Остання зустріч

Різдвяний спогад про композитора Віктора Матюка.

Це було зимою 191..., точно вже не пригадую якого року, але певно недовго перед світовою війною. Зима тоді прийшла швидко і, так мовити, з місця взяла природу приступом. В грудні вже стояли сильні морози, а з неба постійно, як з мішка, сипав і сипав сніг. Моя Солокія, коло Угнова, вкрилася ледом, а по берегах висіли могутні завали снігу, що тільки на закрутах припускали темну стяжку річки, такої "історичної"' тридцять літ пізніше. Тут у перших двох літах теперішньої війни проходив кордон німецько-большевицької "сфери інтересів" і туди зайцем не одному і не одній доводилося втікати з большевицького "раю" на захід. Але тоді ще про це нікому навіть не снилося. Не снилося і гарному нашому селові, Карову, де парохом був о. Віктор Матюк, відомий композитор з поміж старшої генерації галицьких музиків. А власне Різдво наводить спогад про цю цікаву і небуденну людину.

Саме перед Різдвом я, як звичайно, по ділу поїхав з Угнова до Рави. Мав я вертатись до хати на самий Свят Вечір, але ненадійно застряг у місті. Коли я під вечір прийшов на двірець, мене поінформували, що рух поїздів на шляху Рава—Сокаль припинений, бо через сніжні заметілі і мороз — дорога завіяна і рейки потріскали. На лінію поїхала окрема партія робітників і поки вони не прочистять шляху і не направлять рейків — треба сидіти в Раві. А коли вони вернуться — невідомо. Знайомий начальник стації не робив великої надії, що поїзд в сторону Угнова поїде швидко і, значить, виходило, треба Святий Вечір примусово замість хати провести в Раві. Ця звістка, очевидно, сильно понизила мій настрій, і я ходив по довгому пероні равського двірця, роздумуючи, чи не можна би дістатися до хати санками.

Вечір западав швидко. Східня частина небозводу горіла відблисками заграви пурпурового колеса сонця, що ховалося за дахами міста. Темна смуга ліса на обрію стояла тихо і неподвижно. Малі шибки вікон кількох селянських хаток, розкинених по той бік стації, мінилися як ростоплене золото. З коминів прямою стяжкою піднімався в гору димок. На рейках бовваніли полишені вагони, накриті білими шапками снігу. Десь далеко свиснув протяжно паровіз і замовк. Так і видно було, що природа затаїла віддих і жде на якусь велику, небуденну подію. Непорочний ковер снігу, що густою пеленою вкривав усю землю, наливався синьо-розовим відблиском, іскрився і топився, ген, далеко, в синяві небозводу. А небо було чисте й глибоке. Морозне повітря аж пашіло, легені вдихували його легко і помалу ця чарівна тиша вечора неначе струмками вливалася в усе тіло, вспокоюючи його і заколисуючи...

Я поплентався в сторону виходу і тут переді мною, неначе з під землі виросла низька, заживна, кремезна постать о. Матюка. Я знав його добре і ми поздоровкалися. І він був у розпачі. Виявилося, що вертався зі Львова, куди їздив купувати гомеопатичні ліки. Попри те, що о. Матюк був священиком, а "приватно", композитором, він ще був загорілим "гомеопатом". В офіційну медицину він не вірив, навчився лікувати гомеопатією і цим здобув серед населення широку славу. До приходства в Карові з усіх, навіть далекий усюдів, валками тягнулися селянські вози з хворими, яким о. Матюк приписував свої "зернятка" і хворі або заживали їх прямо, або, здебільшого, роспущені у пляшках з водою. Казали, що багатьом ці ліки помагали, навіть у таких випадках, коли лікарі вже нічого не могли вдіяти... Отже тепер о. Матюк із-за тiєї своєї гомеопатії і наглого припинення руху поїздів на нашому шляху, так само як я застряг в Раві. І йому приходилося провести Святий Вечір поза хатою, ба навіть міг він недоїхати до села на Різдвяну Відправу. Зрозуміло тому, що він був сильно поденервований. Його велике, товсте, звичайно супокійне лице, тепер видимо було стурбоване і осунулося. Він постійно поправляв чорну, баранкову шапку на голові і при тому характерно здвигав лівим раменем. Ходив кроками дрібними, швидкими, але твердо, немов по вояцьки.

