Підбиття підсумків у 2017-му стало справжнім трендом – з’явився свій хештег, і навіть антитренд, як і годиться в українському сегменті фейсбуку. А втім, у такій традиції немає нічого поганого: підсумки корисні хоча би для того, щоб за рік, обдумуючи наступні, було з чим порівняти звідки і куди рухаємось і чи є, взагалі, позитивна динаміка? В українських компаніях вже потроху поширюється традиція щорічної публічної звітності, серед установ та закладів культури у Львові її кілька років заохочувало своїм прикладом управління культури. Тож опираючись на зовнішні звіти, внутрішні розмови та власні спостереження, ми вирішили узагальнити та культурно підсумувати львівський 2017-й рік.
ЛІТЕРАТУРА
Як Місто літератури ЮНЕСКО, Львів, вочевидь, мав би правити авангард у цій галузі. Чим може похвалитися 2017-й у Львові? Традиційними вже подіями: Форум видавців (і нарікання, і похвали були також звичними), Місяць авторських читань (Почесний гість – Грузія; видавців і далі не цікавить можливість зібрати пул закордонних авторів не виїжджаючи з країни), Дитячий Форум (все таки відбувся, що не може не тішити).
Визначною і очікуваною подією мав би стати не тільки для Львова, але і для світу 83 ПЕН-Конгрес. На жаль, бажаного розголосу в Україні подія не набула (хоч організатори заявляють про понад 200 гостей-учасників); навіть не всі професійно зацікавлені знали про неї заздалегідь, не кажучи вже про простих посполитих. Дуже шкода, що непересічна нагода широко акцентувати проблеми свободи слова в Україні (а особливо на окупованих територіях) не була використана сповна. Cподіваймося, що принаймні звіт та матеріали, поширені PEN International, розкажуть світу більше адекватної інформації про ситуацію в Україні.
Видатною літературною подією (не тільки, але особливо) став вихід у Видавництві Старого Лева українського перекладу книги Філіпа Сендса «Східно-Західна вулиця», який спричинився не лише до приїзду автора-відомого юриста у Львів, але і до низки інших важливих культурних та інтелектуальних подій. Відкриття меморіальних таблиць Лемкіну і Лаутерпахту (а через цей жест – їхнє повернення до Львова), публічні дискусії за участі відомих у світі науковців та дослідників (приїхав сам Норман Дейвіс!), присвячені пам’яті міст, і врешті – унікальна постановка «Пісня добра і зла» (що її можна побачити лиш 4 рази на рік щоразу у іншому місті) за участі Еммануеля Акса (піаніст зі світовим ім’ям родом зі Львова вперше в житті повернувся у місто свого дитинства і заграв у цьому проекті евентуально, але дуже влучно). Усі ці заходи – важливі для міста, яке досі лише формально позиціонувало себе мультикультурним. Останнім часом маємо визнати: принаймні єврейська частина міського минулого нарешті оприявнюється виразно і чітко.
Щодо системних змін – особливого прогресу не помітно. Офіс Міста літератури завершує рік з новою керівницею Богданою Брилинською, а Ольга Муха відтепер буде головою однойменної громадської організації. У звіті організація переважно відзначає події, до яких вони долучалися на партнерських засадах, або ж свої власні, дрібні постійно діючі проекти, доцільність яких саме у робочому плані Міста Літератури ЮНЕСКО досить сумнівна. Не зрозуміло, чому й далі системотворчі за своїм задумом інституції культури так прагнуть перетворюватися на тематичні івент-агенції.
МУЗИКА
Чи не перше, що спаде на думку, коли спитати про музичне життя Львова 2017 – Альфа Джаз фест. Втім, новиною чи подією буде навіть не сам фестиваль (традиційно високий клас запрошених виконавців тут вже не новина), а те, що з наступного року це буде Leopolis Jazz Fest, тепер без жодного стосунку до Альфа Банку. Поціновувачі джазу сподіваються, що це не вплине на рівень події; організатори, мабуть, сподіваються, що це нарешті позбавить їх щорічних проблем з обуреною громадськістю.
