

4. Маркс видумав фразу: "Релігія — це опіюм народу". Це хоче указати, що простолюддя, експлоатоване капіталістичною буржуазією, веде нужденне життя, тому осолоджує собі те життя мрією про небесний рай; але релігія руйнує в народі ті його життєві сили, які потрібні до визволеної боротьби, і нарід залишається далі в неволі капіталізму. Хто приймає опіюм — того тягне щораз далі заживати опіюм; опіюм дає приємні візії, зате відбирає здоровя. Отже ніби й релігія сповняє таку функцію в житті.

 

В тому дусі Лєнін пише: "Релігія — це опіюм народу. Цей вислів Маркса — це основний камінь всього світогляду марксизму в питанні релігії. Всі нинішні релігії і церкви, всі і всякі релігійні організації марксизм уважає за органи буржуазної реакції, що служать для охорони експлоатації та одурманення робітничої кляси" (705).

 

При іншій нагоді Лєнін написав таке: "Релігія — це опіюм народу. Релігія — це рід духової сивухи, в якій невільники капіталу топлять свій людський образ, свої потреби на якесь гідне життя людини" (702). Там Лєнін спопуляризував вислів своєго вчителя, заступивши "опіюм" "сивухою". Через те вислів утратив свою фінезію, бо сивуха не дає таких приємних візій, як опіюм, але зате Лєнін закрасив вислів фанатичним додатком: релігія робить людину негідною...

 

5. Ерфуртська соціял-демократична програма (з 1691 р.) має точку: "Релігія повинна бути проголошена за приватну справу". Лєнін (1905 р.) це так коментує: "Значіння тих слів ми повинні точно означити, щоб вони не могли викликати ніяких непорозумінь. Ми домагаємося, щоб релігія була приватною справою в відношенні до держави, але ми ніяк не можемо вважати релігію за приватну справу в відношенні до нашої власної партії. Держава не повинна мішатись до релігії, релігійні товариства не повинні бути звязані з державною владою. Кожний повинен бути зовсім вільний, визнавати, яку йому любо, релігію, або не визнавати ніякої релігії, тобто бути атеїстом, яким звичайно і є кожний соціяліст. Абсолютно недопускальні ніякі різниці між громадянами і їх правах у залежності від їх релігійних вірувань. Навіть усякі згадки про те, чи інше віроісповідання громадян в офіціяльних документах повинні бути безумовно знищені. Держава не повинна видавати ніяких грошей на церкву, ніяких грошей для релігійних товариств, які повинні стати вповні свобідними союзами громадян-однодумців, незалежними від влади. Тільки виповнення до кінця тих домагань може покінчити з тим ганебним і проклятим минулим, коли церква була в кріпацькій залежності від держави, коли існували і стосувались середньовічні, інквізиторські закони (що й досі залишилися в наших кримінальних кодексах та законах)... Повне віддалення церкви від держави — ось домагання, яке ставить соціялістичний пролетаріят до нинішньої держави і до нинішньої церкви. Російська революція повинна здійснити це домагання, як необхідну складову частину політичної свободи... Ми, соціялісти, повинні піддержувати цей рух, доводячи до кінця домагання чесних і щирих людей з духовенства, ловлячи їх на словах про свободу, домагаючись від них, щоб вони рішуче пipвали всякий звязок між релігією і поліцією. Або ви щирі —  і тоді ви повинні обстоювати повне відділення церкви від держави і школи, за повне і безумовне проголошення релігії за приватну справу..."

 

"В відношенні до партії соціялістичного пролєтаріяту релігія не є приватною справою. Наша партія — це союз свідомих, передових борців за визволення робітничої кляси. Такий союз не можe і не повинен індиферентно відноситись до несвідомости, темноти або мракобісся в виді релігійних вірувань. Ми домагаємось повного відділення церкви від держави, щоб боротися з релігійним туманом чисто ідейною і тільки ідейною зброєю: нашою пресою, нашим словом. Та ми заснували свій союх Р.С. — Д. Р. П., між іншим, саме для такої боротьби проти всякого релігійного одурачення робітників. Для нас ідейна боротьба — не приватна, а загально партійна, загально пролетарська справа" (702—703). "Ми повинні боротись з релігією. Це — азбука всього матеріялізму і послідовно марксизму. Але марксизм не є матеріялізмом, що залишився при азбуці. Марксизм іде далі. Він говорить: треба вміти боротися з релігією... Боротьбу з релігією годі обмежувати на абстрактно-ідеологічну проповідь, ту боротьбу треба поставити в звязок з конкретною практикою клясового руху, що зміряє до усунення соціяльного коріння релігії... Ніяка освітна книжка не виполе релігії із забитих капіталістичною каторгою мас, залежних від сліпих руйнуючих сил капіталізму, доки ті маси самі не навчаться зєдинено, організовано, пляномірно, свідомо боротись проти того коріння релігії, проти панування капіталу в усіх формах" (706—707). Це Лєнін писав з непохитною вірою в дуже немудре "обявлення" Маркса та Енґельса, що релігія сама з себе щезне, коли комунізм усуне ту нужду та експлоатацію, в якій робітники мусять проживати в капіталістичному світі...

