Як випадок зробив львів’янина Андрія Селецького співаком, музикантом, театральним актором і виконавцем головної ролі у фільмі «Стрімголов».
У листопаді в український прокат вийшов художній фільм «Стрімголов». Це повнометражний режисерський дебют Марини Степанської: психологічна драма про музиканта Антона, який після лікування від алкоголізму шукає вихід із екзистенційної кризи. Антона у стрічці зіграв львів’янин Андрій Селецький. Андрій і Антон – цілковиті протилежності, хоча, можливо, в них є дещо спільне.
Кадр з фільму «Стрімголов»
– Шшш… Увага, починаємо з тиші. Не робіть балагану, – після кількох секунд мовчання шепоче Андрій своїм учням. Для нього важливо, аби всі присутні на занятті зі співу могли почути один одного, а перш за все – себе. Пісня, каже Андрій, має народжуватись із тиші, уваги, готовності, налаштованого внутрішнього слуху.
Коли заняття завершиться, Андрій візьме плетений кошик і шукатиме місце у середмісті Львова, щоб разом із подругою Юлею співати українські канти і псальми. Вони роблять це часто.
– Ми зазвичай співаємо у дворику біля костелу Бернардинів, але зараз там Тимоха грає на волинці. Ходімо до Домініканів, – Андрій і Юля витягають роздруковані тексти пісень і співають. Тиші біля Домініканського костелу зовсім немає, «взирай с прилєжа-а-анієм» розчиняється в голосах перехожих.
На відміну від Антона, генія-піаніста з фільму «Стрімголов», Андрій Селецький не припинив музикування. Хоча в повсякденному житті він майструє меблі і вчить студентів співати у Шкільному театрі УКУ «На Симонових стовпах». Андрій не може запам’ятати імен усіх знайомих, але пам’ятає всі народні пісні, яких співає сам і зі своїм гуртом «Миклухо-Маклай».
– Знаєш, – каже раптом Андрій, сидячи на лавці й роззираючись своїми блакитними очима, – у мене нещодавно виникло питання: що з мене залишиться, якщо в мене все забрати? Сім’ю, дітей, маму. Те, що я вмію – грати на кобзі та інших інструментах, співати? Я не відповів на це питання. Але мені здається, що тоді людина і є справжньою.
Випадковість перша
Музикантом і театральним актором Андрій Селецький став випадково. Раніше він хотів бути різьбярем і планував вступити до художнього коледжу імені Труша. Не взяли – батьки не дали хабар на вступі. Згодом навчався у Ставропігійському професійному ліцеї, де потоваришував із теперішнім головним художником театру ім. Курбаса Володимиром Стецьковичем, якого Андрій познайомив з театром. Згодом вони разом працюватимуть деякий час монтувальниками сцени, але Андрій піде з театру, а Володимир залишиться. Вперше завів Андрія до театру Курбаса Остап, син пана Романа, в якого Андрій працював підсобником по різьбі. Пізніше дізнався, що художній керівник театру Володимир Кучинський набирає акторську групу, й вирішив спробувати.
– У бурсі мені не хотіли віддавати диплом. Я в останній момент заніс документи на акторське відділення. Жіночка, яка там сиділа, вже збиралась додому, але документи з запізненням на п’ятнадцять хвилин прийняла, – розповідає актор.
Ярослав Федорчук (актор театру ім. Леся Курбаса), згадує, що ще коли вони обоє з Андрієм працювали монтувальниками сцени в театрі, то під час роботи і коли в них була вільна хвилинка після, залишався поспівати разом. – «Я підійшов до Андрія якось і сказав: ти знаєш пісню “ Ой там на горі”? Навчи мене. Я не особливо міг зловити партію, через те, що в нас вчили під акомпанемент співати прості мелодії, а тут треба тримати свою партію. Зрозумів, що вмію співати, але не чую», – розповідає Ярослав. Для нього спочатку була загадка, як Андрій може на ходу пригадувати пісні. Потім вони почали вчити складніші пісні, тоді для нього було дуже важко. «Це тепер ми такі борзі і можемо співати, коли і як захочемо», – сміється. Хлопці почали співати разом, коли тільки виходило: ходили в гості один до одного, в театрі, і потім на вулиці. Це був експеримент і перший досвід для Ярослава, бо співали на вулиці не для грошей, а для того, щоб навчитися слухати один одного, незважаючи на те, як реагують люди і наскільки шумно навколо. І якість співу покращувалась. Хлопці почали товаришувати. «Ми включали голосний зв'язок, щоб співати по телефону, коли не мали можливості зустрітися. Це ми робили досить часто. Були моменти, коли я йому дзвонив і казав: я так хочу поспівати, розібрати пісню, і ми починали співати».
Згодом Андрій почав кликати на кобзарські зустрічі. Ярослав пригадує, як вони з Андрієм співали у Верховній Раді, як в музеї на території Києво-Печерської лаври почали співати. Каже, що люди думали, ніби на них божа благодать посипалась, а то був їхній спів. Це було особливе відчуття, бо раніше в тому музеї вели служби для козаків. «Коли ми були «ніщєбродами» і нам треба було грошей, поїхали до Перемишля, а потім в Кошице. Раз в три місяці це відбувалось», – згадує Ярослав.
