Архітектура модернізму: все для Людини

Ліна Дегтярьова: «В архітектурі модернізму усе невипадкове – усе працює на Людину»

Українські міста (особливо меншого масштабу) дуже часто дивують своїх випадкових відвідувачів несподіваними архітектурними та історичними пам'ятками. Особливо якщо мандрівникам пощастить зустріти когось із місцевих, закоханих у своє місто, хто знає сотні історій про його мешканців і їхні місця.

Ліна Дегтярьова – якраз одна з таких; дослідниця архітектури, аспірантка кафедри археології, етнології та культурології Ужгородського національного університету, і співзасновниця проєкту Uzhhorod Modernism , завдяки якому архітектурна спадщина найменшого обласного центру України здобула якісну репрезентацію у веб-просторі.

Ужгород ще й найзахідніше українське місто – і його історія та культура справді дивують більшість візитерів із східного боку Карпат: тут інші стародавні культурні пласти, інші зміни кордонів та імперій новітніх часів. Серед усього того, з чим вартувало глибше запізнатися зацікавленим у Закарпатті – доба Підкарпатської Русі у складі Чехословаччини. У спадок від тих часів Ужгород має унікальний архітектурний комплекс Малого Ґалаґова, який цілком заслуговує увійти до світової спадщини ЮНЕСКО – якщо не буде знищений сучасними недобросовісними забудовниками.

Про архітектурне просвітництво, боротьбу урбаністів за життєвий простір містян, любов до рідного міста і клуб анонімних модерністів ми і поговорили з Ліною для Z.

У фойє колишнього Земського уряду, нині Закарпатська ОДА. Фото: © Карл Смутко.

–Ліно, розкажіть, з чого для вас особисто розпочалася любов до архітектури загалом і до модернізму зокрема? Що таке Uzhhorod Modernism – яка мета цього проекту?

–Напевно, до історії архітектури я просто доросла́ – це як певний етап внутрішньої еволюції. І для цього був потрібен час і досвід у різних видах мистецтв, багато мандрів і повернення додому. Десь років 12 тому, коли я вже жила в Києві після навчання у Львівській академії, а до Ужгорода їздила в гості до мами, різко змінилася оптика сприйняття рідного кварталу. Ну от дійсно – наче хтось різкість навів. Відтоді в моїх фотографіях з поїздок з’явилося більше архітектури саме модернізму. Але архітектура в них завжди була домінантною, ще з першої Праги в 16 років.

Шість років тому, коли, повернувшись на місяць до Ужгорода, ми незчулись, як залишилися тут жити, я буквально щотижня сідала на маршрутку чи купувала цікаві тури і вивчала архітектуру Закарпаття. До того побачила багато країн і міст, але в мені не зникла здатність захоплюватися чимось по сусідству. Знаєте, буває такий снобізм у тих, хто подорожує багато і вже не поїде в “другорядні” непопулярні міста. У мене чомусь все працює рівно навпаки – цей внутрішній дослідницький мотор лише посилює постійне бажання нових картинок перед очима. І мені все одно – це Відень, Свалява, Жовква чи Берлін. Я знайду щось унікальне для себе, від чого отримаю колосальне задоволення. І в малих нетуристичних містах ці скарби особливо зворушують.

Поступово захоплення перетворилося на основну діяльність, і воно лише підсилюється від глибини “закопування” у предмет. В 2016 році ми з Олегом Олашиним створили проєкт Uzhhorod Modernism . Спочатку у нас просто було бажання ділитися своїми знахідками і дослідженнями. Згодом цей процес і мета стали усвідомленими – популяризувати ужгородський модернізм, аби закохати в нього якомога більше людей. Мріємо через розуміння передати повагу і любов. Іноді це працює.

Одразу в 2016 почали їздити в берегівський архів, шукати по кожному об’єкту матеріали, на основі яких пишемо наукові та науково-популярні публікації. За кордоном, наприклад, в Чехії чи Словаччині, наша діяльність викликає щире захоплення. Адже там за дослідниками завжди стоять інституції. Поїхати своїм коштом в архів, заплатити з власної кишені за переклад статті та навіть витратити на волонтерських засадах купу часу, аби вести сторінку, фотографувати чи створювати дизайн – таке там ніхто не робить без зарплатні. Це є роботою працівників культурних інституцій, університетів чи академій, а на дослідження дають ще й додаткове фінансування.

–Ваш проект вже здобув авторитет і популярність в інформаційному просторі, і мабуть, спричинив появу нових зв’язків та колаборацій з урбаністами з інших міст України? Розкажіть, які ще українські міста, проекти та інституції працюють з вами в одному полі?

