Вчора ввечері лежали в окопах і слухали, як по нас танк прицільно стріляє. Близько. Дуже близько. Вуха боліли. І ці страшні безконечні паузи між пострілами, які перетворюються на вічність...
Ми з дружиною просто створені одне для одного. Розуміємо одне одного з півслова. Коли дружина каже: дай мені он ту штучку, ну, що отам біля оцього лежить, – я даю саме те, що вона просить. Може, це тому, що і я, і вона народилися восьмого грудня? Теща моя теж народилася восьмого грудня. Отож у нас повна гармонія в сім’ї – якщо двоє сваряться, третій виступає миротворцем.
Або оце ліг спати, заснув уже, сниться якийсь прекрасний сон, і тут раптом крізь нього проривається шепіт коханої:
– Бобрику, а ти вже спиш?
– Та яке? Що ти, смішна? Хто в четвертій ранку спить? Тим більше, коли о шостій треба вставати? Ми, восьмигрудневі, працюємо двадцять чотири на сім!
У нас є двоє дітей, двійнята. Дружина принципово не хотіла робити УЗД. Ввечері почалися пологи, поїхала в лікарню, я залишився вдома. Зранку, десь година сьома, коли ще й гадки не мав прокидатись, мене розбудив дзвінок. Продираю очі, беру слухавку, й дружина бадьорим таким голосом: “Ну все, я тебе вітаю!”
– Ага. Так-так, і я тебе теж вітаю, – відповідаю спросоння. – І що там? Хто там у нас народився? Дівчинка чи хлопчик?
– Хлопці...
– Хлопці?!
Я миттю прокинувся – так, ніби випив одразу зо три літри найміцнішого американо.
– Що значить хлопці?! Скільки хлопців?!
У мене перед очима вже постало ціле теракотове військо, розлогі монгольські рівнини, по яких, здіймаючи куряву, суне безконечна орда вершників – гуркіт копит у вухах, звучить епічна музика...
Але у слухавці дружина відповіла: “Двоє”, – і я трохи заспокоївся.
* * * * *
Зараз досить часто можна почути: от яке дитинство може бути в наших дітей без села? Ну, не знаю, я виріс у місті – й ніби нічого, весело було... Лампочки викручували на злітно-посадковій смузі в аеропорту; додому приходили з одним босоніжком, бо другий загубився під час втечі від охоронців... Мої малі теж не сумують, гадаю...
Але побувати дитиною в селі мені теж пощастило. Найбільше запам’яталося, як приходив до пасовиська, сідав на паркані, слухав, як мукають корови, й повторював за ними. Й коли в мене стало гарно виходити, помітив, що корови почали сходитись до мене. Не припиняючи меланхолійно, з апатичним виглядом жувати, тепер слухали вони. Певно, думали: ото дурбецало.
* * * * *
Коли малі були ще зовсім малими і хтось помічав літака у небі, відразу ж радісно кричав: “Літачок! Літачок! Дивись, літачок!” А потім, коли на досить тривалий час, на декілька місяців, я опинявся далеко від дому, йшов людною вулицею чужого міста і раптом бачив літак... то ледве стримувався від першого радісного пориву й собі закричати: “Літачок! Дивись, літачок!”
Думаю, мене могли б неправильно зрозуміти оточуючі. Хоча... Я би не був надто здивований, якби хтось підбіг до мене і сказав: “О! І дійсно літачок! Ура!” І ми, узявшись за руки, почали би стрибати по колу майже у танку й співати: “Лі-і-та-а-чок, лі-і-та-а-чок!” І до нас почали би приєднуватись однодумці, парафіяни святого літачка; крішнаїти двокрилого бога неба стали би роздавати солодощі й співати під свій крішнаїтський баян: “Харі Крішна, харі літачок...” Дівчата танцюють руками, животами і всім решта якийсь індійський танець, а коли до них приєднуються хлопці, індійський танець плавно перетворюється на румбу, потім на рок-н-рол; до вечора перетанцьовано всі танці всіх народів світу, а кодою – салюти перед самим світанком, чи, точніше, якась незадоволена бабця з третього поверху з вигуками:
– Забирайтеся геть! Я зараз міліцію викличу! Четверта ранку! Ви маєте совість? У мене чоловік помер три роки тому, а ви тут карнавал влаштовуєте!..
* * * * *
Я прийняв військову присягу 27 березня (в День театру) 2022 року. До того я ніде не служив і поняття не мав, що таке армія.
