Володимир Дорошенко

 

В останньому часі на книгарських полицях появилась ціла низка видань з обсягу науки. Дехто з цих видань було вже обговорено у нашому щоденнику, а дещо ще жде своєї черги. Нижче подаю огляд важніших видань з обсягу українознавства, що їх варто принотувати. В першу чергу годиться спинитися на свіжому випуску "Наукового Збірника Українського Вільного Університету у Празі", що не так давно появився після довшої перерви головно завдяки допомозі провідника Українського Центрального Комітету, пpоф. д-ра В. Кубійовича (том III, Прага 1942, 8, ст. 440). З огляду на значну наукову вартість видання і рідкість такого роду книжок на нашому книжковому ринку почну свій огляд саме з цього тому праць професури Українського Університету. Взяло в ньому участь 21 авторів, переважно історики й правники. Із стислих наук маємо тільки одну роботу з хемії. Попереджає збірник короткий, але докладний огляд діяльности Університету за друге десятиліття його існування, де рік за роком вичислено, хто викладав, скільки було викладів, скільки слухачів за національністю, який був матеріяльний стан Університету в даному академічному році та які події з внутрішнього життя Університету (сс. 7—76). Огляд ілюстрований кількома знимками властей Університету. З нього довідуємося між іншим, що від 1 січня 1938 р. господарськими справами Університету опікується окреме Товариство Прихильників Університету, його кураторія, в порозумінні з Сенатом Університету. З початком 1940-41 р., крім кураторії, наглядає над чинністю Університету ще й Особо уповноважений для установ славістичного характеру, ректор німецького університету в Празі, а властиво з його доручення проректор цього університету в Празі. Удержується Університет із Освіти у Празі, але ці субвенції з року на рік меншають.

 

Переходжу тепер до змісту Збірника.

 

Почну з археології. Тут маємо статті двох наших спеціялістів: Ів. Борковського "Новіші способи консервувати деревляні предмети, знайдені в часі археологічних дослідів" і В. Щербаківського: "До питання про т. зв. точки трипільської культури". Проф. Борковський, спиняючися над справою ушкоджених часом деревяних предметів, подає свій спосіб консервувати їх при помочі винайденої ним машини. В. Щербаківський, обговорюючи збірник "Трипільська Культура", виданий у Києві 1940 р. Академією Наук, вказує на помилковість авторів Збірника, які, заперечуючи погляд першого дослідника точок В. Хвойка щодо їх ритуального характеру, доводять їх виключне житлове призначення, бачучи в них тільки долівки хат і печей. Автор підкреслює, що точки могли міняти і форму і призначення. Для розрізнення точок пропонує проф. Щербаківський свою чисто українську термінологію, замість зросійщеної авторів академічного збірника.

 

З історії маємо шість праць. Проф. С. Наріжний широко оповідає про "Маршрути московських посланців на Україну в другій половині XVII віку" та їх умови і обставини, довгість і труднощі. Проф. Д. Дорошенко подає докладний огляд польської політики гетьмана Петра Дорошенка від літа 1670 р. аж до кінця 1671 р., коли він залишив облогу Тростянця, в праці: "Польсько-українська війна 1671 р. (До історії гетьманування Петра Дорошенка)". Б. Крупницький у статті "Біографія гетьмана Данила Апостола в німецькому журналі з 1728 р." публікує в перекладі на українську мову невідомий життєпис Д. Апостола в ляйпціґському часописі "Die Europäische Fama" з своїм вступом і заввагами. Цей життєпис приносить чимало нових, незнаних подробиць із життя як самого гетьмана, так і його батька та синів. Цікавий між іншим опис вибору Д. Апостола на гетьмана. Федір Стешко у цікавій статті "Березовський і Моцарт. (З історії української музики)" простує дару леґенд, що їх ширять деякі наші автори: леґенду про ніби то золотий вік української музики у XVIII ст., леґенду про Березовського, як славного оперового композитора, й нарешті леґенду про те, що Березовський ніби то учився разом із Моцартом та при іспитах здобув над ним перевагу.