–Так, ми на контакті з багатьма урбаністами та істориками архітектури України, подібними організаціями, як наша. Буває, це переростає і в справжню дружбу. З Мирославою Ляхович я розвіртуалізувалася у Львові, коли модерувала лекцію у Центрі міської історії. Виявилося, у нас захоплення проєктами абсолютно дзеркальне. Наступного дня Мирослава показала мені такий знайомий і такий новий Львів, як зі сторінок її чудового проєкту “Львів. Архітектура модернізму” і тепер ми дивуємося, що знайомі лише 3 роки, а не 10. Мирослава має рідкісний талант саме архітектурної фотографії, окрім того, що сама веде такий потужний проєкт. Саме як з фотографкою ми вже співпрацювали нашими «модернізмами».

Взагалі, це такий вузький “клуб анонімних модерністів”, як його колись назвала Женя Губкіна на конференції “Баугауз Запоріжжя”, що просто неможливо потім не підтримувати одне одного чи не слідкувати за успіхами колег. Тоді, в 2017-му, я познайомилася з багатьма знаковими дослідниками не лише з України. А торік коло розширилося, коли “побувала” на онлайн конференції в Рівному на запрошення професорки Ольги Михайлишин. Наші модерністичні міста та логіка їх забудови навіть у межах певної колишньої держави як от Чехословацька чи Польська республіка дуже відрізняються. І порівнювати відмінності – це окреме задоволення. В одному, як ви кажете, полі з нами ще працюють ентузіасти у Харкові, Запоріжжі, Луцьку, Херсоні, Києві та вже згаданих Львові й Рівному. Це лише наші знайомі, які постійно приємно дивують і провадять активності навіть зараз, онлайн. Причому, в Харкові, наприклад, існує кілька потужних організацій, тож я не буду перелічувати поіменно, аби когось не пропустити. Сподіваюся, в інших містах теж діють організації, про які ми ще просто не знаємо.

Окрема історія співпраці – це Чеський центр, що можна було б сприйняти, як річ безумовну, адже ми досліджуємо спільну з Чехією культурну спадщину. Та все ж тут справа в людському факторі, адже обидві директорки центру, з якими я знайома, – справжні сподвижниці та амбасадорки культури. З легкої руки колишньої директорки Луції Ржегоржікової ми почали спрівпрацю з Брненським архітектурним мануалом. А в цьому році, вже з новою директоркою Радкою Рубіліною пройшлися маршрутом, який створюємо в рамках популяризаційного проєкту “Чеський спадок в Ужгороді”. Радка підтримала ідею місцевої координаторки Чеського центру Любові Павлишин, і в результаті буде створено 30 історичних довідок з авторськими ілюстраціями та аудіосупровід до них, що буде розміщений на туристичних онлайн-мапах і доступний усім зацікавленим.

Деталь фасаду колишнього Земського уряду. Фото: © Мирослава Ляхович.

–Як пояснити людям у двох словах, що ховається за таким модним словом «урбанізм»?

–Це фахове гармонійне планування міста, мікрорайону, кварталу з урахуванням потреб його мешканців.

Можна ще більше розшифрувати і додати, що це наука точніша, ніж здається на перший погляд, і вона дуже тісно пов’язана з соціологією. При плануванні певних ділянок міста слід пам’ятати про екологію, і про можливе розростання території. Тому сучасні урбаністичні програми та стратегії міст – це, зазвичай, серйозні розробки з чіткою програмою дій на найближчі десятки років. І хоча певні структурні правила існували і у давніх цивілізацій, формування урбанізму в новітній історії почалося в 19 столітті. Індустріалізація диктувала жорсткі правила, і в той час європейські столиці досить брутально перекроювалися щодо спадщини попередніх епох. Найбільш показовою є, напевно, історія тогочасного Парижа, який втратив майже всі готичні квартали за славнозвісним планом барона Османа.

Подібні трансформації пережили Берлін, Відень і більшість знакових міст Європи. За прикладом Відня багато європейських міст позбулися середньовічних оборонних мурів і на їхньому місці з’явилася кругова об’їзна траса навколо старовинного центру – Ringstrasse. Але це був вимушений хід, викликаний індустріалізацією та зростанням міського населення, інакше б відбувся транспортний колапс. А коли прибічники сучасних українських девелоперів з їхніми незграбними нескінченними ТЦ кричать, що ми проти прогресу і всього нового – вони лукавлять та підмінюють поняття. Точково замінити будівлю, яка є genius loci міста, на сучасний непотріб – не є необхідністю в дусі часу, а примхою людини чи групи людей. Ці одоробла не впливають на інфраструктуру міста аж ніяк. Якщо немає шансів їх не будувати, то краще робити це не в центрі міст і не такою ціною.

Рельєф на будівлі колишнього поштового та телеграфного управління. Фото: © Мирослава Ляхович.