Там, де я служу, це не просто військо – це ТрО! Тилові війська стройбату, як ми між собою жартували. Мужньо обороняли Львівську область від загарбників, потрапили у львівський котел, звідки після гарячих боїв, які тривали майже пів року, поїхали до N. Думали – ну все, вже тепер повоюємо.
Ага. Повоюємо. Нам на шевронах треба би було трактор намалювати, з лопатами і сокирою, і всі нагороди з такою ж емблематикою роздавати. Коли всі отримають УБД (учасник бойових дій), то нам би мали дати УІР (учасник інженерних робіт). Спеціально для нас могли би вже зробити таку почесну нагороду.
Принаймні, спочатку я саме так і думав...
Кожного дня ми тільки здалеку дивились (і слухали) на вильоти від нас – і, зблизька, на прильоти до нас; і як наші винищувачі низько над землею, майже черкаючи крилами дерева й дахи поверхівок, зі страшним громоподібним ревінням летіли на схід або на північ, випускали ракети і зникали за обрієм. А хтось із піхоти ледь стримував себе, аби не закричати: “Літачок! Літачок! Дивись, літачок!”
Ще би трішки, і його б комісували.
А ще хтось із лопатою в руках казав: “Ото краса! Не те, що та піхота смердюча, – як кроти зариваємось і по всьому”.
Взагалі найбільшим моїм досягненням за час війни, напевно, є те, що я навчився варити борщ, чанахі й горохову зупу.
Я вже почав думати: Ну якого дідька? Який чорт тебе копнув іти до того війська? Сидів би зараз вдома – з дітьми, з жінкою, жінка промивала б тобі мозок, ходив би собі далі на роботу. Так нє, пішов! Ну хоч би перше вияснив, куди ти йдеш, що це за підрозділ? Хто там з тобою буде? Чим будете займатись?
Ну бо ж я, курча, воїн! Мій обов'язок – захищати рідну неньку!
А найголовніше – що воно якось і страшнувато, якось ніяково від того всього, але ж руки сверблять хоч би одного москалика бахнути, або хоча би просто десь в ту сторону, де москалі, бахнути чимось. Хоча би банкою з огірками кинути. Потім дітям буде що розказати. А то якось не пасує – приїду з війни, діти запитають: ну як там, тату? розказуй, як воювалось? – а я починаю про лопати й трактори. Так, ніби на дачу чи на будову десь їздив, а не на війну. І насправді таких, що уявляли себе героями, які валять цілі ворожі орди, тримаючи в кожній руці по автомату й сидячи на вороному коні з кобзою за плечима (варіації на цю тему в кожного свої), дуже багато – просто хтось зрозумів, що це його рожеві фантазії, швидше, хтось пізніше, а хтось і далі виставляє свої фотки у фейсбуці зі зброєю і в повній амуніції з героїчним виразом лиця. Не з лопатою. І не з кухарським черпаком на два літри. Не ті моменти, коли їздили на озеро, ще поки було тепло. Не ті, коли день народження святкували з уявним тортом і з ліхтариком замість свічки, який вимкнули одразу після того, як було загадано бажання і “свічку” задмухали.
* * * * *
Тихі вечори у тісних кімнатах аеропорту з цілою купою якоїсь техніки. Кожних дві години хтось виходить у наряд, тоді як всі інші в кімнаті лежать тихенько або сплять. І раптом Вікінгові, що саме збирається (якомога тихіше), з розгрузки на порожній металевий ящик випадає магазин. Армані з ліжка: “Воїн!”
Або ж хтось випадково зачепить металеву тарілку з ложкою. Голос з темряви: “Смачного. Треба ж було дочекатись, поки всі поснуть”…
* * * * *
Ну, але вже що тепер говорити? Присягу прийняв? Прийняв. От і служи народу України й не викаблучуйся.
Присягу приймали в спортзалі, й то дійсно якось аж до глибини, так, ніби просто в присутності вояків УПА та УГА. Було щось таке в повітрі героїчне. І кожного ранку, коли ціла купа народу під час шикування, як пів стадіону, напевно, гули: “Героям слава! Смерть ворогам! Путін курва*” (*тут словозамінник).
Байдуже, що коліщатко на принесеному флагштоку рипіло, як підіймали прапор, і заїдало, а в колонках періодично то з'являвся, то пропадав звук гімну України у виконанні Дзідзя – це торкалося кожного з того натовпу абсолютно різних людей із різною мотивацією.
