Святий вечір.

[Фантазія.]

І.

Святий вечір!...

О наплинїть, ви, спомини молоді, богаті, дитинні до навіяного холодом серця, розігрійте єгo жаром чувств невинних, горячих, тих дитинних благородних чувств, що на саму згадку слів "Святий вечір" красили лице барвою сходячого сонця, озаряли чоло блеском погідного весняного дня, наповняли око жаром невгасимої цїкавости, потрясали нерви і підносили душу в країну тайників природи, до незнаних» світів, перед престол найвисшого Бога!...

О, спомини дорогі, цвинтаре подїй проминувших, довершених, пережитих! Як любо а як тужно серед гробів схоронених подїй викликувати вас по одному, читати бувале, рівняти з минувшим, з идучим, а в уяві з будучим! О, чувства пережиті! Як любо бавити ся з вами! Так скупар оглядає кожду свою монету, читає потай кождої исторію і спосіб набутя, укладає, порядкує і знов оглядає, витираючи найменшу плямочку на єї лици... Так сирота хоронить, оглядає і, порядкуючи, знов ховає дорогі памятки по погаслих очах найщирійших, серцях найтеплїйших, найлюбійших, орошуючи их сльозою сердечного жалю... О, спомини! Се-ж "Святий вечір", вечір споминів чувства!

Он в низенькій хатинї русявий хлопчина, непосидючій, то крізь вікно зазирає, то може сотний раз вибігає без шапочки, лише в сорочинї на двір глядати зорі на небі, тої віщунки близького вечера, котрої нинї, в день Святого вечера, чось так тяжко єму дочекати ся. Серце в него холоне, очка бігають, ноги місця дібрати не можуть, руки до всего втикають ся, а уста заодно шепчуть: "Святий вечір, Святий вечір, чому-ж він так довго десь бавить ся?!..." Хлопчинї байдуже, що хтось там просить Бога ще о кусничок дня, аби зі всїм упоратись до вечері; або що у сусїда вижидають такі як він мали батька з дороги, з лїса або з міста; що там десь родичі дожидають сина з далекої дороги, що обіцяв ся прибути, сестри брата, братя сестри, рідня цїла дорогих гостей, — він лиш глядає і глядає тої зорі на небі, що бодай надїю подасть на близькій конець єго дожиданя..

І зірка зійшла, короля внесла; на золотом стеблї колос похилив ся, в хатї по землї дїдух розстелив ся. До вечері сїли а серденько грає, всї загомонїли:

Христос ся раждає!..

"Христос ся раждає! Бог, той великій Пан цїлого світа, до котрого всї так молять ся, котрого всї о все так просять, Той ся родить "в стайни убогій", в жолобку на сїнї, в бідній яскинї? Той, що дає тоту тепленьку, гожу весну, що каже сонцю гріти на цїлу землю, нинї в такі морози лежить там в необтопленій стаєнцї... Ох, як же єму там десь студененько! Не вже-ж не лїпше-б єму до хатиночки нашої теплої?... А ми єго так ждали, всї в цїлім селї, може там і в другім, ба й у третім... Адже-ж він Бог, Він міг уродитись у великих палатах, а Він родив ся "не в царскій палатї"... Він прийде до нас, Він нас не буде встидатись, Він родив ся для нас, щоби нас навчити, як по правдї жити, як бідних і всїх людей любити, як добро чинити, аби колись по смерти з Ним разом в Єгo царстві жити! Якій добрий Бог, якій добрий той Господь! А все те вчинив Святий вечір, той красний наш Святий вечір...

. . . . . . . . .

На соломі щастєм переповнене заснуло русяве хлопя з піснію на устах, з великою думкою нїжности і доброти в серци... Заснуло щасливе під солодким сердечним поцїлунком найдорожшого щастя — матери. Заснуло... під теплим віддихом того животворного сонця чувств і думок, того жерела жару і любови, котре з поцїлунками на віки проникає в нас і все віддає нам для нашого щастя... Заснуло під непорочним, як слеза Херувима, поцїлунком сердечної матери...

ІІ.

Святий вечір!...

Он по великій світлици проходжуєсь самотний темно-русявий молодець, заложивши руки і звісивши задуману голову. Лице єго поважне, в силї житя, чоло покрили передчасні борозди... По стїнах снує ся єго тїнь нїма, бездушна, що мов конечність минувшини й будуччини з-тиха минає й настає, щоби знов минути без слова, без гомону, без слїду...

З надвору залїтає уривана пісня:

"Бог предвічний народив ся..."

Так, справдї Святий, великій і щедрий вечір...