Хлопці приїжджали на Покрову до «Музею Івана Гончара», і коли співали з іншими кобзарями, то відчували, як міняється простір. Потім їх якось запросили на ніч музеїв у Львові, а перед тим вони мали співати в банку. «І це був дуже особливий момент, бо ми тоді звучали. Андрій навчив мене слухати і розуміти спів. Я думаю, це залежало від того, що ми співали ті пісні, які нам обом дуже подобались. Тоді то була пісня «Із-за лиману, з-за лиману». Я завжди її забуваю, лиш коли бачу Селецького, то згадую. Коли ти вкладаєш думку, емоцію, почуття, тоді пісня починає працювати на простір, а не на виконавця, а простір починає відгукуватись. Ми разом з Андрієм винесли урок: це має бути з почуттями. Тільки по-любовному може складатися пісня, це як почуття чоловіка і жінки, але навіть щось більше», – згадує Ярослав
Ярослав каже, що з Андрієм по-різному працюється. Але Андрій ніколи не відступає, він може тебе добити якось піснею, навіть якщо ти вже втомився, твій голос зникає і ти не розумієш, де тут терція, а де квінта? Хоча потім це було результативно. А інколи його неможливо заставити щось навчити. Зрештою, п’ять роки тому виник гурт «Миклухо-Маклай». А до того хлопці просто збиралися разом співати.
– Перший творчий копняк, завдяки якому я почав співати, дала співачка й актриса Наталя Половинка. Я підійшов до неї й попросив навчити співати. А вона мені відрізала: як вивчиш двадцять пісень, поговоримо. Ну, тепер я вже точно більше двадцяти знаю, – перебирає Андрій аркуші з текстами псальмів. Нещодавно Андрій записував канти і псальми у церкві святого Лазаря – каже, там найкраща акустика.
Другим копняком став грузинський багатоголосий спів. Почувши його, Андрій Селецький подумав: невже в Україні такого немає? «І справді є, просто ми цього не знаємо, не досліджуємо. Старі бабці так співають по селах», – розповідає він. Разом із друзями Андрій почав збирати автентичні пісні, сюжети яких зазвичай узяті з повсякденного життя та вірувань. «Маклаї» зазвичай збираються в підвалі в Олексія Каліновського, де їх не почує ні жінка, ні діти. Шестеро чоловіків серед господарського мотлоху сидять за дерев’яним столом і наливають собі по чарці настоянки, щоб розслабити горло. Так роблять і бабці, яких музиканти відвідують, аби записати автентичне виконання пісень; ось і хлопці не відходять від традицій. Нещодавно вони почали вчити англійські шанти – морські пісні, й зараз готуються співати саме їх.
– Ну, що, хлопці, – говорить Андрій. – Щось українське для початку? Давайте «Корабля»!
«Ой, із-за го-о-ори, з-за лима-а-ану», – тягнеться пісня. Ті, хто співає басову партію, поглядають на Андрієві руки, що ведуть пісню. Далі – до шантів, які переклав з англійської Олесь.
– Ми співаємо чоловічих козацьких пісень, – розповідає Андрій Селецький. – На жаль, їх мало збереглося, а ті, що збереглися, співають жінки. Наприклад, пісню «Да забіліли сніжки» співає гурт бабусь «Древо» у Крячківці на Полтавщині, але це бурлацька пісня! Якось я знайшов старі записи чоловіків, які виспівують незрозумілі слова, але мене вразила енергетика – від неї в мене гусяча шкіра зробилась. Мало хто зараз так співає.
Випадковість друга
Кобза трапилась у Андрієвому житті теж випадково. А до того він грав на гітарі, на барабанах. Але одного разу хтось сказав, що народні пісні не звучать під барабани, а от під кобзу – так. І воно десь відклалось в голові. Цей інструмент показав йому товариш, той самий Тимоха з волинкою – вуличний музикант Сергій Тимошенко. Кобза була зіпсута – неправильно натягнуті струни. Йому наснилася зірочка, що була намальована на кобзі Тимохи, і Андрій вирішив її відновити.
– Я знайшов майстра Романа Коваленка, показав йому цю кобзу, а він мені – іншу, яку мав. У заготовці пішла тріщина, кілки в ній були забиті вертикально, а не горизонтально. Я запитав майстра, за скільки він готовий мені продати цю кобзу, а він віддав задарма, – розповідає Андрій. Тоді він і гадки не мав, як грати на кобзі. Рік назад майстер помер від раку, а про це йому сказав кум Романа, який впізнав кобзу на вулиці.
Дитиною він вчився грати на бандурі в гурті «Гамалія». Його вчителька Тетяна Шаленко рекомендувала Андрію вдосконалювати свою гру у Юрія Фединського, американця, який опанував традиційні інструменти і вважається одним з кращих майстрів в Україні. Це було близько тринадцяти років тому. А до того він сам вчився бринькати. Юрій розповідає, що спочатку направляв його до харківського і київського кобзарського цеху, але в них не було часу або, Юрій припускає, тоді їм було нецікаво створити такий цех у Львові. Тому він став вчити думи та канти зі збірок та записів фольклористів Філарета Колесси і Порфирія Демутського.