* * * * *
Побратим оповідав, наприклад, що пішов добровільно, але у військкоматі сказали, аби вертався додому, тому що беруть перше тих, хто вже служив. Прийшов додому, а вдома повістка чекає, отож пішов знову, але вже з повісткою. Питає: “А тепер візьмете?” “Візьмемо”…
* * * * *
Незадовго перед вторгненням наснилася буря. Заґуґлив, що би цей сон мав означати. Кардинальні зміни у житті, нова робота, нові знайомства, покращення фінансового стану. Ага, думаю. Звичайно. Де би то все взялося?
Тільки десь за місяць служби я раптом згадав про той сон і, м’яко кажучи, був здивований. Все збулося! Правда, не так, як уявлялося.
Та й взагалі, здається, наше уявлення про світ не дуже відповідає реальності. Бо чого тоді апостола Петра всі малюють таким гарним і чепурненьким? Не пригадую, аби хтось насмілився намалювати його здоровилом у лахмітті, перемащеним багнюкою з запахом свіжовиловленої риби, на збитому з усього, що трапилося, човні. Напевно, він чепурився перед тим, як з нього писали ікони, – прибирав відповідного вигляду. Так, як наші дідусі й бабусі колись, коли ішли до знимки. То ж не кожен день така нагода випадала – це ж не так, як зараз: буденно, що зуби почистити. Це щоби потім та фотографія передавалася з покоління у покоління й онуки чи правнуки знали, як виглядали їхні пращури (аж поки її не буде залишено в покинутій порожній хаті якогось уже майже забутого безлюдного села – на сході або на заході країни).
І хтось не міг собі уявити, як то – купити нові гарненькі Lowa за сім тисяч, а потім у них лізти в окоп з болотом по самі вуха? Виникає якийсь когнітивний дисонанс. Як?! Як так можна?! Як може якийсь новоспечений, на двадцять років молодший від мене офіцерик мною командувати?
* * * * *
Усе це неподобство особливо виразно відчуваєш на спостережному пункті. Спочатку ніби робиш свою роботу – спостерігаєш. За всім. Але потрошку акценти зміщуються, й ти вже не слідкуєш за машинами і людьми на трасі, а споглядаєш широку зелену долину, в якій пасеться череда корівок із козами, ніби на картинах в Шарля Добіньї чи Сергія Васильківського. Обабіч долини височіють багатоповерхівки, на горизонті видніються три білі гігантські вітряки. Осінніми ранками вони відриваються від землі й летять – не вистачає тільки Дон Кіхота, який за ними поженеться, – а деколи й зовсім зникають, залишаючи горизонт самотньою сірою смужкою. Ну і, ясна річ, небо, якого тут дуже багато, на відміну від Львова. Не випадково ж кипчаки вшановували Велике Небо – воно тут і справді велике…
Таким чином, спостережний пункт плавно й непомітно перетворюється на пункт споглядання й самоусвідомлення себе у всесвіті, відкриття й очищення чакр. І цьому не заважає той факт, що зовсім поруч працює трактор і побратими спілкуються між собою добірною лайкою (страшно уявити, що буде, коли хтось із них стане сваритися чи сперечатись).
І все-таки важливо не втрачати зв’язок із реальністю чи, точніше, з трасою – бо якщо приїде на позиції якась (навіть своя) машина, а ти не доповіси, реальність швидко нагадає про себе багатьма негарними словами, до того ж іншомовного походження.
А хто сказав, що духовне зростання здобувається тільки у стінах монастирів?
* * * * *
Звичайно, бували шляхетні пориви навести цитати зі статуту про те, що військовослужбовці повинні бути прикладом для всіх, з повагою ставитись один до одного незалежно від звання і посади. Але ж усім давно відомо, що закон як дишло – куди повернеш, туди поїдеш... Тому щоразу стримувався. Мовчи, язичку, – будеш кашку їсти. І знову докори сумління. Отакі ми, українці, – мовчазні раби! Утім, будь-яка чаша терпіння рано чи пізно проливається – чекаємо, поки накапає по вінця.
* * * * *
Як казала, а часом навіть кричала мені колись мама: “Вчися! Вік живеш, вік учись!” Я не дуже дослухався, але тепер, в принципі, погоджуюсь.
Про чанахі, борщ і гороховий суп уже згадував. Навчання відбувалось онлайн. Лектором із кулінарії була дружина. Екзамени склав на відмінно. Хотіли зробити ротним кухарем. Добре, що цього хотіло тільки двоє людей, які приймали іспит.
