Отже, вона, громадянка така-то, номер паспорта, ідентифікаційний, довідка з жеку, довідка про доходи, – виходить вранці в магазин і не повертається. На третю добу після її зникнення міліція офіційно заявить цей факт. Якщо до того часу тіло жінки такої-то не буде знайдено випадковими перехожими, наприклад, тими, що вранці вигулюють собак. Наприклад, на Погулянці.
О Господи! У тебе параноя! – вигукне у слухавку після такого її пасажу одинока товаришка, яка все ще терпить присутність невдахи в більш вдалому варіанті самореалізації. Бо що? Письменник (а моя героїня – письменниця) – то таке, що й сказати соромно. Гірше, по-моєму, звучить хіба що «філософ»: «філософувати» направду набагато соромніше заняття, як «письменникувати» (все в порівнянні, звичайно, із сакраментальним «бабкі заколачівать»). Бо що? На свято життя в нас усіляких гуманітаріїв запрошують через раз або й узагалі забувають.
«Ти добра письменниця!» – кричить їй у трубку товаришка. Це означає, що товаришка занята й не збирається слугувати для неї «камізелькою». І вона, воістину свідома своєї марґінальності істота, знову втикає носа туди, де чекає її, можливо, краще прийняття – у книжку, звичайно ж, не нею написану. Вона ж бо – продукт нашої життєдіяльності, якому судилося довше, як людське, життя.
Курча! Життєва безпорадність у неї – від «книжного» дитинства. Тато хотів для неї тільки добра, коли казав, що книжка – найкращий товариш. Тому з товаришами реальними у неї вічно «не тойво». Та ні-ні, справа не в тому, що хтось поганий, а вона добра, – справа лише у несумісності. Не може, коли: а) на неї тиснуть; б) на неї кричать; в) примушують виконувати безглузду роботу. Всі ці особливості стали причиною постійного невживання в трудовий колектив. Упродовж років замість того, аби «вписатися», «влитися», навпаки, вибивалася з гарної загальної картинки та її псувала. Фу, вона щось із себе корчить! Не дай Боже з драба пана! – казала про неї одна керівничка перед тим, як виперти. Інші спроби співжиття в колективі були не кращі. Так вона стала «чистим письменником» (формулювання на кшталт «чистий політик»).
Інакша людина – це я, – довелося їй погодитися нарешті з цим фактом навіть самій перед собою, а також із тим, що має важкий характер. А також із тим, що матеріально безпорадна, а тому почувається загрожено. Тобто боїться. І тоді, коли вранці двірник гатить у двері й вимагає негайно заплатити борг. І коли приходять якісь хлопаки з погрозою вимкнути світло за той самий борг. І коли дзвонить із банку служба безпеки й погрожує з нею розібратися, якщо не сплатить 300 грн до такого-то дня. І випитує у контактних осіб подробиці її особистого життя, які й так там звідкись відомі. Щось типу того: жінка працездатного віку, а офіційно ніде не працює (справа Бродського – за «тунеядство»).
Ці факти вона сприймає як втручання в особистий простір і гостро їх переживає. Вони – тема її нічних роздумів, які завершуються запитанням: що робити і чим усе завершиться (корвалол, седавіт, берліприл-5 – поки що пів-таблетки). А вдень – творча праця, результат якої – на полиці навпроти стола (десять книг: поезія, проза, публіцистика).
Скажете, так є в цілому світі. Тóму, де люди не позбавлені права заробляти на гідне життя. І сантехніки, і письменники. А ми позбавлені. І томý нічого не залишається іншого, як боятися. І це, визнаю, параноя.
Треба глянути в очі страху для того, щоби його побороти. Якось моя героїня вирішила побачити нарешті війну. Але ж як до неї добратися? Один бувалий чоловік сказав, що жінкам туди не треба, якщо ти – не медик, припустимо, чи не снайпер. Він показав їй уламки гільз, патрони, рештки снарядів, які колекціонує, і переконав, що війна – то не те, що вона уявляє. Погодилася.
Гаразд, тоді фізичне навантаження. Вона побілить у квартирі. Для цього треба купити відро фарби і коток. Але ж як бути з облупленою стелею? Штукатурити не вміє. О’кей, відбілить старі фіранки, полатає старий підодіяльник, випече хліб на спеціальній заквасці. Для чого? Невже без цього всього не можна обійтися? Це ж смішно – полатати підодіяльник! Вона що, «ніщєбродка»? (шикарне слово!) Ні, але так робила мама, бо коли не маєш старого, не будеш мати нового. Це все йде в діалозі з самою собою, далі, відповідно, самоконфлікт: ах, вічно ти щось вигадуєш, мем! Краще... Ах, ну яке краще? Краще вона нічого не буде робити!
Тим більше сьогодні – неділя ж. Неділя прав людини, це ж треба. У стрічці новин – такі поняття, як «світ викривлених реальностей», «деколонізація», «силове поле минулого», «синдром прокладеної колії», «комплекс жертви» (віктимність), гасла, завдяки яким вижили дисиденти СРСР: «Не вір», «Не бійся», «Не проси»; врешті, «низька дійсність» і «люди, які піднесуть наш дух». Вона покидає читати новини, бо слово «дух» в устах політиків вона «на дух» не переносить.
У столиці – акції за імпічмент Президента. Блокований вхід у «Рошен». А вона так любить солодке. Особливо зефір у них добрий, віддає чорносливом. Влітку вона з товаришкою через цілий центр Львова «веслує» за тим рожевим пухким щастям. Цукерки до холєри дорогі. А ті «рошенки», що куплені в Будапешті, набагато ліпші, як у нас (її пригостила сусідка, яка щойно повернулася звідти). Угорцям, видать, шоколад справжній. Цікаво, які ж ті «рошенки» у росіян? Ті, що виготовлені на Липецькій фабриці. Невже й вони смачніші за наші?
Ну, в такому разі вона теж за імпічмент. Адже відповідальна за те, що голосувала за свого солодкого «гаранта», а він так підло не виконав нічого з того, чим її, пацифістку, «взяв». І шукає приводу, аби висловити своє ним невдоволення.
* * *
А тому, виходячи з дому, повідомляйте рідних, куди йдете й коли повернетесь, бажано носіть із собою паспорт або якусь іншу посвідку особи. Бо такими є права людини в Україні – мої, ваші, наші. Вона, моя героїня, так чинить. Не втручайтеся в політику, а також у чуже особисте життя, навіть жартома; не давайте останньому оцінки. І – припис для письменників: заради власної безпеки у своїх творах пишіть виключно про інопланетян. Бо що з того, що у нас так багато прав, якщо безправ’я від цього не поменшало.
26.12.2017