Добре часом буває послухати жінку. Головне, щоб не зачасто, бо ще узалежниться. А так, коли-не-коли, перед Новим Роком – можна. У мене над письмовим столом примоцована така спеціальна шафка з поличками. І з дверцятами, само собою. Я туди віддавна запихаю всілякі артефакти, які не ясно куди ще запхати. Якщо ті дверцята добре підперти, то воно не дуже звідти й вивалюється. І тут чую, жінка з кухні гукає:
— Зробив-бись, може, порядок у своїй шафці та повикидав котре зайве? Давай, – заохочує, – залишимо старий мотлох у старому році.
— Давай, – погоджуюсь. – У новому нового назбираємо.
А сам думаю: все одно це легше, ніж кухню драїти. Відкрив шафку, вигріб то все на стіл і, як каже в українському перекладі один із моїх серед чужих, заходився сонно порпатися в паперах. Метод ніби простий: береш із загальної купки, крутиш-вертиш, розглядаєш – і кладеш. Потрібне ліворуч, непотрібне праворуч. Або навпаки. І, щоб двічі не перебирати, паралельно пишеш колонку.
Наприклад: використаний квиток на проїзд у познанському трамваї. 30.IV.2008. Чекай-чекай, це ж ми втрьох Польщею подорожували. Довгий вік-енд. Душевна касирка на варшавському вокзалі сказала: «Окремі квитки купувати невигідно, я вам зараз пшеязд родзінни оформлю, буде значно дешевше». Точно, ось і конверт: Варшава-Познань-Вроцлав-Краків. А з Кракова автобусом до Горлиць. А в Горлицях уже чекав Анджей Стасюк і завіз нас своїм позашляховиком до себе додому. І місце, де народився Антонич, показав, і Дуклю, і хрести на колишніх лемківських подвір’ях, і фундамент зруйнованої церкви. Після того ми ще через перевал у словацьке село заскочили, сала й сливовиці на вечір купили. А тепер, Анджею, ти вроїв собі, що «Волинь» – художньо хороший фільм. Ех, Анджею…
Так, а це вже літаки пішли. Що там написано? Відень-Вашингтон? Було діло. Нас тої пост-помаранчевої весни з України ціла група летіла. Переймати культурний досвід. І двоє з тієї групи мали нерви. Гуманітарії: не довіряли законам аеродинаміки. Зате вірили в магічну силу слова. То я їх, як набрали висоту, вирішив з нагоди знайомства підбадьорити анекдотом про стюардесу. Ту, що наказала пасажирам вирвати першу сторінку з паспорта і заховати її в надійне місце, аби не ускладнювати потім процесу ідентифікації. Однак мої нові знайомі чомусь не підбадьорилися. Та ще й виголосили в мій бік якісь магічні словесні формули. Але нічого, долетіли всі разом, а в Америці навіть заприязнилися.
Або от, банківські квитанції. Це я кредит сплачував. Якщо у когось теж така біда, то питайте мене, я відтоді у цій галузі спеціаліст. Сума, як на мої заробітки, була величезна. Мусив почати в хаті капітальний ремонт, бо вже стеля на голову падала. Кредит я взяв у доларах, а долар був по п’ять. Тільки доки дійшло до сплати, раптом став не по п’ять. Носив я щомісяця відсотки, носив, а тіло кредиту все не зменшувалося і не зменшувалося. Так би, певно, й до сьогодні носив або втік би кудись в Австралію чи куди. Але не ношу і не втік, бо помер наш бездітний родич і, як виявилося, заповів нам свою однокімнатну квартиру. А у кого бездітних родичів нема, тим, звичайно, краще оминати кредити якнайширшою дугою. Така моя вам фінансова порада.
Йдемо далі. Кілограм запрошень, програмок і бейджиків із різних фестивалів, презентацій і так званих творчих вечорів. І що, я на них усіх виступав? Дорослий, здавалося б, чоловік, а все ніяк дурня клеїти не набридне. О, календарики з футболістами. Ліворуч класти чи праворуч? Футболісти ті вже, звісно, своє відбігали, але самі календарики ще можуть згодитися: за якийсь час ті самі числа знову на ті самі дні припадуть, правильно? А це – впізнаю прозорий папір – поетичне пророцтво з «Дзиґи»:
Як той човняр,
Що через Юра гирло
В човні несеться без стерна,
Я теж кочусь нестямно
До кохання прірви.
Ага, дякую, але навряд. Забагато на моєму човні латок, щоб у такі екстремальні плавання пускатися. Ось, до речі, й довідки від усіх, хто його латав. Ну, це не надто цікаві папірці, на любителя. Що там ще є? Фотографії – матові, глянцеві, кольорові, чорно-білі. Сам робив. Воно й видно. І проявлені плівки. Якщо піднести до монітора, можна щось розгледіти. Та це ж кримські пейзажі. І ми по одному, по двоє і по троє у ті пейзажі вписані. Горизонт, ясна річ, завалений, але хай буде: де як де, а в Криму нам більше фотографуватися не доведеться.
А тепер тихо, бо я зараз заплачу. Листівка. Не мейл, не есемес і не соцмереживний пост. А справжня листівка, м’яка і тепла. Привітання з днем народження. Від дочки. Вона тоді в Орегоні вчилася. Пішла на пошту, наліпила марку і вислала. Що там усередині від руки написано – це моя справа. А назовні – світлина: дитячі ступні в капчиках стоять на чоловічих ступнях у черевиках. І надрук орегонськими буквами: We have a special dad-and-daughter relationship… and I’ll never outgrow it!¹ То я цю листівку збережу. І колись, при нагоді, якщо хтось надумає до тата пискувати, витягну її і скажу: «Ану, – скажу, – дивися сюди, аутґров чи не аутґров?».
А втім, чи не зробити мені ще інакше? Зробити. Я взагалі нічого викидати не буду і все назад у шафку запхаю. Бо це ніякий не мотлох, а накопичена за минуле життя пам’ять. Яка вже є, але моя, ліпшої нема де шукати. То чого б це я мав у новий рік без пам’яті вступати? Зрештою, якщо її акуратно, а не як раніше, спакувати, то там ще й трохи майбутнього поміститься. Було б лише чому поміщатися.
______________
¹ В нас особливі тато-доньчині стосунки... і я ніколи не виросту з цього! (переклад Z)
01.01.2018