 

Ф. Слісаренко у статті "Академік В.П. Бузескул, як історик" подає докладний життєпис і оцінку наукової діяльности видатного вченого, довголітнього професора Харківського Університету і члена Української Академії Наук Володислава Бузескула (1858—1931). Нарешті остання стаття П. Феденка: "Вплив історії на український народний характер", має загальний характер. З огляду на її інтерес варто приглянутися їй ближче. Цілий ряд дослідників, — каже П. Феденко, — спинявся над характером українців та різницею його від характеру сусідніх народів — російського і польського, але ніхто з них не пробував вияснити причин цієї різниці. Автор доводить, що характер українського народу склався під впливом історичних подій, які заважили на його житті, передовсім під впливом боротьби з степовиками, яка розвинула в українців відвагу, свободолюбність, лицарський дух, чуття особистої гідности, а заразом незвичайно сильний індивідуалізм, який часто переходить в отаманство: українцям доводилося самотужки, без допомоги держави, боротися з степовиками і це примушувало окремі місцевості покладатися тільки на свої власні сили, вести регіональну політику. Постійна небезпека, непевність завтрішнього дня наклала на характер народу своєрідну печать мелянхолії поруч із найбуйнішим виявом веселого настрою, звідси й походить славетний український гумор. Тяжкі обставини, в яких доводилося жити українському народові, примушували шукати помочі у різних сусідів, раз-у-раз міняти політичні орієнтації, а це вело до незгоди, яку ще більше підсилювали внутрішні станові суперечності. Звідси — вічні хитання й несталість у політиці. Еґалітаристичне розуміння свободи й рівности, що розвинулося на тлі малої диференціяції українського народу, певної нівеляції його суспільних верств у результаті боротьби зі степом і взагалі з ворогами, не сприяло створенню твердого стабілізованого режиму. А з ослабленням гетьманської влади цей давній партикуляризм в обставинах Руїни ще більше зріс, роздираючи в середині українське громадянство та потураючи авантюризмові й карєризмові. В тісному зазязку з зазначеними рисами свободолюбности й рівноправности, що доходили до анархії, стоїть чуття особистої гідности, розвинене в українців значно більше, ніж у росіян. А свідомість персональної гідности є підставою політичної активности й боротьби за свої права.

 

Та катастрофи, що їх зазнав український народ у своїм історичнім розвитку, утворили в його характері замкненість, яку сторонні спостерегачі схильні вважати за хитрість. Ця здержливість у вияві свого чуття, зовнішня нерухомість утворили для українців опінію лінивих.

 

Створені історичною долею риси живуть і досі, а особливо серед селянства, як найбільш консервативного елементу. Але в обставинах іншого суспільного та економічного ладу вони можуть змінитися. Через урбанізацію більшого, ніж досі, відсотку Української людности, на думку автора, може витворятися й інший тип українця.

 

З української літератури маємо одну-єдину статтю проф. Л. Білецького: "Книга Битія українського народу, як памятка деклярації прав української нації". Автор старить собі за ціль розглянути "Книгу Битія" з українського правнодержавного погляду, отже стаття його входить і в ділянку права. Справою ґенези твору проф. Білецький не займається. Авторство "Книги Битія" безсумнівне — це твір славного українського історика Миколи Костомарова. Проф. Білецький згоджується з одним із попередніх дослідників "Книги", М. Марковським, що надхнуті вони образами, думками та ідеями Шевченка. Костомаров, мовляв, оформив ці думки і виклав їх на письмі в системі, в історичному пляні, точка за точкою. Допоміг йому в цьому з правно-політичного погляду М. Гулак, як правник. Читали "Книгу" Куліш та інші члени "Кирило-Методіївського Братства", очевидячки мусіли робити свої завваги, що їх брав під увагу Костомаров, бо "Книга Битія" мала висловлювати ідеологію Братства, бути їх правно-державним проголошенням. В такому розумінні твір цей можна назвати твором колективу, але ж не колективним. І хоч скомпонував "Книгу" тільки один член Братства — Костомаров, проте становить вона profession de foi цілого Братства. Це правний акт, деклярація прав української нації. Проф. Білецький переходить тези цієї деклярації, стисло характеризуючи їх правничу істоту та значіння.

 

Української мови торкаються два автори: Д-р Іван Панкевич у статті "Уваги до вияснення процесу ікавізму в українських південно-карпатських творах" подає розбір і критику дослідів польського вченого, проф. Владислава Курашкевича над питанням українського ікання, а д-р Ярослав Рудницький у статті "Український наголос, як функційна проблема" розглядає отсі функції наголосу: 1) лексикальну — відрізнювати одні слова від одних, 2) граматичну — відрізнювати форми і 3) ономастичну — назовничу, та подає наприкінці схему найважніших функцій наголосу в українській мовній системі, а саме функцій діякритичних або значенево-відрізняльних.

