Галина Канарська

У передчутті Різдва завжди потрапляєш у полон спогадів. Переважно оглядаєшся на рік минулий, намагаєшся пригадати-проаналізувати радісні та сумні події. А інколи спогади понесуть тебе далеко назад і будуть світлими, і радітимеш, що є що пригадати. Ці спогади прийшли до мене від несподіваної зустрічі з  колишнім львів’янином, поетом, драматургом, головою Львівського інституту у Варшаві Янушем Васильковським. Ми сидимо у затишній каварні неподалік пасажу Міколяша і я вслухаюсь у неквапливу розповідь про Львів, яким його пам’ятає він, про Львів, який реально зникає на наших очах. Запитання пана Васильковського заскочило мене зненацька: «А Ви не знаєте, коли народився Валерій Бортяков?» Звичайно, знаю…Далі пан Васильковський  розповідає щось про Валєру, а я майже його не чую, бо наче наяву бачу Бортякова і чую його голос: «Побачимось, почуємось, па-па…»

 

 

Того далекого травня (вже минуло десять літ) він лежав у лікарні з поламаною ногою, вранці його мали виписати. Вже фантазувалося, що скоро вдасться побачитись, навіть не домовляючись: отак наздоженеш його на вулиці Коперника, коли він поспішатиме на репетицію до Польського театру. Та ранок приніс неправдоподібну жорстоку звістку – вночі Валерія не стало. Як? Чому? Не витримало серце. У це неможливо було повірити! Цей життєлюб, оптиміст, людина безмежного серця більше не перестріне на львівських вулицях, не усміхнеться, не виплесне в одну мить тисячі ідей, не зачарує своїм оксамитовим голосом… Якби треба було скласти список знакових львів’ян, то для мене у цьому списку обов’язково був би Валерій Бортяков: дивовижна людина, яка прийняла Львів як власну ідентичність і проросла до нього корінням.

 

Народжений у Красноярську, він маленьким хлопчиком опинився на Західній Україні, спочатку це був Ковель, де його батько працював на залізниці, аж потім – повоєнний Львів. У Львові ще підлітком Валерій зустрів свого вчителя, також сибіряка, скульптора Олександра Столбова. І це до певної міри вибудувало його подальшу долю. Вони спілкувалися все життя і одним з його найближчих друзів стала донька Столбова (в заміжжі – Брикайло) Ольга. Саме в родині Брикайлів: Ольги і Тараса, я в юності й познайомилася з Валерієм Бортяковим. Їхнє невелике помешкання на вулиці Тихій, в якому зразу ж потраплялося в кухню, заперечувало назву вулиці – тиші там не було ніколи. Натомість цілодобово (так видавалось) лунали розмови-суперечки на мистецькі теми. Ольга і Тарас з ранньої юності поєднали своє життя з львівським телебаченням, то ж здавалося, що всі, хто спускався з Високого замку, не поспішав додому, а йшов на вулицю Тиху і занурювався у безконечні творчі дискусії. Спів Валерія Бортякова я також вперше почула в помешканні на Тихій. Валерій кохався в гуцульських піснях, співав так, наче все життя провів на полонинах – файку в руки і в гори. Недаремно саме його спів звучав  у легендарній виставі Сергія Данченка «Украдене щастя» Івана Франка.

 

Сценографія Валерія Бортякова до вистави «Трибунал» А. Макайончика (театр ім М. Заньковецької)

 

Любив все справжнє, і в житті, і на сцені, бо справжність була основою його єства. Пан Януш Васильковський мріє зробити виставку графіки Валерія Бортякова. Не знаю, чи вдасться зібрати, бо він своїх творів не зберігав, а як хтось раптом казав, що йому щось дуже подобається, то обов’язково діставав це в дарунок. Випускник Львівського поліграфічного  інституту, Бортяков обрав своєю любов’ю театр, чи, радше театр вибрав його? Завжди пам’ятатиму, як працював над сценографією до вистави «Отчий світильник» у Львівському театрі юного глядача (тепер – Перший театр). Ніколи не поділяв роботу на важливу і неважливу, все мав перевірити на доторк, то ж за колодами для побудови сценографії поїхав сам в гори і відбирав кожну, як найважливішу деталь. Саме у цьому театрі він сформувався як яскравий монументальний сценограф. Працював з надзвичайно цікавими режисерами, як от Ада Куниця, Володимир Опанасенко, Марк Нестантінер, Валентин Козьменко-Делінде, тож в історії театру залишиться назавжди. Сподіваюся, що в театрі збереглися його макети, які завжди робив досконало, ще й допомагав Ірині Нірод у створенні її макетів.