Святий вечір — але там під стріхами і там десь далеко-далеко, на рідній оборі, сїє світло з вікон свою льшу, в рідній хатинї може в сїй хвили гомонить тота сама пісня, яка гомонїла колись, перед лїтами, коли наш молодець визирав тої першої зорі, що мала приспішити конець єго вижиданю... А тепер? Тепер він сам одинокій серед чотирох стїн, що вірно повтаряють стукіт єго чобіт о деревяний поміст. Обовязок і сила "щоденного хлїба", недостатки і инші обставини прикували єго до сих нїмих стїн і лише спомини колишнього, минувшого, нагадують єму свято нинїшнього дня. Ряд по рядочку, черга за чергою, відкривають ся образи в єго уяві від найдавнїйших лїт по черзї аж до сьогодня. Видить себе, свій образ, серед дрібненької ріднї дїтей і старших, то на колїнах, то при боцї матери, то підростком хлопцем з побожним лицем серед старших братів щиро колядуючого коляди, з тьохкаючим від радости серцем, — пригадує собі тоті милї хвилї, коли нетерпеливо дожидав шкільних святочних ферій, аби из столицї злетїти пташком під рідну стріху, обняти батька старого, пожалуватись, приголубитись д ненечцї любій, побавити ся з дорогою сестричкою єдиною, з братчиками, товаришами, — то знов видить себе між чужими людьми, ховаючого ся из своїми слїзми, то знов при ріднім столї в повнім гоміннім веселім крузї ріднї...

А нинї?! Як же відмінні усї чувства! Той заповнений родинний стіл, як же він прорідив ся? Хто засяде там коло него? Хто заплаче, що всїх нас при тім святовечірнім столї не видно?

Батько і мати, — сердечна ненечка! — у сирій земли, під білим покривалом студеної природи.. не стало і з нас одного на віки... А прочі? Сестриця, братя?.. Сердечні! Розлетїлись ми по широкому світови, як ті перепелятка из свого гнїзда, скитаючись навіть по-за океани, та кланяючись доли за кусником хлїба...

A ce-ж Святий вечір, ба й щедрий вечір, щедрий як кому, хоть-би й на сльози... А пісня звенить, звенить і бубонить по кришталевих шибах вікон, лунає по яснім чистім воздусї сріблистої ночи...

"Предвічний родив ся пред лїти,

Хотячи землю просвітити..."

Молодець потер чоло рукою, зітхнув, а з уст вихопив ся клуб пари серед студеної хати.

Родив ся пред віки... і від віків повтаряєсь та дивна исторія житя: исторія чувств, исторія подїй і исторія думок. Від віків мішаєть ся усе мов в калейдоскопі різними красками, різними образами. Щастє і горе, радість і смуток, сльози і сміхи, достаток і нужда, пересит і голод, неробство й мозола — усе йде на переміну, мішаєсь, міняє ся, минає й настає, щоби знов минути. Одно лиш остає незмінним, непорушним: минувше — оно не вертає, що сталось, не відстанесь. Темнота зла — не просвічуєсь, завсїгди остає такою, яка була пред лїти, коли Великій Учитель "прийшов землю просвітити" і нас від тьми привести "ко світу"! Перемога сильнїйших, насильство, кривда, лож, тиранія, визиск, пониженє — не розвіяли ся ще й доси, а тиснуть гірше, як люті морози, морозять мозок тяжше, як в уяві русявого хлопчини морозив холод тото нїжненьке тїло Предвічного Бога в убогій стайни на сїнї, що прийшов "хотячи світ весь просвітити".. Не в однім селї, а скрізь по цїлім світї витають і витали того Предвічного, скрізь по цїлім світї пройшло Єго могуче слово спасеня, але Слово те під бідними стріхами, між привиженими, придавленими і погордженими стало ся Тїлом — і там розжило ся, принявши щиру гостину, не облудну, але сердечну гостину великодушности і простоти.

І нинї гомонить Єму пісня щира, побожна, від серця пливуча, і нинї так само витають Того Просвітителя великого всї великі серцем, хоть убогі майном, всї, що лиш Єго Великого узнали за свого Бога задля Єго наук — співають єму нинї:

"Бог предвічний народив ся!"...

. . . . . . . .

І молодець, поглянувши на годинник, зітхнув важко, надягнув на себе святочний одяг і вийшов, щоб на означений час явитись церемоніяльно за міським столом на прошену вечерю.

III.

Святий вечір!...

