Олександр БОЙЧЕНКО

або
НЕ ХОЧУ – ДАЙТЕ, ПУСТІТЬ – ТРИМАЙТЕ

 

 

Діло було в Магадані, наприкінці існування есересеру. Наш студентський будзагін заливав бетон і латав бітумом дахи на обнесеній колючим дротом і кулеметними вишками плодоовочевій базі. Колись там була зона, згодом зробили базу, але дроту і вишок не знесли: раптом ще згодяться. Котрогось дня начальство бази в очікуванні якоїсь комісії попросило нас відірватися від бітуму з бетоном і за додаткову оплату «привести в порядок територію». Серед іншого треба було почистити від намулу каналізаційний колодязь. Командир загону, сам того не знаючи, «кинув на об’єкт» двох розсварених між собою «бійців» – Славка і Василя. Знаряддя праці їм видали максимально прості: лопату і відро з мотузкою. Відтак високий і широкоплечий Славко залишився нагорі, а дрібніший Василь стрибнув із лопатою в колодязь. За мить йому на голову впало випущене зі Славкових рук відро.

 

На порядку денному екстрено скликаних загальних зборів будзагону стояло одне питання: чи Славко це зробив навмисно, а чи так сталося випадково. У фіналі довгої і плутаної промови, з якої нібито випливало, що випадково, підозрюваний звернувся до постраждалого:

 

— Вася, так було чи не так?

 

— Е-е-е, – потираючи ґулю, почав Василь.

 

— Рот закрий, я тобі сказав! – остаточно заохотив його Славко.

 

На цю тему ми потім Славка не раз підколювали і пропонували вступити в партію, бо за комуністичного режиму людина, яка потрафить одночасно поцікавитися думкою співрозмовника і наказати йому закрити рот, мала великі шанси зробити номенклатурну кар'єру.

 

А от чого ми тоді ще не знали, це давно введеного Ґреґорі Бейтсоном у західний науковий обіг поняття double bind. Тепер цей вираз у нас перекладають, як кому подобається: подвійне послання, подвійний зв'язок, подвійний затиск. Так чи сяк, а на не зовсім підтверджену, але й не зовсім спростовану думку Бейтсона, згаданий дабл-байнд є чи не головною причиною виникнення шизофренії. У процесі дослідження поведінки хворих та їхніх сімей науковець зауважив типологічно повторювану модель: зазвичай шизофренія розвивалась у людей, які з раннього дитинства постійно отримували від батьків взаємосуперечливі різнорівневі сигнали. Скажімо, на словах дитина чує, що її люблять, а батьківська міміка, жести і загалом поведінка свідчать про байдужість або ненависть. Чи – цілком у дусі мого будзагонівського колеги Славка – теоретично дитині пропонують вільно виражати свої думки і почуття, а практично за це ж її і карають. Наслідком такого «виховання» стає розрив зв'язків між вербальними і невербальними засобами комунікації, нездатність відрізняти автологію від метафори, серйозне повідомлення від іронічного – аж до повної руйнації метакомунікативної системи особистості і «втечі в шизофренію».

 

Очевидно, що саме така модель стосунків між батьківською владою і дітьми-громадянами панувала в Радянському Союзі. Громадянам твердили, що вони живуть у найдемократичнішій країні планети Земля – і зганяли на вибори голосувати за єдиного безальтернативного кандидата; громадян переконували в існуванні свободи слова – і кидали до в'язниць за вірші й анекдоти; громадянам щодня розказували про миролюбну політику їхньої держави – і змушували задля миру в усьому світі вести бойові дії на територіях десятків інших держав. Тож закономірно, що в масі своїй – за винятком вельми нечисленних дисидентів – радянські громадяни в політичному сенсі були шизофрениками, тобто від гріха подалі ховалися у приватних паралельних реальностях і всіляко уникали будь-якої осмисленої політичної комунікації.

 

Так само закономірно, що есересерівська правонаступниця Росія продовжує подібну практику, залишаючись країною тотальної, але не просто словесної, а, як це називає Ален Безансон, онтологічної брехні. Бо річ навіть не в тім, що росіяни заявляють, буцімто «іх там нєт», коли насправді «іх вєздє єсть», а в тому річ, що ціла Росія і всі її інституції – від творчих спілок і судів до Держдуми і Церкви – видають себе не за те, чим вони є. Враховуючи інтенсивність і тривалість дабл-байнду, якого зазнає російське населення, навряд чи можна дивуватися, що Росія сьогодні на понад 80% заселена неадекватними істотами. Скільки їх точно – довідаємося в березні, після їхніх президентських виборів, які, зрозуміло, також є ніякими не виборами, а складником усе тієї ж онтологічної брехні і потужним чинником усе того ж дабл-байнду.

 

І все б воно нічого, нехай собі, так би мовити, як знають, божеволіють, конають – нам своє робить. Проблема, однак, у тому, що – з погляду теорії Бейтсона – наше «своє робить» аж надто нагадує російське, і дві наші останні революції небагато в цьому плані змінили. Бо коли Президент Ющенко публічно обіцяє «не брати на роботу криміналітету», після чого через горезвісний «Універсал національної єдності» допускає до прем’єрської посади Януковича, – це дабл-байнд. І коли нинішня влада оголошує боротьбу з корупцією, а тим часом структури, покликані вести цю боротьбу, всі сили кидають на взаємопоборювання, – це також дабл-байнд. І коли та ж нинішня влада, залежно від адресата і власних інтересів, упродовж чотирьох років називає «збройний конфлікт на сході» то війною, то антитерористичною операцією – це суцільний дабл-байнд, бо якби навіть кожен із нас дуже хотів, ми не можемо одночасно поводитися так, як вимагає війна, і так, як вимагає антитерористична операція. А відповідно, звинуватити у неправильній або й злочинній поведінці влада може сьогодні будь-кого: і тих, хто воює, і тих, хто волонтерить, і тих, хто іґнорує війну. Як ми реагуємо на ці безперервні подвійні послання? Хтось шизофренічною апатією, хтось маніакальним ентузіазмом, хтось психотичною агресією, але все це – рівною мірою хворобливі реакції на ситуацію, в якій здорових реакцій у принципі не передбачено.

 

Крім одної. За Ґреґорі Бейтсоном, дабл-байнд призводить до хвороби передусім тому, що виборсатися з цього подвійного затиску неможливо: діти не вибирають собі батьків і до певного віку приречені зростати в заданих умовах. Тому єдиною, як говорилося, доступною їм втечею є втеча в хворобу. Але у все ще здорової молодої людини є інший варіант: вона може втекти з патогенної країни. Для мільйонів таких людей, які вже втекли і дедалі більше втікають, це добра новина. Для країни – препогана.

 

15.01.2018