Володимир Булишин

Сходив, нарешті, і я на «Кіборги» та вирішив викласти дещо із своїх «розхристаних» думок…

 

На початку осені 2013-го сидів я зі своїм давнім другом чи то у львівському «Світі кави», чи то у «Цвібаку», і плескали язиками про глобальні та локальні проблеми співвідношення буття і свідомості. Вже не пам’ятаю, у якому контексті я висловив думку, що у нас, тобто в Україні, скоро «рвоне». Ні, у мене не надто розвинута інтуїція і складним аналізом суспільних процесів я не займався. Просто із заворушень у Врадіївці Миколаївської області я зробив висновок, що у суспільстві зріє здатність до повстання. А ще, пам’ятаю, як додатковий аргумент я навів факт появи в українських книгарнях великої кількості книг на військово-історичну та взагалі навколовійськову тематику. А якщо є книжки – мають бути і ті, хто їх читає і робить висновки. Товариш зауважив, що мої аргументи цікаві, але недостатні.

 

Ще ми поговорили про те, що у російському кінематографі образ українця змінився з тупого провінціала-хитруна на жорстокого бандита-зарізяку (наприклад, у телесеріалі «Бєлая гвардія», де, до речі, авторами сценарію разом з росіянином Сєргєєм Снежкіним значаться «українці» Марина і Сергій Дяченки). І ще, здається, тоді ж я поділився своїм бажанням написати новелу про роздуми українського снайпера у лежанці десь під Донецьком, який втомився від довгої війни. Тоді (як і тепер, зрештою) я не мав досвіду писання новел і навіть найближчого уявлення (як пізніше виявилося), як ця моя уявна війна мала б виглядати. Але на початку 2000-х я, як і мій співрозмовник, читав «Дефіляду в Москві» та інші твори Кожелянка. Наступного разу ми зустрілися вже після Революційної Зими. А війна вже починалась…

 

І ось, через чотири з невеличким «хвостиком» роки після тієї нашої розмови – «Кіборги». І неважливо, наскільки вдалим чи невдалим є сам фільм. Важливо, що знятий він не за творами Кожелянка, у модному жанрі альтернативної історії, а як військова драма за реальними історичними подіями.

 

Я не воював – у мене «за плечимиа» лише кілька волонтерських поїздок «на передок» та спілкування з братом та шваґром – АТО-шниками. Але мені здається, що постановки батальних сцен у фільмі – дуже правдоподібні. Діалоги ж героїв видаються трохи перенасиченими смислами, бо автори сценарію вклали туди всі мотиви і обставини потрапляння кожного з героїв у ДАП. У певні моменти фільм нагадував мені один надзвичайно вдалий мотиваційний ролик 2014-го – пам’ятаєте: «Я – батько, я – молодший брат, я – водій маршрутки…». Втім – це все не важливо. «Кіборги» – поки що найкраща драма про «нашу» війну. І фільм цей ні у яке порівняння не йде з низькопробною «ватною» пропагандою зразка «Воєнного корєспондєнта». Хоча, з часом, напевно, будуть і кращі українські військові драми.

 

І ще про одну окрасу фільму – «Гуцулку Ксеню» у виконанні солдатів, особливо – під час бою. Я подумав: «Ось він – гімн нашої войовничої окремішності від «русского міра». (У цьому контексті якось трохи ніби зайвою видається пісня Вакарчука у фіналі фільму)… Отже, символ не так україномовності, як інакшості від «русского (і совкового) міра». І символ ідентичності, за яку готовий умирати і вчитель історії з Західної України, і п’ятдесятирічний батько добровольця з Центральної України, і лауреат міжнародних музичних конкурсів (з Києва - ?), і російськомовний боєць зі Сходу чи Півдня…

 

Хоч як це не парадоксально, війна наповнила новими смислами існування нашої «різношерстої» спільноти. І коли б ця війна не закінчилась, чи – яка б «зрада» не керувала країною, безліч могил, меморіальних таблиць та текстів, а тепер ще й фільмів, не дадуть вже забути, проти кого і за що воювали ці хлопці…

05.01.2018