 

6. Маркс і Енґельс — демагоги, яких світ не бачив дуже бистро помічали й оцінювали ті прояви та вартості в житті, що придатні для демагогії, зате вони були цілком сліпі на ті прояви та вартості, що творить життя. Згідно із своїми твердженням, що всі ідеї людства родяться з економічних умовин (це т. зв. "історичний матеріялізм"), вони також релігію та мораль вважали за вислід економічних умовин. Отже ніби нема вічної та незмінної етики, а є тільки вічна флюктуація етики, залежно, від економічних умовин. Як приклад Енґельс наводить заповідь "не кради" і каже: "Від тої хвилини, коли розвинулась приватна власність, мусіла стати загальною моральна заповідь "не вкради". Та чи супроти того можна цю заповідь назвати вічною моральною правдою? Ще ні! в суспільності, в якій усунені причини до крадежі, де, послідовно, з часом в крадежі може доконати хіба тільки духово-недужий, на яке осмішення наразив би себе той проповідник моральности, що задумав би святочно проголошувати вічну правду: не укради!" (655).

 

Треба бути невільником спеціяльної умової аберації, щоб собі уроювати таке комуністичне царство з людей, перетворених на ангелів — і то головно через економічні умовини! Та демагогічна фікція послужила Енґельсові тільки для того, щоб перескочити цілу проблему моралі взагалі.

 

Так само робить і Лєнін. Він (1920 р.) заявляє: "Ми говоримо, що наша моральність уповні підчинена інтересам клясової боротьби пролєтаріяту... Ми говоримо: моральність — це те, що служить для зруйнування старої експлоататорської cycпільности і для зєдинення всіх трудящих довкола пролетаріяту, який витворює нову суспільність комуністів" (691). Та невже з цього титулу Лєнін називав Троцького "юдушкою"? Лєнін певно так само, як усі люди, реаґував на людські діла катеґоріями вічної моралі; коли ж у своїй доктрині перескакує, замовчує ті кaтeґopiї, то це в нього така сама гра, як і з фразою: "Релігія — це приватна справа". Приватна — коли це відноситься до іновірців; загальна — коли це відноситься до моєї релігії... Перескочивши проблему моралі, Лєнін мав уповні розвязані руки для революційних подвигів.

 

7. Лєнін накинув большевицькій революції свою ментальність, а з нею і свою догматичність. Революція пішла вузьким шляхом нової лєнінської віри-релігії з усім її фанатизмом. "Гидоту, що опоганює, освернює людську гідність", тобто релігію в традиційному значінні, треба було знищити всіми силами — на користь віри-релігії Лєніна. Ніякий Магомет не довів своєї фанатичної тенденції до такого чистого та жахливого зразку, як большевицька революція. Що Лєнін, доки був тільки аґітатором, проклинав, те саме він, як володар, тисячу разів побільшив. Свою релігію він зробив всеціло державною справою, опер її головно на поліцаях, на Чека, завів інквізицію, перед якою все в історії блідне...

 

Так Лєнін дав ще один, найновіший і жахливий доказ, що новочасні лібералісти дуже помилялись, коли думали і вчили, що релігія переживається, що релігійні війни вже неможливі... Ті солодкаві лібералісти, жили на пограниччі науки і віри, підсичувані скептицизмом ні одної не брали дуже серіозно, вогнисто і уроювали собі, підсуваючн свою сирваткувату ментальність цілому людству, що ось-ось усі люди стануть жити таким ритмом душі, як вони самі. Тому вони й не добачували, як витворюється нова релігія — фізикалістична, матеріялістична.

 

Це не випадок, що саме на Росію випало зробити перескок з наукової ментальности фізикалізму до релігійної ментальности фізикалізму. Саме в Росії було найбільше таких людей, що проповідь фізикалізму брали вогнисто, з релігійною вірою, з фанатизмом, а не як одну з модерних теорій.

 

1) Цитати беру з книжки: Г. Г. Гурев: Антирелигиозная христоматия. Москва 1930.

 

[Краківські вісті]

14.01.1943