Я порадив йому піти щераз до начальника стації, щоби розвідати, коли піде наш поїзд і просити протелефонувати на двірець в Угнові та доручити візникові ждати, аж поки ми не приїдемо. Начальник вспокоїв нас, що, як саме йому донесли з лінії, шлях за які дві-три години буде прочищений і тоді поїзд піде. Ця вістка зразу поправила наші настрої і тепер ще залишилося питання: як провести час до відїзду?...

Ми рішилися піти "загрітися" до близької кофейні. Равська кофейня "Ґранд" — була першим льокалем в місті і до неї ходили навіть офіцири місцевого куріня австрійської піхоти. О. Матюк мав, щоправда, сумніви, чи йому, як cвященикові, випадає заходити до каварні, але дав переконати себе. Я взяв з руки деревляну скриньку о. Матюка з його гомеопатією, він свою валізу і за хвилину ми вже сиділи за столиком в "Ґpанді", де було притульно і, як на диво, чогось дуже тихо. Звичайно три просторі салі каварні були забиті цивільними й військовими, все добрими знайомими, але тепер крім нас не було нікого. Тільки з останньої білліардової салі доходив відголос ударів куль, якими хтось грав.

До нас підплив у типічних для нього лянсадах платничий Макс. Не бажаючи на добру різдвяну вечерю, яка ждала нас десь далеко в хаті, ми, голодні, замовили в нього перекуску, значить пісну булку, оселедець і горілочку, опісля гарячий чай. Все це добро мигом появилося на нашому столику і ми мовчки зачали його уплітати.

— "Що тепер компонуєте, отче?" — питаю по хвилині.

О. Матюк махнув байдуже рукою: "Ах, мої композиції!... Хиба це справжня музика? От, аматорські вправи сільского пoпa, нічого більше!...".

— "Але ви не заперечите, що ці, як ви кажете, аматорські вправи, у великій мірі стали вже загальним добром. Вашу "Веснівку" знають всі, це пописова пісня Мишуґи, ваш безсмертний похоронний марш співають не тільки наші хори, а й чужі. А прекрасне "Крилець", чи музика до "Капраля Тимка" та інші речі...".

— Прошу: "Крилець!"... Тієї пісні ніхто направду не вміє співати!..."

О. Матюк відкинув голову назад і додав: "Її співають як похоронний марш, у зарваницькому темпі. А тимчасом її треба співати живо, бистро, то тоді вона і виходить інакше"...

Ми розбалакалися. Матюк зачав розказувати про своє життя, про молодість, гімназійні часи і про те, як йому прийшла до голови думка компонувати.

— "Я не вірю, щоби композиції можна навчитися" — казав він. Балакаючи, в нього була звичка дивитися на вас якось скоса і при тому я завважив, що його пивні очі — не однакові і одна зіниця ясніша, а друга темніша. Це його лицеві добродушного товстяка придавало якийсь досить несамовитий вигляд і одночасно відштовхувало і притягало. "Дивіться, як співає наш народ, дівчата, коли вертаються літом з поля до дому. Вони співають як птиці, з глибини грудей, несвідомо, а й їй голос, обриваючи пісню, цілком так опадає, як в птиці..." І справді я відчув, що він каже правду.

— "Все ж таки музика має свої правила, внутрішну будову, гармонію і без їх знання музикальна творчість неможлива".

— "Воно правда. Але я вам скажу, як я компоную... Ось напр, мою "Beснівку" я скомпонував в Перемишлі, як я був там на теології, рaз підчас проходу по Побережу над Сяном... Уся пісня вродилася в мене зразу, я знав її від початку до кінця в одну мить і вернувши до семінарії тільки швидко записав в нотах те, що я чув...".