Наступною, і певно, рівноцінною за міським розголосом подією став LvivMozArt – фестиваль, присвячений Моцарту-сину, який великий шмат життя прожив саме у Львові. Ясна річ, у самій особі Франца Ксавера Моцарта значно більше міфу, аніж смислового чи музичного наповнення для міжнародної події. Втім, це достатньо вдячна постать, щоб навколо неї накручувати класичний музичний бренд і будувати реноме Львову у Європі. Промоутеркою від художньої частини стала Оксана Линів, а фінансові та організаційні підстави для реалізації високоякісного проекту забезпечили місцеві ініціативні підприємці і «ДікАрт». Хочеться вірити, що у проекту буде довге, розлоге, стабільне майбутнє, і за десять років LvivMozArt стане настільки якісним брендом, що всі забудуть, про котрого з Моцартів йшлося.
Хай звичним, але від того не менш важливим, був цьогорічний Jazz Bez. По-перше, це вже 17-ий міжнародний джазовий фестиваль у Львові (просто подумайте про цю цифру!). А по-друге, він традиційно зібрав на своїй сцені добірку вражаючих колективів – починаючи від мінімаліста Марка Тернера і закінчуючи трансцендентальними австралійцями The Necks. Щоправда, саме цим Jazz Bez знову підкреслив недоречність свого місця проведення: Львівська філармонія абсолютно не годиться для таких подій, а місту і далі критично бракує нормального концертного залу.
МІСЦЯ
І тут якраз годиться згадати про те, без чого розвиток культури теж неможливий – про місця, простори, приміщення, у яких буде відбуватися усе це високе і прекрасне. Безумовно, топ-подією тут є відкриття Центру Шептицького при кампусі УКУ на Козельницькій. Багатофункціональний інноваційний простір вже притягує до себе чимало проектів, а також пропонує свої власні. На культурній карті Львова наче «відкрився» ще один шматочок – Стрийський парк стає ще більш привабливим для прогулянок.
Ще одна нова локація (поки в процесі ремонту і самовизначення) – Музей міста у підвалах Ратуші. Потенційно місце має величезні перспективи; поки що команда і наглядова рада експертів шукають свій шлях і концепт, але очікування вже чималі. Локація у самому серці туристичного Старого міста нав’язує чимало своїх акцентів, які точно будуть конфліктувати з сучасним глибинним дослідженням теми Львова як живого міста, а не цукеркового будиночка. Побачимо, що з цього вийде; такий музей – нагода помріяти про Львів-як-ми-хочемо-його-бачити, випробувати різні точки зору на міське минуле, і пропрацювати історичні травми довгого ХХ століття.
На підході й новий культурний простір Львова (поки що – віртуальний) – Фабрика повидла: креативний центр на Підзамчі наразі почав свою роботу у режимі інформаційного центру та проектної діяльності (виділено гранти для здійснення освітніх проектів під логотипом Фабрики повидла). Звісно, на самому об’єкті попереду ще дуже багато роботи. Але розумні організатори вже напрацьовують команду і пул партнерів для подальшої співпраці. Треба сказати, що майбутнє повноцінне відкриття цілої Фабрики, вірогідно, стане не меншою подією, ніж цього року став Центр Шептицького.
А поки що на Підзамчі як магніт притягує до себе різні творчі ініціативи (і підприємницькі, і не дуже) ZAVOD. Стара фабрика на Заводській стала місцем, де поєдналися всі і все: і майстерня з переробки пластику, і дизайн-бюро, і театр, і фотостудія, і навіть Форум електронного самоврядування там провели!
«Місце майбутнього», яке, втім, вже активно задіяне і тепер – старе Трамвайне депо на Сахарова, яке нарешті віддали у довгострокову оренду для створення там LEM Station. Колоритні ангари вже давно почали приймати сучасне мистецтво (Media Depo), а цього року продемонстрували свої надзвичайні можливості у вмілому аранжуванні на LvivMozArt, виставах ДАХу та Форумі видавців.
Продовжують свої перетворення бібліотеки Львова: все більше їх відкриваються до співпраці з найрізноманітнішими мистецькими та соціальними проектами, працюють з мешканцями і освоюють нові навички. У 2017 особливо варто відзначити Бібліотеку на Ринку, чия культурна афіша часом перевершує розклади навіть більш профільних закладів.