–Як розвивається і чим відрізняється український урбанізм від чеського, наприклад, чи загалом від європейського? Наскільки сприйняття міста як простору є культурнообумовленим?

–Одразу зауважу, що урбанізм не є моїм основним інтересом, це одна з дотичних, невід’ємних від основної тем – дослідження історії архітектури. Тому і приклад приведу з мого улюбленого міжвоєнного періоду, який досліджую. До 1919 року, поки нинішнє Закарпаття не увійшло до складу Першої Чехословацької республіки, в Ужгороді не було жодних втілених стратегій чи генеральних планів, лише принцип купівлі з подальшою забудовою окремих ділянок зацікавленими особами чи спільнотами і подальше точкове будівництво – державою, містом або приватними забудовниками. Звісно, все було врегульовано міським урядом, але комплексного підходу як такого не було. У 1923 році вперше в історії Ужгорода було розроблено частковий генеральний план міста, точніше, нового урядово-житлового кварталу. Над планом працювала група фахівців на чолі з доктором архітектури професором Адольфом Лібшером з Брна, абсолютно непересічним урбаністом-теоректиком і архітектором-практиком в одній особі. Адольф Лібшер з командою аналізували потреби міста, містян і передбачували при цьому чималий приріст населення, адже це була столиця краю. Потім готовий план Малого Ґалаґова протягом 1,5 місяця могли подивитися всі охочі громадяни міста в кабінеті магістрату і висловити свою думку. На кожну скаргу магістрат аргументовано відповідав.

Тобто, вже 100 років тому в питанні створення найважливішого урядово-житлового кварталу фігурували ті самі учасники та методи, що і в сучасному світовому урбанізмі. Місто як замовник, що влаштовує прозорий конкурс або запрошує знаного експерта; фахівець/група фахівців, які враховують потреби людей і перспективи розвитку міста, та користувачі – мешканці міста. Єдина відмінність цієї історії від сучасності – тепер соціологія та опитування майбутніх користувачів ведуться ще на передпроєктному етапі.

Наскільки урбанізм чи ставлення до архітектури у вашому місті схожий на цей підхід – дивіться самі. Напевно, не лише Ужгород відкотився тепер мінімум на 100 років назад у питаннях сприйняття громадського простору та збереження архітектурної спадщини. Слідкую за процесами в Одесі, Львові, Києві та інших містах – там теж відбулося повернення до хаотичної забудови на користь окремих забудовників. Щоправда, на межі 19-20 століття забудовники не мали такого нахабства, і переважно все ж таки прислухалися до фахівців та законодавства. Зараз існує ціла система обходження законів у цьому питанні, з невід’ємною корупційною складовою. Звісно, із загальним рівнем культури ці процеси пов’язані дуже тісно. Феодальна грубість в найгірших проявах помножена на українське кумівство, корупцію та несмак. Винятки є, але їх мало і вони все ж таки винятки.

–У сучасній Україні культурна спадщина радянських часів зі зрозумілих причин викликає заперечення і спротив. Але водночас художники та мистецтвознавці останні роки багато воюють за збереження вартісних об’єктів культури того часу – особливо монументального мистецтва. Як ви бачите конструктивне вирішення цього конфлікту? Адже навряд чи у найближчому часі вдасться донести широкій громадськості естетичні цінності радянських пам’яток, та і забудовники не стануть більш чуйними без громадського тиску…

–Наразі мені навіть не зрозумілий механізм, як пояснити нашим людям, чому треба зберігати сецесію чи бароко. Що вже казати про соціалістичну спадщину? Тобто, ми на зовсім печерній стадії розуміння культурної спадщини у порівнянні із сусідніми Чехією, Словаччиною чи Польщею. А якщо серйозно – тут усе просто: вартісним об’єктам цієї епохи так само мають бути присвоєні державні охоронні статуси і вони мають охоронятися законом. У нашій країні, на жаль, поки що не працюють пам’яткоохоронні закони і статуси пам’яток так, як би мали. Але хоча б у певній мірі захист держави вирішив би цей конфлікт забудовників і фахівців, які захищають пізню модерністську архітектуру та монументальне мистецтво.

Я розумію людей, в яких є оскома до всього, що нагадує Радянський Союз. Але нам необхідно постійно проговорювати в соціумі цінність саме авторських рішень в архітектурі та монументальному мистецтві того часу. Взяти хоча б бруталізм. В цей час багатьом архітекторам вже вдалося відійти від конформізму, тиск ідеології було послаблено. Перервана радянським історизмом архітектурна традиція потроху відроджувалася в проєктах, що поверталися до світового контексту і відповідності часу.