— "А багато таких хвилин буває?..."

— "На це трудно відповісти. Інколи цілими тижнями ходиш з якимсь недоношеним мотивом і ніяк не можеш його вловити. Але потім приходить хвилинка, де все стає ясне і просте і пісня сама пливе, як коли б не я її склав, а хтось другий...".

— "Безумовно, так творять всі музики..."

Матюк оживився і тягнув далі: "Ви не повірите, я, правду кажучи, крім "Гальки", не чув іншої опери. Великих композиторів, як Бетховена, Моцарта і т.д. знаю лише з назвищ. Тільки Шуберта маю цілого в себе і дуже його люблю. Він мені найближчий і найбільше говорить...".

І ми потім перейшли до наших відносин. Ми погоджувалися на тому, що не зважаючи на нашу вроджену музикальність, про яку свідчить наша народня пісня, Нема в нас "великої музики" тому, бо нема середовища для неї, нема атмосфери, нема театру, меценатів, а врешті й професійних музиків. І Бог зна, чи і коли вони будуть...

Робилося сумно і безнадійно на душі, балакаючи про це, і то саме тут, і у цей передріздвяний вечір, коли бажання і надія на щось нове, сама піднімала настрій. Матюк супокійно говорив про свою старість.

— "Мені мабуть вже не довго доведеться прожити. Тому я хотів би бодай записати те, що вже маю, а там прийдуть другі, то хай вже вони докінчують, чого не вспів зробити карівський піп". І він неясно усміхнувся.

На дворі цілком стемніло. В каварні засвітилися лямпи і ми побачили в куті піяніно. Я попросив Матюка щось заграти. Він не відмовився.

— "Хіба зачинати від коляди?.." І по каварні рознеслися маєстатичні акорди цього різдвяного гимну, твору невідомого композитора з почаївського "Богогласника" —  хоралу "Бог Предвічний". Далі пішли інші колядки, а за ними одна пісня за другою. Матюк співав сильним, приємним тенором, з чуттям, драматично, але без солодкавого сентименту. Було приємно його слухати, цих його простих, невишуканих пісень, що всі пахли нашою старовиною, селом, давнім попівством чи лісничівкою, цих арій, що відразу залишалися у тямці і вже ніколи не могли забутися. Потім Матюк грав і співав "Богородицю", воєнний марш з князівських часів, мильно приписуваний полякам і довго-довго свіжо ним скомпоновану "Гамалію" до слів Шевченка. І ще багато своїх і народніх пісень. В каварні не було нікого. Тільки служба стояла в дверям і тихо слухала цього імпровізованого, несподіваного концерту якогось їй досі невідомого нашого сільського священика.

Пізно вечером ми опинилися на двірці. Поїзд надійшов і ми нарешті рушили. Залізна валка з грюкотом котилася серед завмерлих піль, прорізуючи гущу соснового ліса коло Зеленої. Рівні пні дерев високо піднімалися до неба, що іскрилося миготячими зорями. Гудок поїзду покотився далеко-далеко і мутні світла вагонів, що спинилися були на мент на придорожнім снігу, знову поплили нечуйно вперед.

Матюк стояв при відкритому вікні коридору і мовчав. Під вражінням хвилини і з душею сповненою силою щойно вислуханих пісень, настирливо перлася думка про те, скільки могла б в інших, ніж наші, умовинах дати зі себе ця людина, а з нею багато, таких, як він, а не дала...

На двірці в Угнові він, закутуючися в шубу і бараниці, ще просив: "Не забувайте за нас, пpиїжджайте" — і я обіцяв.

Але не довелося. На весну цього самого року, десь, під Великдень, Матюк ненадійно помер. І так я ще й сьогодні його бачу, як він сідає в сани на пустій стації в Угнові, серед ясної Різдвяної Ночі, під банею темно-ґранатового, вибитого золотими зорями неба...

[Краківські вісті]