КРЕАТИВНІСТЬ
Багато у Львові 2017 року говорилося про креативність; це слово, здається, аж почало вже бути власною антитезою. Тим не менш, наступного року ми будемо чути його не рідше – бо саме креативність взято за основу нової стратегії конкурентоспроможності Львова. Як на зло, саме цього року Річард Флоріда, той самий ідеолог розвитку креативності як порятунку для міст, визнав свої тези хибними. Втім, ініціатори нової стратегії мають за кінцеву мету не просто креативність, а «Львів – місто гідних». Вочевидь, це мало би передбачати не лише (і не стільки) джентрифікацію районів типу Підзамча, але і загальнодоступні високі соціальні стандарти. Дотримуватися лінії «міста гідних» у роботі з безхатьками, людьми з інвалідністю, сортуванням сміття, незахищеними верствами населення буде важче, аніж провадити розмови з хіпстерами про коворкінги чи сквоти.
Але не бракувало і реальної практичної роботи у сфері креативного підприємництва. PPV Knowledge Network цього року не лише провели спільно з Британською радою кілька насичених навчальних сесій для підприємців-початківців зі сфери креативних індустрій (школа для підприємців у сфері культурних та креативних індустрій реалізовується Британською Радою в Україні та британською фундацією з розвитку бізнесу та технологічних інновацій Nesta); вони також організували дні креативної та зеленої економіки і заснували регулярні Creative Industries Talks, які поступово збирають навколо компанії справді дієву молоду спільноту підприємців та професіоналів галузі.
МІСТО
По праву найбільшим досягненням 2017 року є (нарешті!) затверджена Стратегія розвитку культури Львова 2025. Документ все таки дописали, проголосували, і тепер – сподіваємося! – візьмуть до дії, а не покладуть на полицю. Саме з цією метою виконком міськради ініціював створення нової установи – Інституту культури, який за аналогією з Інститутом міста, мав би стежити за виконанням стратегії і всяко сприяти її впровадженню у життя через ті чи інші супутні проекти. Також у обов’язки структури увійде розробка та створення Фонду культури, анонсованого у Стратегії, і – реалізація мрії Львова стати Європейською столицею культури 2024 (аплікувати для цього треба вже у 2018).
А тим часом кадровий голод у державному сегменті культури впродовж 2017 року тільки наростав. І обласне, і міське управління досить раптово лишилися без керівників, що викликало чимало труднощів, бо у нас як завжди «все зав’язано на людях». Міське управління (значно активніше у співпраці зі спільнотою) і до того два роки було з «в.о.», а у 2017 загалом позбулося більшості своїх працівниць. Тож найбільше новин від департаменту культури ЛМР було пов’язано з речами процедурними: займалися переважно конкурсами і судами після них. Міська літературна премія, презентована і заснована ще у 2016 році, так і не запрацювала. Львів відзначив свої два роки у мережі креативних міст ЮНЕСКО.
ТУСОВКИ
Серед тих, кого не відзначили премією за культменеджмент, але чию діяльність у культурному просторі Львова неможливо не помітити, – Ляна Мицько, чиїми силами у 2017 у Львові відбулося понад півсотні різноманітних концертів. Її ж команда у 2017 досить успішно працювала над подієвим наповненням позаторішнього відкриття – FESTRepublic на Старознесенській. Активно почала розвиватися сфера неформальних і неклубних оригінальних вечірок у незвичних локаціях. Іноді це постійні місця – як-от Фредра.61 (яке тепер на Зеленій), іноді – навмисне заникані крапки у лісі – як-от Птаха party. Не менш цікавою темою десь на межі сфери ресторанів та розваг є проект Table – цікаві спеціальні вечері за запрошеннями у особливих місцях типу музеїв чи театрів.
ТЕАТРИ
Основне, що сталося з львівськими театрами у 2017 – це ремонти (жарт). Хоч насправді, не зовсім жарт: ремонт фасадів Курбаса, Першого і Лесі Українки, так само як і ремонт театру Воскресіння, вже давно просилися, мало не криком кричали. Але було чимало новин і у інших сферах: низка свіжих керівних призначень (Ляльковий театр – директорка Уляна Мороз, завліт Вікторія Швидко, Перший театр – режисерка Роза Саркісян, Театр Лесі – директорка Оля Мухіна, режисерка Олена Апчел). З постановок найголоснішою подією року стала, певно, спільна робота Театру Лесі та Дикого театру «Том на фермі»; загалом, було чимало цікавого і нового (як місцевого, так і в гостях). Відкриттями року можна вважати новий і активний театр «Гершом» на Заводській та театр Domus на Сихові. Натомість Перша сцена сучасної драматургії «Драма.UA» перейшла у формат більш тісної співпраці з Театром Лесі і наступного року обіцяє презентувати публіці кілька цікавих постановок на великій сцені (серед них – чудовий «Боженька» Валерія Печєйкіна, читки якого збирали аншлаги у минулому сезоні).
