Папороть знайшли, але…

Цвіт папороті – одна зі складових вимріяного, оспіваного, легендарного українського міфотворення. Хтось його шукає в ніч на Івана Купала, а хтось дає життя неповторним звукам, де ніжність поєднується з відчаєм, а віра перемагає безнадію. Саме така музика була народжена-написана Євгеном Станковичем у далекому 1977 році, жанрово окреслена як фольк-опера. Доля цього твору трагічна, бо щойно через сорок років відбулася прем’єра вистави «Коли цвіте папороть» на сцені Львівського національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.

 

 

Ще за рік до прем’єри на одній з прес-конференцій було сказано, що на постановку до Львова запросять найцікавішого балетмейстера України Раду Поклітару. Заява викликала ажіотаж у потенційного глядача, хоч разом з тим постало багато запитань та сумнівів. Виявилось, недаремно. Поклітару таки не зібрався до Львова, тож в останню хвилину до роботи долучився львівський балетмейстер, заслужений артист України Сергій Наєнко. До речі, 9 грудня він «у сродній праці» (за Сковородою) відсвяткував своє 50-ліття. Проте на сайті театру ще й досі вказано ім’я лише одного балетмейстера – Артема Шошина, киянина, який працював над першою дією вистави.

 

Потужну рекламну компанію виставі «Коли цвіте папороть» забезпечили київські піарники на чолі з театрознавцем Ольгою Стельмашевською. Завдяки їх зусиллям проект, названий режисером Василем Вовкуном «українським проривом», отримав найгучнішу медіа-підтримку. Навіть на генеральну репетицію квитки продалися з аншлагом: зал був переповнений. Тим більше, що й на генеральній репетиції можна було почути народну артистку України Ніну Матвієнко – улюбленицю української публіки. Не знаю, як їй співалося під блимання найрізноманітніших гаджетів, але глядач отримав неймовірну сатисфакцію і, можливо, серед найбільших вражень з цієї вистави пам’ятатиме тільки вихід співачки.

 

 

Василь Вовкун – майстер видовищних дійств і, можливо, ця його постановка таки варта називатися «українським проривом», якщо взяти до уваги, що історія народження, а згодом і заборони фольк-опери «Коли цвіте папороть» сягає середини ‘70-х років. Твір був написаний Євгеном Станковичем на замовлення французької концертної фірми «Алітепа», прем'єра передбачалася на Всесвітній виставці в Парижі. Станкович розповів, що передбачалося 25 вистав «Папороті» у Гранд-опера (!!!).

 

Музика – найцінніша частина «Папороті», тим більше під батутою Володимира Сіренка, який виступив як диригент-постановник і, видається, має намір приїжджати на кожну наступну виставу. Художником-постановником опери є народний художник України Тадей Риндзак , художником з костюмів – Ганна Іпатьєва (м. Київ), хормейстери – лауреат Всеукраїнського конкурсу Василь Коваль та Ірина Коваль, художник світла – заслужений працівник культури України Дмитро Ципердюк (м. Київ). І, вже згадувані, балетмейстери-постановники – Артем Шошин (м. Київ) і Сергій Наєнко. Вистава присвячена світлій пам’яті Євгена Лисика – людині-Всесвіту, унікальному львівському сценографу і мислителю. Роками ведуться розмови про потребу створення музею Євгена Лисика, але далі справа не рухається. Тож його твори, в першу чергу монументальні задники для вистав, наразі зберігаються, а точніше – якось-такось існують «на малярці» (в декораційному цеху театру – ред.). Добре, що хоч виставу присвятили… І тут виникає – «але»…

 

 

Бо, до прикладу, не знаю, як ставитися до сценографії «Папороті» авторства учня Євгена Лисика, яка є цитатою з лисиківської «Медеї»: той же ж амфітеатр, як плаха. З одного боку, можна сказати: добре, що цитують, але цитата таки з минулого століття, з отих ‘70-80-х, відповідно, і загальна естетика вистави вибудовується «з того світу». Натомість, як на мене, цвіт папороті, що нарешті прорвався крізь заборони і забуття, мав би розквітнути в реаліях сьогодення і, відповідно, в естетиці нової доби і нової, незалежної України. Проте творці вистави наче не можуть вирватися з тенет «радяньськості» і перетворюють вистраждане творіння Станковича в таку собі «датську» виставу, де все начебто правильно, пафосно-урочисто, від язичництва до сьогодення. До – найболючішого, про яке ще говорити рано, бо гинуть люди, бо Україну (таки за Шевченком) «окраденую збудять». І від цього реального болю не врятують жодні відеоряди, для створення яких було запрошено Дмитра Ципердюка – лауреата міжнародних премій з шоу-бізнесу, фронтмена українських груп «Dazzle dreams» і «Luiku», композитора, оранжувальника, музичного продюсера, сценографа, стейдж-дизайнера, художника-постановника світла, фахівця із візуалізації. Але твір Станковича – не шоу-бізнес і, не варто знищувати чи заховувати думку за візуальним рядом, який може і красивий, але не сприяє інтелектуальному насиченню вистави, як того вимагає музика.

 

 

Бо в якусь мить хочеться заплющити очі та й слухати тільки музику, а не зашпортуватися оком об чудернацькі головні убори хору, які зовсім не співпадають з костюмами, що несуть певне смислове навантаження. А головні убори радше скидаються на такі-собі російські кокошники. І тоді закрадається думка, що нам отак ненав’язливо нав’язують ідею про вічну дружбу народів і про спільне коріння. До співпраці над костюмами до опери Василь Вовкун запросив київську художницю Ганну Іпатьєву, яку чомусь дехто назвав ученицею Євгена Лисика. Можливо, вона справді має Євгена Лисика за гуру, але реально вчитись у нього не могла, бо студіювала на ткацтві у Львові лише один рік: в той час, коли Лисик вже хворів…Справді приємно, якщо творча спадщина митця такого масштабу дає натхнення, але пам’ятається і його скрупульозне ставлення до своєї праці. Наразі, як часто буває, коли над виставою наїздами працює митець з іншого міста, у нього обмаль часу і можливості прослідкувати весь процес пошиття костюмів, вникнути, чи комфортно відчуває себе кожен виконавець, для якого костюм має бути другою шкірою. А поруч, у Львові – Оксана Лисик, цікавий художник, дружина Євгена Лисика, символічно було б, якби вона була серед творців вистави пам’яті Лисика.

 

 

Масштабне пафосне дійство, створене Василем Вовкуном, без сумніву, матиме і має безліч прихильників, бо перш за все зачіпає струни патріотизму і віри у незнищенність нації. Прямолінійно – так, похапцем – так, друга дія поставлена в рекордно короткий час, десь днів за десять. Тож ми знову традиційно кудись прориваємось, і ніхто ніколи не задається питанням: «А чи варто?»    

 

Світлини Анастасії Канарської

20.12.2017