 

Сценографія Валерія Бортякова до вистави Р. Федоріва «Отчий світильник» (Театр юного глядача, Львів)

 

Для мене у підлітковому віці справжнім потрясінням стала сценографія Бортякова до вистави «Голубі олені» Олексія Коломійця на заньківчанській сцені. Якісь химерні айсберги оповивали сцену, притягали до себе хиткий світ українського села, через яке проходила війна, але, незважаючи ні на що, народжувалося кохання. Голубі олені були зі світу Валерія Бортякова, бо він належав до фантазерів та мрійників, і як ніхто інший вмів закохуватися і любити. В ‘70-х роках п’єса Коломійця була своєрідним театральним хітом, здавалося, що немає в Україні театру, в якому б її не поставили. Більшість з цих постановок мені вдалося побачити, але і через десятиліття залишилося відчуття, що оця львівська була найромантичнішою. Бо і режисеру Володимиру Опанасенку і Валерію Бортякову вдалося уникнути побутовизму, піднімаючи вертикаль розмови у небеса. Справді вірилося, що голубі олені – є! Тоді вірилося, що справжньою театральною домівкою Бортякова є театр імені Марії Заньковецької.

 

Сценографія Валерія Бортякова до вистави Д. Урневічуте «Називай мене матір'ю» (театр ім. Марії Заньковецької)

 

Властиво всі львівські театри були  його театральною домівкою, бо працював художником і у театрі ПрикВО, і у театрі імені Марії Заньковецької, і у театрі імені Леся Курбаса, працював художником телевізійних вистав… Але серце своє назавжди залишив на маленькій, буквально крихітній сцені Польського народного театру при Львівському обласному будинку вчителя. Польський театр став Ангелом-Хоронителем і родиною Валерія Бортякова, як і Валерій був справжнім Ангелом-Хоронителем для цього театру. Зі сцени польського театру понесли його на місце вічного спочинку.

 

Співпрацювати з польським театром Валерій Бортяков почав у 1972 році. Саме цього року він створив сценографію до вистави «Мій бідний Марат» Арбузова. А далі були: Мольєр, Шекспір, Фредро, Пушкін, Єсенін, Мрожек, Чехов, Словацький, Гельман, Виспянський, Зануссі… Для кожного автора він творив його світ в межах малесенької сцени, коли кожна деталь важлива, бо потрібно обмежувати свою фантазію, щоби вмістити у мініатюрний простір масивну сценографію і залишити ще місце для акторів. У цьому театрі Валерій дебютував у 1973 році і як актор – в ролі Камердинера у п’єсі Александра Фредра «Чоловік і дружина». Любив жартувати, що акторство його вимушене, бо мусить рятувати Хшановського (художній керівник Польського театру – ред.) від нестачі акторів. І хоч у цьому була частка правди, бо переважно виконував епізодичні ролі, все ж відчував себе на сцені як риба у воді. І маю таки підозру, що мимоволі про акторство мріяв. Але був перш за все сценографом. Ще й досі у львівських театрах люблять повторювати його слова: «Поддуєм, подкрасим і все будет хорошо» – так заспокоював усіх в останні дні перед прем’єрою. Та мало хто вміє сьогодні так «піддути і підфарбувати» як Валерій.

 

Здавалося, але мабуть так насправді й було, що зі Збіґнєвом Хшановським вони розумілися з півслова, а інколи слова навіть були зайвими. Хоча, за словами самого Хшановського, їхні суперечки інколи нагадували бійки півнів, де ніхто нікому не хотів уступити навіть на півслова. В театрі вже всі знали, що у ці суперечки навіть не варто втручатися, бо нічого не зміниш, а тільки дістанеш добре на горіхи. Я ніколи цих суперечок не чула і не бачила. Проте з розповідей Бортякова відчувала його майже фанатичну відданість цьому театру. Валерій був вдячним учнем, він прийняв польську культуру, як власну, шукав себе в ній і знаходив, навіть став вірним католиком. Здавалося, що ніщо не здатне похитнути ідилію творчої співпраці цих двох митців, але цією фатальною подією стало покладання квітів шани до пам’ятника Адаму Міцкевичу колективом театру у 1981 році. А на ранок Збіґнєву Хшановському довелося покинути Львів, бо відповідні органи розцінили це як антирадянську акцію… Театр осиротів і невідомо, як би склалася його доля, якби Валерій Бортяков у ці страшні часи не побоявся взяти на себе відповідальність за театр, що опинився в опалі. Довелося на себе взяти не лише функції сценографа, а й режисера, та й загалом «батька родини», бо Польський театр у Львові – це перш за все родинний дім. Відповіддю Бортякова на усі ці події стала постановка «Помсти» О. Фредра у 1988 році.

 

 

Якщо хотілося побачити Бортякова, то його завжди можна було знайти в Будинку Вчителя, хоча в той час він активно співпрацював з іншими львівськими театрами. Але дім був на Коперника. Валерій найбільше любив закапелки дому графів Бєльських. Тут його фантазія не мала меж. Тому міг водночас працювати над декількома роботами: його бурхливої фантазії вистачало на все і на всіх. Зокрема, з Мироном Лукавецьким у Театрі юного глядача створив виставу «Мина Мазайло» Миколи Куліша. Для однієї з перших режисерських робіт Ярослава Федоришина у цьому ж театрі  за твором Васільєва «А завтра була війна» створив сценічний простір, використавши справжній парашут: сам його привіз з якоїсь військової частини. До парашуту він повернеться у першому зверненні театру імені Леся Курбаса до Лесі Українки. Може мріяв злетіти на ньому, а, може, і літав? Та парашут в обох випадках був досконалою метафорою театральної дії.