Серед інших військових навичок: кидання патиків замість гранат; повзання в багнюці під крики командирів, але із вирізненням тільки свого одного, єдиного і неповторного командира відділення; чищення зброї, від чого отримую неймовірне задоволення, особливо, якщо ніхто паралельно не шарпає (єдине – що стріляємо, м'яко кажучи, не часто, тому й задоволення буває рідше, ніж хотілося б); і як вишня на тортику – ПЗРК та ЗУ, з яких, проте, я ні разу так і не стрельнув, тому що дорого, економимо. Ну, і там всіляка картографія, виживання, орієнтування на місцевості, робота в парах, у відділенні. Тепер точно знаю, який квест дітям влаштую – вони було дуже просили.
* * * * *
З підслуханого на полігоні. Говорить якийсь поважний чоловік, по-військовому чітко, коротко і ясно. Видно, що знає свою справу. Ознайомлює слухачів, які обступили зі всіх боків, з новою, щойно привезеною з-за кордону зброєю.
– Оце в нас ручка, яка перемикає режими. Оце затвор. Це курок. Тут встановлюється магазин. Тут приціл, на якому є декілька дзеркалець різного кольору. Синє, зелене й червоне. Синє (показує) для того-то. Зелене (перемикає й показує зелене дзеркальце так, як чарівник витягує кролика з капелюха) для того-то. А червоне дзеркальце (перемикає, але червоне дзеркальце не з’являється)... Вже десь слово іншомовного походження.
* * * * *
Десь у ФБ гуляла притча про те, що треба бути тут і тепер. А можна бути не тут і тепер? Особливо, коли в четвертій ранку ти прокидаєшся від того, що в однокімнатній квартирі твої побратими хропуть і посапують на три голоси? Або вікна дзеленчать від прильоту?
* * * * *
N., місто гарних камінців, що просвічуються проти сонця, із яких можна зробити чудовий нічний світильник, місто лонгбордів і парапланів – але про це ще ніхто, крім мене, не здогадався. Напевно.
Місто, яке може стати українським Лос-Анджелесом або чимось на кшталт його: поділене рівними квадратами, з безконечними довгими вулицями, в кінці яких видно пагорби без жодного будинку, адже там має бути напис великими білими літерами на зеленому тлі – “Голлівуд” чи, точніше, “N.-вуд”. Як зазначається у нотах з народними піснями “широко і вільно” – так само і тут все просто дихає цим широко і вільно.
* * * * *
Коли їздимо містом і десь трапляються бабусі на лавочках, Бук жартує: “О! Наводчікі сидять”.
Звичайно, й не без них. Не всі тут відповідають на твоє: “Добрий день!” Але є й такі, що кажуть: “Нехай вас Бог береже!” Українською.
* * * * *
Після двох місяців на сході я розумію, чому під час Першої світової могли перевезти ближче до фронту цілий публічний дім. Хлопці вже просто геть із сили вибились в епілептичному припадку шукати дівчат. Навіть із шахраями (шахрайками?) вже запізналися. Цікаво, що ще я зрозумію за кілька місяців чи пів року? Головне – не набути нового сексуального досвіду, а з ним, як бонус, якусь болячку. Ходять чутки, що сюди навмисно завозили хворих жриць кохання.
Але буває так, що після заходу сонця у свій законний, після наряду, вихідний ти при світлі ліхтарика з мобільного під дощем, у багнюці вивантажуєш мокрі, брудні, смердючі шпали з довжелезної вантажівки, яка загрузла в болоті, не діставшись до місця призначення, і потім ті шпали доведеться ще якось тягти на позиції. Дорогою проїздить танк, і всі думають: чому б то йому вантажівці не допомогти? От після такого нічого вже не хочеться – ні жриць кохання, завезених з ЛДНР, ні поїсти. Ні навіть згущеного молока з морозивом. Тільки б лягти на ліжко. Ну, або просто біля нього, на підлогу. Але лягти і поспати.
* * * * *
Найгірше – коли не розумієш, що ти робиш і для чого. І взагалі, що відбувається.
Але найважче тут, все ж таки, творчим особистостям типу мене, мабуть; пацифістам, які відмовляються їздити навіть на стрільби, бо вони сюди прийшли рятувати, а не вбивати; вегетаріанцям – зі зрозумілих причин; а також алкоголікам і наркоманам. Останнім найгірше.