КІНО
Львівська кінокомісія продовжує тихою сапою перетворювати Львів на українську кіномекку: тут знімають все більше фільмів («Шляхетні волоцюги», «Таємний щоденник Симона Петлюри», «13 автобус», «Адвокат зі Львова», «Ефір» Кшиштофа Зануссі) та проводять чимало професійних заходів (Львівські кінозустрічі, кастинги, конкурси). 10 Львівський міжнародний фестиваль Wiz-Art все таки відбувся, хоч організатори говорили про зміну формату і переосмислення концепції. Цього року в український прокат вийшло понад 13 стрічок, майже в кожній фігурували львівські актори. Наступного буде вже понад 30 фільмів; зокрема, вийде фільм «Брама» з Ярославом Федорчуком в одній із головних ролей (екранізація «Баби Прісі» Павла Ар'є). Коротше кажучи, львівське кіно не пропаде.
АРТ
Музеї
Лідерство масштабних ефектних виставок залишається за Національним музеєм у Львові ім. Андрея Шептицького. Це переважно персоналки, які вперше настільки об’ємно минулого року представили у Львові творчість українського графіка №1 Павла Макова (Харків), митця-філософа Володимира Лободи, творця львівського genius loci Юрка Коха, атракційної мисткині художнього текстилю Валентини Роєнко-Сімпсон (Каліфорнія, США). Також в рамках фестивалю аудіовізуального мистецтва TETRAMATYKA в залах музею вперше в Україні показали відео-інсталяції культового польського художника Мірослава Балки (проект «Kein Name»). І навіть сам Балка приїхав! На жаль, contemporary art в Україні все ще – дуже вузько елітарно навіть для мистецького середовища, тож тлуму, як «на Криволапа», «на Балку» не було.
Натомість остання в році виставка «Портрет міста» приречена на гучний успіх. Тому що це «ведута» – жанр, який традиційно зворушує всіх без виключення можливістю порівняти «тоді» і «тепер». Куратори виставки вигадливо сумістили архітектурні замальовки міста та портрети його мешканців, а для полегшення сприйняття теми вичленили ключові моменти зміни образу міста впродовж перших пів-століття «за Австрії» і супроводили їх виразними цитатами та оригінальним аранжуванням.
Варто також відзначити якість лекційної програми НМЛ, присвяченої історії українського мистецтва ХХ століття – одна зі спроб відновити у львівських шанувальників мистецтва стежку до старого корпусу музею на вул. Драгоманова.
Позитивний публічний резонанс двох масштабних виставок з історії колекції Львівської Галереї Мистецтв ім. Б. Возницького («Скарби Підгорецького замку» та «Музей князів Любомирських. Не/забута історія») впевнено відсунув за лаштунки професійної спільноти кулуарні скандали навколо особи нового директора галереї Тараса Возняка та проведених ним змін у штаті музею. Ефектністю експозиції обидві виставки завдячують ідеям художника Сергія Петлюка.
Музей етнографії та народного промислу у співпраці з Асоціацією музеїв та галерей вперше (і дуже успішно) вийшов за межі суто історії мистецтва «в актуальну соціалку» у проекті «Вигнанці», який через лаконічні експонати, фото і спогади пов’язав три трагедії в українській географії: депортацію кримських татар 1944-го, українських переселенців з Польщі 1944-46-го і сучасних втікачів з тимчасово окупованих територій Криму, Донбасу, Луганську.
З осені у Львові активно запрацював віртуальний Музей сецесії. Його засновники Тетяна Казанцева і Сергій Лєонов в такий спосіб пробують організувати спільноту і активізувати суспільний дискурс навколо популяризації та промоції збереження архітектурної спадщини міста межі ХІХ-ХХ ст. (Захарієвича, Левинського та інших видатних авторів сецесійного обличчя Львова).