 

Любив справжні речі, наприклад, вибудував козацьку чайку на заньківчанській сцені, завжди тяжко переживав, якщо режисер не використовував усіх  задумів, умів радіти з робіт інших, переживав, що достойно не зберігаються роботи Євгена Лисика, якого цінував понад усе і мріяв створити про нього фільм. Вірив, що з Тарасом Брикайлом їм вдасться знайти гроші для цієї роботи. Він так образно розповідав про цей майбутній фільм, що здавалося, реально його бачиш. Тепер залишився тільки жаль, що не записала ці розповіді на диктофон. Бо вони завжди виникали якось спонтанно, на будь-якому перехресті доріг, наче ми продовжували розмову, почату хвилину тому. Жаль, що фільму немає. Може часи зміняться і хтось його таки створить, але це вже буде інша історія.

 

Валерій  Бортяков носив у собі наше місто і роздаровував його кожному зустрічному. Його Львів можна побачити у світлинах його друга Олексія Іутіна, в сценографічних пошуках друга, учня і похресника Олександра Оверчука, з яким не одним вітражем прикрасив костели і монастирі не тільки в Україні, але в Польщі.

 

 

Йому навдивовижу вдавалося товаришувати з найрізноманітнішими людьми. Зокрема, з священнослужителями, які піклувалися про нього як про власного сина. Монахи спеціально привезли йому з Риму надзвичайно зручні кросівки, бо у Валерія дуже боліли ноги, було важко підібрати взуття, і він натішитися з них не міг. Якраз святкував свій день народження в театрі й повертався додому через сквер біля собору Юра (жив на вулиці Шептицьких), коли побачив на лавці двох молодиків, які назвалися туристами і скаржилися, що не мають де переночувати. Валерій запросив їх до себе, нагодував, вклав спати, собі постелив на підлозі під столом, коли прокинувся – ні хлопців, ні документів, ні кросівок. Найбільше переживав втрату документів, бо через день мав їхати з театром до Польщі, і жах обіймав його при одній думці, що підведе всіх. На диво паспорт підкинули у поштовий ящик, нікого не підвів, збиток був особистою річчю. Такий він був, ніколи ні за чим не жалкував, хотів допомогти і допоміг, помилився, а з ким не буває?!

 

Ніколи не пам’ятав зла, якщо закохувався, то літав, наче на крилах. В тому прощальному травні був востаннє закоханий, хоча, за Ліною Костенко, він міг як закляття повторити: «Ти – перше моє кохання, останнє уже було».  Це дівча я бачила раз чи двічі мимохідь на якійсь виставці, якщо відверто, не пам’ятаю обличчя, в пам’яті закарбувалися лише його очі, блакить яких випромінювала щастя: розповідав, наче співав пісню, одну зі своїх улюблених, виплеканих в горах. Вже на прощання: «Не переживай, твій Брехт лежить на полиці, якось виберусь і принесу…». Не прощаємось, бо ще десь на годину зависаємо в районі провулку Кривої липи і слухаю його спогади про роботу над Брехтом з Вадимом Сікорським. Найбільше в цій розповіді захоплених слів даровано Олі Баклан, яка співпрацювала з ним у цій виставі як художник з костюмів.

 

Вмів захоплюватися! І вмів зачаровувати собою. Незважаючи на вайлувату постать, був вишуканим паном, вмів творити ілюзію, що саме в цю мить ця людина – найцікавіший його співбесідник, вмів товаришувати, радо допомагав сам чи присилав когось зі своїх друзів. Ніхто не міг йому відмовити. Якось зовсім байдуже ставився до свого здоров’я, бо вважав це марнуванням часу. Але трепетно оберігав свою стареньку маму і турбувався про племінника Юрка, наче хотів йому замінити батька. Інакше не міг і не хотів.

 

Хоча на все мав свій жарт, до всього відносився надзвичайно серйозно, бо все його цікавило. Був завзятим документалістом, і навіть отримав за свій аматорським фільм головну нагороду на фестивалі в Югославії. В якості художника здійснив десять театральних постановок у співпраці з Євгеном Бондаренком. Жартував, що професійний театр – його дружина, аматорський театр – коханка. Бортяков був одним з тих кількох ключових осіб, завдяки яким Польський театр у Львові переріс межу аматорського і загалом вцілів. Своє життєве кредо вклав у рядочки, які досить часто любив повторювати: «Прости меня, моя Россия, что для тебя меня не стало, звезда моя - золото-синя, любовь моя – червоно-бяла».

 

PS. Коли їду трамваєм вулицею Коперника, завжди мимоволі озираюсь на Будинок вчителя, наче сподіваюся побачити знайому постать і встигнути махнути йому рукою…   

 

31.12.2017