* * * * *
У N. сирена не така, як у Львові. У Львові погуде, перестане, знову погуде, знов перестане, а тоді й зовсім замовкає. А у N. вона як почне, то вже не заспокоїться, аж поки відбій тривоги. Мимоволі починаєш на тональність сирени накладати мелодію трембіти. Згадую, як у Карпатах ішли сім'єю по Чорногорському хребті, зупинилися ввечері на ночівлю – і хтось почав чи то далеко, чи не дуже на трембіті грати. Він щось заграє, а я йому голосом відповідаю. Він мені – я йому, він мені – я йому. Врешті трембітар не витримав і погукав: “Ходи суда!”
* * * * *
Зловив себе на бажанні поставити фейсбучний лайк, читаючи книжку в телефоні.
* * * * *
Хлопці винаймають квартиру в господині, яка живе в кацапстані.
Проходили анонімне опитування, в якому перше запитання: “Ваші ПІБ”.
Питання тупі до безмежності: “Як ви оцінюєте передачу бойового досвіду від досвідчених побратимів?” В нас людей із бойовим досвідом – одиниці. І то, коли розмова заходить за бойові дії, відповідь приблизно однакова: “Ліпше вам того не знати”.
* * * * *
Сидимо у бусі, дивимося футбол. По рації запитують стан справ. Ми відповідаємо: “4.5.0”. Хтось у розпачі кричить: “Яке 4.5.0?! Ми програємо – 2:1!”
* * * * *
У якийсь момент чи то з відчаю, чи вже не знаю з чого як мантру почав повторювати фразу: я вдячний всім, хто поруч зі мною. І почало ставати легше. Не розумію, чому і звідки ця фраза взялась у голові, але вона працює.
* * * * *
Їдемо своєю машиною, своїм відділенням. Вперше збирав такого малого наплічника, у який влізло все, що потрібно на п'ять днів. Всі мовчать. Виїхали, щойно стемніло. Увімкнене радіо. Пісні, які чув мільйон разів, якось по-іншому звучать. Уявляю, як по приїзді додому обійму дітей – і одразу напрошуються сльози. Ще не зробив жодного пострілу в бік ворога, а таке враження, ніби вже пів свого свідомого життя воюю на нулі.
Зупинка. Виходимо у глупу ніч, куримо на узбіччі. Хмари закрили зірки, але їх все одно видно як за вікном запотілим, розмито. Розумію, що друзів, як і батьків, не обирають – просто є люди, до яких ми більш прихильні, ніж до інших, до яких прив’язуємось. Мерзну в ноги так, як тоді, коли їхали на Буковель уночі. В якийсь момент бачу, що їдемо вулицею Стуса (у Львові) – вниз, до школи. Дивуюся. Незручно сидіти, бо всі кишені напхано всякими смаколиками. Спати теж незручно й холодно.
* * * * *
Зранку прокинувся й найперше, що зрозумів, – мені тепло. За вікном бачу озеро, качечки мирно бабраються при березі. Місцеву ідилію ніщо не порушує, окрім декількох військових машин, які стали тут на ночівлю.
Хлопці позичили в селі вудки, порибалили. Поснідав місцевим виноградом – дрібним і солодким. Ввечері всі разом повечеряли сосисками з хлібом і майонезом. Хтось приніс мішок з місцевими яблуками, теж дрібними й теж солодкими. Посиділи на вулиці в темряві при ліхтариках – теревенили хто про що. В наплічнику замешкала миша. Потім кошеня. Потім я закрив всі кишені наплічника. Продовжую читати “Сто років самотності”. Приїхав командир з того місця, де в нас мають бути позиції, – розповів, що там літає і що під ногами валяється. Вже є кілька 300-х і один 200-й.
Всі в очікуванні.
* * * * *
Сон, у якому співав зі Стефком “Сніжки”, перервали скарги вищого командування, яке не могло знайти свого спальника. Кошеня уночі попісяло біля мене, а не на мій спальник, у якому я спав, отож мене можна вважати щасливцем. Хлопці рибалять, місцеві нас годують борщами, пюре з усілякими смакотами, ще й гітару принесли, тому вечеря затягнулась. Іще й із двома господинями, які готували нам і обід, і вечерю, і біля яких хлопці вже не знали з якого боку й упадати. Грав “до останнього клієнта”.
* * * * *
Далі сидимо на місці. Починаю злитись. Дратуватися за будь-якої дрібниці.