Львівський Палац Мистецтв
Арт-інституція Zenko Foundation, яка 2016 року заявила про себе у Львівському Палаці Мистецтв оригінальним проектом української молоді «Килим», 2017-го розширилась на всі три поверхи проектом Show Promise («Шоу обіцянок»). Єдиний мінус – відсутність супровідної лекційної програми чи інших промо-акцій, які б тримали увагу публіки впродовж усього місяця експонування. Плюс – Zenko Foundation планує зробити масштабну презентацію сучасного мистецтва у Львові щорічною.
Найбільше розчарування Палацу Мистецтв-2017 – те, що його сподівання нарешті отримати котельню, а міської і обласної спільноти, відповідно, можливість експлуатувати цей величезний простір в центрі міста не тільки в теплі пори року, не справдилися. Якби справа була тільки в бідності, то це ще було б півбіди. Натомість причина цієї багаторічної смиканини між мистецтвом і комерцією в тому, що у влади (інституція перебуває в підпорядкуванні облради) немає бачення, нащо їй «ця стодола»? Перетворити її на повноцінний комерційний експо-центр якось не пасує, а створити галицьку версію Мистецького арсеналу бракує амбіцій.
Галереї
В галерейному просторі міста – без змін. «Старі» галереї працюють в межах обраної естетики в міру сил і можливостей, нових наразі не помічено. Вибір редакції серед кількох десятків якісних, цікавих, душевних виставок: «Океан» Андрія Ліника в «Дзизі» як найбільш відповідний меседжу фестивалю LEMinarium – «думати, як Лем»; «Matrix» Олени Турянської в «ICONART»-і – оригінальне співставлення універсальної знакової системи порятунку з універсальною мовою іконопису в рамках проекту «Вигнанці»; виставка авторської вітальної поштівки PF в галереї Гері Боумена – перша презентація абсолютно невідомого, а отже невивченого об’єму приватної соціально-мистецької творчості відомих львівських художників другої половини ХХ ст.
Наші в столиці
Мистецтво легендарного львівського графіка Олександра Аксініна нарешті потрапило в один з найбільш поважних музейних просторів країни – Національний художній музей України (виставка «Лабіринти Аксініна»). А в комплекті до виставки нарешті з’явився друком довго-довго очікуваний двотомник каталогу-резоне «Час і вічність Олександра Аксініна», підготовлений колом друзів і шанувальників. Єдиний мінус – ціна: 1500 гривень за комплект.
АРХІТЕКТУРА
Серед архітектурних здобутків міста – той же таки Центр Митрополита Андрея Шептицького. По-перше, це за період незалежності перша у Львові і загалом в Україні спеціально збудована для бібліотеки(!) споруда. По-друге, це приклад якісного сучасного архітектурного мислення (автори проекту Behnisch Architekten, Штутгарт, Німеччина), де витриманий чіткий баланс між функцією і естетикою. Цього наразі бракує львівським архітекторам, більша частина яких все ще залишається в полоні псевдокласики чи «лужковського стилю».
Натомість маємо вдалий приклад ревіталізації промислового простору – !FESTrepublic на вулиці Старознесенській, 24-26; а незабаром – «Фабрику повидла» на вул. Б. Хмельницького, 124.
Нарешті було завершено довгоочікувану реставрацію музею сакральної скульптури Пінзеля (хоча основні шедеври скульптора в експозицію поки що не повернули. В комплекті до музею оновили площу Митну і замінили традиційний фонтан-корито на сучасний пішохідний – надзвичайна атракція для дітей у спекотне літо.
Півторарічна запекла битва – бути чи не бути бруківці на відреставрованій вул. Бандери (розроблений Інститутом міста проект «Вулиця для всіх») – закінчилась перемогою мешканців. Кого серед них більше, романтиків, які прагнуть максимально зберегти автентичність аури міста, чи консерваторів, які традиційно проти будь-яких змін, зараз сказати складно. Проте можемо вже з впевненістю стверджувати, що львів’яни освоїли механізм громадських слухань, аби влада їх почула.
Дякуємо за допомогу у зборі інформації Вікторії Швидко, Ірині Ковальчук, Григорію Семенчуку
08.01.2018