Он по невеличкій, гарно прибраній хатинї невпинно снує ся молода жінка, прикриваючи біленьким обрусом стіл, зносячи тарілки і нашу посуду, прилагоджує до вечері. З очей єї бє жива радість, лиця їй палають здоровим румянцем, а заклопотане чоло покрилось з легка росою поту.

Що-хвиля біжить до вікна, когось визираючи та виглядаючи, наслухує і непокоїть ся. Старенька бабуня ходить довкола стола, щось поправляє і муркотить собі під носом незрозумілі слова:

— Се так, а се так має бути, так годить ся, так звичай велить...

— Нехай уже, бабуню! Ось дивіть ся, вечір, а єго ще нема!

— Нїчо, нїчо, донечко, забавив ся, перешкода якась... єго от що лиш не видно. Приїдуть разом.

— Ох, бабуне! я така неспокійна, бою ся пригоди, борони Боже якого лиха!...

— Хто би там про лихо думав! Най щезає від нас з нинїшним днем! Се-ж ще не так дуже й пізно, ще час!

Відчиняють ся двері, а мужчина в силї віку, впроваджує в хату молодого гостя.

— Тїш ся, серце — каже до жіночки, я привіз тобі гостя. Ось не будемо самі, як ти бояла ся...

— Ох ви недобрі люде! Як можна було так довго бавитись, не приїхати давно, а то ми вже й вечерю праладили. Адже знаєте, що в Святий вечір треба завчасу бути вже дома...

— Ми так троха хотїли тебе надрочити любочко, — відповів жартобливо мужчина обіймаючи єї та пригортаючи до себе.

Він так змінив ся, той темно-русявий молодець, той русявий хлопчина, так змінив ся тепер! Єго волос темний, нїхто й не рівняв би до русявого волося колишнього хлопчини, що за зорею по сто разів на двір вибігав, — він нинї і сам аж разом з першими зорями до дому приїхав, привізши собі гостя, члена родини. Лице єго окружала повна борода, а на чолї й не знати навіть тих борізд, по котрих так напруго шибали у молодця невеселі думи людского горя в день Святого вечера, коли він сам один ходив по своїй пустій комнатї, чотирма стїнами, та дожидав години, коли випаде єму вийти на прошену вечерю.

Він весело і з якоюсь гордостію поглядав на свій прибраний і накладаний стравами стіл, і на тоту жїночу подобу, молоденьку, гожу, як рожа в розцвітї, що вивіркою увихалась по комнатї, бігала то з світлицї до кухнї, то з кухнї до світлицї. Зовсїм відмінні гадки роїлись по єго голові від тих гадок, коли він, як молоде хлопя під рідною стріхою, дожидав "того Святого вечера, що десь там довго бавив ся", і від тих, коли він самотний, невдоволений зі світа і сам з себе, звертав бачну увагу на житейскі прояви, на людске лихо й нужду, болїв і мучив ся, не маючи нїчого й нїкого, з ким би подїлив свої болї, — переболїв й знов тїшив ся тихим спокійним щастєм власного кубла родинного. Тепер він зовсїм иншій, хоч єго вразливі нерви зовсїм не отупіли, вчинились навіть нїжнїйшими, гармонїйнїйшими, та чуткими не лиш на уємні сторони людского житя, але й на додатні, котрих житє і так нам скупо, скупенько позичає... Затираючи руки, він схопив свого гостя і, цїлуючи єго промовив:

— Якій я щасливий нинї! Се першій мій Святий вечір у своїй хатинї... Якій я щасливий! — і, опустившись на крісло, закрив лице руками.

— Сїдайже за стіл! — промовила бабуня і вирвала єго з просоня.

— Ох, яка я щаслива, що ви оба приїхали, бо як-раз буде нас до пари! — прощебетала молода жінка, подаючи проскуру з медом.

— Що? ти плачеш, дорогій мій! Першій наш Святий вечір не може обійтись без слїз!...

— Нї, любко, я так собі... я так... Спомини, любко, спомини дитинних моїх лїт! То сльози радости, сльози утїхи, що віднайшов чувство дороге, котре давно утратив, чувство дитинне, а так дороге, так любе солодке... [Обнимаючи єї додав:] Ти, серце, ти менї єго вернула і сотворила нове щастя, від котрого сльози утїхи менї з під серця ринуть до очей! О, помянїм же при нинїшнім дни і наші давні лїта, і тих, що були нашим першим щастєм і першим предметом святої любови...

Довго в ніч лунала там пісня:

"Бог предвічний народив ся,

Прийшов днесь, со небес,

Аби вздрів люд свій весь

І утїшив ся!..."

Яричів новий дня 23 ст. ст. грудня 1892.

[Дѣло]