* * * * *
Так триває ще кілька днів. Нарешті приходить наказ на виїзд. Пакуємось, виїжджаємо. Водій запитує: “Ну що? Як настрій?!” Всі гуртом відповідаємо: “Супер!” Дочекалися, словом, свого часу супергероїв.
Проїхали ми кілометр, може, коли нас зупиняють. Виходимо в якомусь селі на зупинці, сідаємо втрьох на лавочку. Чуємо: по рації говорять, аби наше відділення поверталось... Сидимо ми такі втрьох на тій лавочці у невідомому селі й починаємо нестримно реготати.
Вернулись. Потроху розвантажуємо машину, готуємо їсти. І знову зв’язок: маємо негайно виїжджати.
Їдемо. Ніч. Час від часу за вікном видно зруйновані будівлі, спалені танки, бетеери, авто. Приїхали в понівечене, майже безлюдне село. Заселились у хату. На берег ставу виходити не наважився, адже треба було переступити червоно-білу стрічку.
Наступного дня рушаємо далі. В якийсь момент із мікроавтобуса пакують у пікап, бо далі інші машини не зможуть проїхати. Наплічники сказали залишити в автобусі – місця не вистачить, потім підвезуть. Я лишив. І це була моя величезна помилка, бо в наступні чотири доби я переживу таке випробування холодом, якого не зазнав у жодному гірському поході. Наплічників не привезли.
Їдемо у кузові. З вітерцем. Швидко. По болоті, яке розлітається на всі боки й примудряється залетіти навіть до нас.
Заїхали в якісь хащі. Швидко вивантажуємось і розосереджуємось по території в радіусі 50 метрів. Чекаємо, поки підвезуть решту особового складу. Починають потрошку бомбити. Ховаємось по вже готових невеличких окопах. Когось хапає паніка – відправляють назад у село.
Вирушаємо лісопосадкою під постійним обстрілом ворожої арти. Просіки в посадці пробігаємо.
Селимось у лісосмузі. Видно, що кацапи були тут зовсім недавно – полишали купу БК, шоломи, плити броні, одяг та їжу, яку ми їли наступних кілька днів, адже приїхали без своєї. Усі мої особисті запаси – це насіння і сухофрукти, які я порозпихав по кишенях.
По рації вигук командування: “Всі в укриття!” Якийсь час сидимо в окопі. Нічого не змінилось. Як бомбили, так і бомблять. Кричу Спайку в сусідньому окопі: “Ти борщ поставив на вогонь?”
Стемніло о п’ятій. О сьомій годині по наших позиціях пустили фосфорні ракети. Дуже гарно виглядають. Прямо як у фантастичних фільмах або фільмах жахів. Коли хмари низько, то перше спалахує яскравим світлом сама хмара, потім з неї починають випадати яскраві часточки, повільно з'являючись з туману й опускаючись – і, на відміну від вогнів феєрверку, не згасають, аж поки не впадуть на землю чи на дерево, розсипаючись на ще більше дрібніших часточок, які спалюють усе, на що потрапляють. Спочатку я й взагалі сприйняв це за щось на кшталт сигнальної ракети і, хоч не дуже люблю феєрверків, стояв і дивився заворожений. Крик командира: “Фосфорка!” – пробудив тривожні відчуття реальності війни. Й ось я вже розумію, що всі ці часточки летять просто на нас. У голові прокручується вся інформація, яку пам’ятаю про фосфорні бомби, – і виявляється, що цієї інформації я маю дуже мало.
Тривога зникає, коли бачу, як буквально за кількадесят метрів від верхів’їв дерев усі ці вогні зносить вітром на бік, у поле. Те саме повторилось і наступного разу – вони підривались і летіли над нами.
Вночі чергуємо по півтори години. Півтори спиш, півтори чергуєш. Багато в кого не витримували нерви – і стріляли по їжачках або й просто по листочках чи гілках, що час від часу видавали якийсь різкий звук у цілковитій тиші похмурої хмарної ночі.
Наступного дня послали мене, Дуба і Халка по “подарунки”, які нам мали принести ще троє хлопців, що йшли нам назустріч. Ідемо ми посадкою, чисто персонажі з мультфільму про козаків. Дуб – як Силач, я – як Бурмило, Халк – як той козак Коротун. Тільки-но забрали “подарунки”, по лісосмузі починає прилітати. Здається, б’ють прицільно по нас. Падаю на землю. Втискаюсь у вже доволі втоптану глибоку стежку – ніжки в першу позицію, звучить класична музика на фортеп'яно. Над головою свистять осколки, виламують молоді дерева й гілки. Тиша. Десь бомблять, але вже далеко. Кажу – хлопці, давайте пришвидшуємось! Коли ось так само свистить і вибухає, але ти в окопі, якось спокійніше...