– Він добре вчився і через рік приїхав та попросив показати все, що я знаю, та як грати на кобзі. Тоді ми створили перший «Кобзарський табір» в Білогородці коло Києва. Ми майстрували інструменти, грали та співали два тижні. Він є фактично першим моїм учнем. Після досвіду з ним я зрозумів, що варто приймати учнів до себе весь час. Мені здається, Андрій став справжнім кобзарем, який дійсно кобзарює на вулиці. Зараз в мене чимало учнів, і я надіюсь завдяки нашій праці буде багато кобзарів по світу, – каже Юрій.
Юрію дивно, що майже ніхто не кобзарює на вулиці. Вважає Андрія особливим, але він не один. В Крячківку приїжджають справді непересічні люди, не туристи і не глядачі,а дійсно кобзарі. Юрій каже, що є в нього знайома дівчина з Канади. – Колись вона мене побачила в таборі біля Києва, а сама мала, мабуть, років дев’ять. Я показав їй, як грати на кобзарській бандурі. Потім, через сімнадцять років, вона приїхала до Крячківки, бо шукала нову кобзарську бандуру. Вона і ще, мабуть, двоє людей тепер регулярно кобзарюють в Канаді. Спочатку такі випадки були дивні, але зараз я розумію, що навчання іде, і варто працювати на свій пост в кобзарському таборі, – ділиться Юрко.
В них особлива програма, бо приїжджають ще й іноземці та жінки, чого немає в кобзарських цехів у Львові, Києві і Харкові. «Нещодавно до нас приїхав етнічний росіянин Денис, який живе в Тбілісі. В нас він зробив гуслі, і так виглядає по його натурі, що з нього теж буде кобзар. Він, так як Андрій, займається театром, тільки ляльковим. Завдяки таким учням ми створюємо сітку по світу. Наша кобзарська філософія схожа до християнських апостолів – мандрувати по світу та вчити народ моральності та як правильно жити. Але кобзарі не є жебраками. І не обов’язково це має бути кобза чи бандура, може бути і гітара чи ірландська арфа, або й взагалі без інструменту», – розповідає Юрко.
Тепер Андрій не розлучається з кобзою. Якось у Києві, коли він спав у наметі в парку Шевченка, в нього вкрали всі речі – крім кобзи. «Вона лежала біля мене, накрита плащем-наметом. Прокинувся о п’ятій ранку, а з речей залишилась тільки вона. Виходить, це мій інструмент, який нікуди від мене не дівається», – каже він. Окрім кобзи, має ще одну улюбленицю – сторічну скрипку.
Згодом Андрій став братчиком київського кобзарського цеху. Там треба було знати 12 псальм і кантів, і кілька дум. У Львові не хотіли робити такого цеху, бо, начебто, на Галичині на кобзах не грали, а тільки на лірах. Але насправді грали на всьому.
Андрій не любить аранжування народних пісень: уважає, що виконувати їх потрібно традиційно. «Не хочу робити так, як, наприклад, гурт “ДахаБраха”. Вони перші знайшли, як поєднати народні пісні з іншим ритмом і мелодією. Але мені не подобається те, як деякі молоді гурти копіюють цей підхід. Краще вже заспівати пісню як є чи як ти її відчуваєш. Все одно ти її змінюєш – своїми відчуттями, слухом, голосом», – пояснює свою логіку музикант. Навіть якщо ти намагаєшся вислухати на записі пісню, а потім через деякий час тобі здається, що ти її знаєш, включаєш запис, а по-новому звучить! Каже, що співає пісні, бо їх треба співати – вони не для того, щоб бути записаними у книжках.
– Пісні не існують, коли ти їх не співаєш! – вигукує, гримаючи кулаком по столу, Андрій. У Львові йому бракує середовища, де можна було би просто співати, музикувати, «джемити» разом із кимось, танцювати гопака чи аркана.
Випадковість третя
Марина Степанська знайшла Андрія випадково, в останній момент через львівських кастинг-менеджерів. Працювали на кастингу дев’ять годин поспіль, розігруючи різні сцени. Для Марини дуже важливо, які саме актори гратимуть у фільмі. Зрештою вибрала Андрія.
– Якось ми робили вправу: заходиш до кімнати, роздивляєшся її кілька секунд, а потім із заплющеними очима називаєш усе, що було і творилося в цій кімнаті. Я нічого не зміг згадати, – згадує Андрій. – Марина сказала, що, якщо в моєму житті після цього фільму нічого не змінилося, то вона дарма зробила таку роботу. Вона дуже уважна до деталей, дбає про довіру між акторами на знімальному майданчику.
Антон допоміг Андрієві краще відчувати й бачити світ. «Спочатку мені здавалося, що це складно, але ти просто змінюєш акценти, і все стається саме собою. Я поки що сам не можу визначити, що змінилося», – намагається пояснити актор. І все ж його досі муляє питання: що буде, якщо в людини відібрати все?