Країна, в якій мистецтво служило суто як інструмент вираження ідеології, вкладала колосальні суми в монументальне мистецтво. І великі митці того часу, зараз вже багатьом відомі авангардисти, дуже часто знаходили можливість у мозаїках, сграфіто, вітражах тощо втілити нонконформістські пластичні рішення. Наша країна досі вкрита кілометрами якісного монументального мистецтва того часу, яке створили люди, що мислили в контексті світового мистецтва. І часто справжні шедеври страждають від винищення лише за ознакою часу, навіть не містячи в зображеннях жодної радянської символіки. Ба більше – це авангард, який має цінність світового значення. Такий підхід є неправильним, декомунізація – це дещо інше.

Мозаїка 1980-х років на ужгородській житловій будівлі. Фото: © Ліна Дегтярьова.

–Якщо ми хочемо змінити місто (зробити його зручнішим, наприклад), то звідки ми маємо починати – з мешканців чи з інфраструктури? Бо ж знаємо, як часто красиво змодельовані громадські простори не витримують випробування реальністю і не працюють врешті так, як задумували їх творці; та й старі міста також мають свої неуникні обмеження – ширину вулиць, комунікації тощо.

–У нас все дуже складно. Тут як з питанням війни на Сході – потрібно паралельно працювати в усіх сферах. Ми не можемо собі дозволити вкладати ресурси лише в оборону, відкинувши культуру та освіту. Бо саме через катастрофічні прогалини в цих питаннях війна і почалася. Ми мали б провадити громадські слухання зі всіх питань міського простору, але ще не маємо достатнього рівня культури споживача, аби дати йому владу приймати ці рішення. Мені, звісно, хотілося б бачити громадські обговорення з кожного питання як одну зі складових урбанізму демократичної сучасної Європи. Але починати треба з освіти і культури. Ну, або робити все паралельно, як і на інших фронтах.

Наприклад, в історії Театру на Подолі можемо бачити, що наше суспільство ще не готове сприймати сучасну архітектуру як елемент звичного міського середовища. Існує принцип, яким керується світ, – Афінська хартія 1964 року, – згідно якої в історичному центрі не рекомендовано будувати в стилях, що наслідують історичні. Проте, як ми бачили в дискусіях в соцмережах, більшість киян на відкритих обговореннях безперечно підтримала б псевдоісторичну версію будівлі, яка б мавпувала звичну забудову Андріївського, а не добре вписаний у ландшафт виважений проєкт, що несе в собі ознаки саме нашого часу. Боюся, в питаннях естетики до громадських обговорень ми ще не доросли. Але наші потреби, ужиткові елементи, власне, урбанізм і всі важелі, завдяки яким місто має служити його мешканцям, – отут потрібен дуже тісний контакт міської влади і громадян. Паралельно я б на місці міської влади ризикувала і запрошувала перевірених найкращих закордонних фахівців для реалізації урбаністичних проєктів. Тому що широку громадськість треба навчати естетиці, і бажано на реальних прикладах, оточувати пропорційними елементами і гуманістичним простором дітей, які в ньому зростатимуть. І навіть розуміння, чого люди насправді потребують – це теж має виховуватися, як і критичне мислення. Звісно, ще в школі.

–Для чого містянам знати історію архітектури – наприклад, того ж таки модернізму? Яку додану вартість це створює для кожного конкретного мешканця міста і для міста загалом?

–Модернізм є досить специфічною архітектурою у своїй начебто простоті. Не кожен з першого погляду і без базових знань скаже “вау” в її бік. «Фанклуби» у сецесії, бароко чи історизму значно більші. Знати історію архітектури модернізму – означає в цьому випадку розуміти її та поважати. Виховувати любов і повагу у широкої аудиторії – складна задача, але потрібна місія, як на мене. Що більше буде поваги в ужгородців до нашої архітектури – то більше шансів, що її менше нищитимуть.

Мені здається, любов можна викликати через знання про невипадковість в архітектурі модернізму. У ній все працює на Людину, навіть відсутність прикрас. Ужиткова логіка є в абсолютно всіх складових. Чому вікна саме такої форми і величини? – Щоб людина отримувала необхідну кількість світла в пропорціях приміщення, горизонтальні вікна дають більше світла, ніж вертикальні. Що означають засічки на кутах стін? Невже вони зроблені вручну? – Так, це кілометри ручної праці. Чому на фасадах міжвоєнних будівель немає декору? – Зокрема, аби не викидати кошти на марне прикрашання, а використати їх на будівництво комфортного житла і забезпечити ним усіх. Є море запитань, які ви могли навіть не ставити, але, отримавши відповіді, побачити, скільки гуманізму вкладено в кожному рішенні саме міжвоєнної архітектури. Відплативши їй взаємністю – повагою – ми зможемо користуватися отриманими в спадок від вже неіснуючої держави ідеальними будинками і квартирами ще сотні років.