Через чотири доби вертаємось у місто.
У кузові пікапу горланимо з Вікінгом “Хлопці з Бандерштату”.
3 – 300, 1 – 200.
Тепер, за дня, бачу зруйноване село, яким ми їхали вночі. Прапор, який майорить серед руїн, викликає теплу усмішку. Місцеві махають руками, зупиняють, бо далі розміновують дорогу. Вибух. Їдемо далі.
Якимись змішаними напливами то радості, то смутку, то прострації приходжу потрохи до тями. В місті звучить сирена. Спайк, перекривляючи Арестовича, каже: “Увага, повітряна тривога! Всі в укриття!”
* * * * *
Пройшло вже доволі багато років, але мені й дотепер не дає спокою один епізод. Особливо зараз. Вчора навіть хотів подзвонити малим і попросити у них вибачення за те, що часто був нестриманим, злим. Подзвонив. Але так і не попросив вибачення.
Ми втрьох сиділи на ліжку. Малі спиною до стіни, а я навпроти них і годував їх чайною пластмасовою ложечкою – як ми тоді казали, “до дракончика”, тобто до порожньої тарілки, на дні якої його було намальовано. І щось раптом один із хлопців чи то замастився тою їжею, чи почав зображувати, як його від неї нудить, що він вже не хоче їсти, мовляв, – а це страшенно дратувало обох батьків (хоча чому не дати дитині можливості з’їсти рівно стільки, скільки вона хоче, я досі не розумію). І все. Мене лють якась раптова охопила, я як гаркну, чи то шваркну по обличчю – не пам’ятаю. Бачу, малий переляканий дивиться на мене з повним ротом їжі й очима, повними сліз – а далі починає, захлинаючись, хапати повітря, випростовує спину й при цьому вдаряється потилицею об стіну. Але сиджу й нічого не роблю – просто дивлюся заціпеніло. Вже без злості – це більше нагадувало розпач – але бездіяльно! Жахливий стан. Три секунди найгіршого стану, моменту, поставленого на повтор. Якийсь безконечний повтор, з якого не розумієш, як вийти самому і як вивести дитину.
Подібне було на Кавказі, коли спускали тіла Славка і Мар'яна. З ноші випала рука і почала волоктися по снігові, льоду, болоті, каменях. І я дивився на цю руку, але просто продовжував іти й нести. Я не сказав зупинитись і не заховав її назад, щоб не волочилась по тому всьому й не обдирала шкіру, дарма що вже мертвої плоті. Це припинив Юра Вербицький, який теж ніс ті ноші поруч зі мною. Він всіх зупинив, поправив все, що треба поправити, ще тугіше зафіксував шнурами тіло – і ми рушили далі.
* * * * *
– Тут якісь контужені пташки.
– Бо вони не знають, що треба відкривати дзьоба під час вибухів.
* * * * *
Вчора дочитав “Сто років самотності”. Сьогодні моя вигадана, уявна картина повернення додому не спрацювала, не викликала жодних емоцій. Я би сказав, нуль емоцій.
Казали, що будуть відпускати додому на два тижні. Розумію, що не хочу додому. Так, я скучив за рідними і хотів би їх побачити. Але я хочу побачити їх назавжди…
* * * * *
Зранку, готуючи сніданок, опускаю руку в кишеню, аби дістати пакетик з кавою “три в одному” – й розумію, що в кишені, крім пакетиків, є ще турнікет і граната.
Ввечері картина повернення спрацювала. Заспокоївся. Отже, все гаразд.
* * * * *
З москалями нас розділяє двісті, може, метрів – поле з чорними висохлими соняшниками. Якби не ті соняхи, думаю, ми б їх не тільки чули, а й бачили.
* * * * *
Ми тут п'ємо воду з калабань і закушуємо канапками з червоною ікрою.
* * * * *
Буденне вояцьке запитання: Хлопці, хто має жіночі прокладки?
* * * * *
Склав план того, що потрібно зробити, якщо відпустять додому.
З дітьми:
1. Замовити перед приїздом саджанці й посадити три дубочки там, де хлопці придумають.
2. З’їздити на цвинтарі голосіївський і самбірський, в прадідову школу зайти.
3. Зварити борщ, чанахі, горохову зупу.
4. Порозважатися всюди, де тільки можна.
З дружиною:
1. Піти з хати ввечері, повернутися зранку.
* * * * *
Нова картина: витягаю з броника ключі від хати й перекладаю в кишеню штанів. Броник пакую в баул. Забираю сумки і їду до дому.
* * * * *
То якесь божевілля... Їдемо. У вагоні одні трьохсоті різної важкості, сусід періодично стогне з защемленим нервом. Декілька годин простояли у полі, бо після бомбардування практично по всій України не було світла.
Хтось вмикає сучасну військову пісню на весь вагон. Російською. Щось на мотив Висоцького. Питаю:
– Хлопці, хто цю погань увімкнув?!
– А чому погань?
Голосно, десь із сусідніх місць:
– Та тому що, курва, кацапською! Ми тільки що стояли через них! Ще треба пояснювати, чому це погань?!
* * * * *
– В мене дід до Берліна дійшов. Два рази був ранений, до 96 років прожив.
– А в мене дід в УПА воював. З Бандерою в одній тюрмі сидів. Помер, як мені 9 років було.
* * * * *
Вчора ввечері лежали в окопах і слухали, як по нас танк прицільно стріляє. Близько. Дуже близько. Вуха боліли. І ці страшні безконечні паузи між пострілами, які перетворюються на вічність.
Наступного дня танк продовжив. Прилітає біля мого окопу. Пауза. Прилітає ще ближче. Пауза. Прилітає так, що мене відкидає від стінки, в яку я втиснувся спиною. І ця вічна пауза на повторі. Починаю молитися “Царю Небесний”. Прилітає ще ближче. На окоп зверху впало дерево. Чую, як по нозі шваркнуло чимось гарячим. Бачу – штанина порвана. А перед останнім прильотом майнула думка випростати ноги, а не сидіти ембріоном.
Джгут! Тут, у кишені, для ноги має бути. Є! Затягуй! Цікаво, чи кістка ціла? І цікаво, чому тільки в одну ногу влетіло, а до другої ноги не долетіло? Затягнув джгут. Тріс. Знаходжу другий, повторюю операцію. Думаю, перевірю, чи нічого під джгутом нема зайвого? Є! Виймаю з кишені телефон. Дотягую. Пишу час, коли накладено. Кричу: “Джурдж трьохсотий! Джурдж трьохсотий!” Ніхто не відгукується. Пауза. Голосніше: “Джурдж трьохсотий!” Тиша. Курва! Невже всіх перебили?! Чую голос Койота:
– Джурдж, ти як?
– Джурдж трьохсотий!
Потроху хлопці починають вилазити з ям. Хтось кричить від болю. Вилізаю і я. Хлопці допомагають. Взяли мене з двох боків і так утрьох пошкутильгали попри посадку на евакуацію.
За якийсь час відчуваю – все, немає сил. Нога починає відмовляти й боліти. Тепер мене несе троє людей. Двоє по боках під руки й один за ноги. Починається скажений біль, який не вщухає. Починає боліти поперек. Кажуть хлопці – починаю бліднути. З мене лине просто якийсь рев не людський і навіть не тваринячий, матюки, молитви і все що завгодно. Нудить. Приносять ноші десь на половині дороги. Ніби мало би хлопцям стати легше, але розумію, що їм ані трохи не легше, й робимо зупинки кожних 10 чи 20 метрів. По дорозі міняються. Радію, коли помічаю, що мене несе Ю. О. А ще мене ніс Андрій – він мені дуже нагадує Юру Вербицького, але я навіть не знаю його позивного, бо його до нас щойно прислали як підкріплення. Чую, командир каже: “Тримайся, Джурдже, вже скоро машина буде”.
Завантажили в джип. Десять хвилин – і ми в селі, в якійсь лікарні. А ціла евакуація зайняла десь зо дві години.
Зняли джгут, поставили крапельницю. Це був момент найбільшого блаженства. Просто камінь з плечей. Але буквально за дві-три хвилини починає всім тілом трясти. Лікар заспокоює: все нормально, просто кров застояна з ноги розтікається – зараз пройде.
* * * * *
В лікарні у N. до четвертої ранку не можу заснути. І не я один, як виявилось. Перед сьомою встав, пішов поснідав. Ще не допив чай, коли чую вигук у коридорі: “Селецький, з речима на вихід! Їдемо в Y.”
Частково бусом, частину дороги потягом. Казали, що лікування займе місяць. Сподіваюся, зі шпиталю відпустять додому…