 

З філософії маємо цікаву розвідку проф. Ів. Мірчука "Світогляд українського народу" в якій він пробує дати характеристику цього світогляду. Автор противник погляду, що філософія має ніби то національний характер. Філософія, на його думку, висловлює світогляд народу. В українців — як у письменстві, мові, в звичаях, в проявах релігійного життя, в культурі, музиці, образотворчому мистецтві, так і в філософії помітна незвичайно сильна органічна залежність людини від ґрунту, тісний звязок із землею. Цю залежність виказує д-р Мірчук на прикладах найвизначніших українців — на Шевченкові, Франкові, Сковороді, навіть на маловідомім у нас філософі Юркевичеві, який міг творити, коли жив у Києві, а перенесений до Москви, занидів серед чужого середовища. В українців бачимо сильно розвинене почуття краси, перевагу чуття над розумом, ідеалістичне наставлення, яке виявляється в вірі в людину, у відношенні до жінок (чуттєвий елемент української вдачі знайшов свій вираз між іншим у "філософії серця" — Юркевича). Українці, як і інші славянські народи, назагал відзначаються релігійністю, але у протилежність, напр., до москалів, не тримаються невільничо самої форми, а стараються збагнути суть віри. Своєрідність українського характеру виказує д-р Мірчук через порівняння з основними прикметами німецької духовости. Негативні сторони української вдачі — сильно вибуялий, непогамований індивідуалізм (у протилежність до москалів), що відкидає всякий авторитет і заперечує значіння традиції, брак систематичности (Сковорода — "філософ без системи"), ґрунтовности, розкиданість, брак твердої волі й хотіння, невитривалість, брак рухливости — духової й фізичної. Надмірний індивідуалізм українців у великій мірі придушував витворення традиції, як державотворчого чинника, й тим самим перетворював історичне існування цілої нації в гру некоординованих, відосередкових сил, а це з браку поважніших змагань до скупчення мало катастрофальні наслідки у житті нації. Подаючи свою характеристику, д-р Мірчук майже не спиняється над причинами, що витворили саме таку вдачу українців. Тільки деякі прикмети звязує він із перевагою селянства, як от брак рухливости, а загалом джерел психічного наставлення українців, на думку автора, треба шукати в дуже давніх, передісторичних іще часах, так індивідуалізм виводить д-р Мірчук іще з доби панування матріярхату. І хоч перевага хліборобського стану має свої плюси, даючи нації підстави стабільности, забезпечує від несподіваних кріз, запевнює фізичний розвиток і т. д., проте властивий селянству брак рухливости мав і має для української нації дуже шкідливі наслідки. Але їх можна усунути пляновим, наставленим на дальшу мету вихованням.

 

Як бачимо, розвідка д-ра Мірчука є добрим pendant-ом до розвідки д-pа Феденка, який власне пробує вияснити причини, так докладно схарактеризованих д-ром Мірчуком прикмет української національної вдачі.

 

(Док. буде)

 

[Краківські вісті, 18.12.1942]

 

(Докінчення).

 

Одна розвідка у збірнику відноситься до ділянки психології, а саме Ол. Іванова "Психологічна аналіза служби громадської безпеки". Трактує вона про методу психотехнічного вибору кандидатів поліційної служби, а саме, як досліджувати й оцінювати загальну інтелігентність кандидата його спеціяльні здібності, — диспозиційну память, здатність спостерігання, обєктивне сприймання, опір чужому впливові, память на обличчя та загалом вдачу.

 

На економічні теми маємо дві розвідки. Проф. Віктор Доманицький пише про "напрямні упромисловлення українського села". Спинившися над явищем аґрарного перенаселення, від якого дуже терпіла Україна до революції 1917 р., та вияснивши поняття упромисловлення країни в широкому значінні цього слова, без того присмаку централізму, що його має термін "урбанізація", показавши згубні наслідки большевицької індустріалізації Наддніпрянщини, автор переходить до історичного огляду теоретичних поглядів і пропозицій з одного боку, та практичних заходів з дpyгого, щодо боротьби з негативними сторонами індустріалізації у кол. Росії і на Заході — в Европі та Америці. Єдино правильною політикою у цій справі є, — доводить проф. В. Доманицький, — політика "децентралізованої індустріалізації", — боротьби з великими містами, політика "рурбанізму", уживши терміну чеського соціолога Благи, себто "хуторизації" країни, політика, яку успішно переводить в Італії Mycoліні.

 

Великої ваги набирає при цьому справа розбудови сільсько-господарської промисловости і автор, спинившися на західньо-европейській практиці опікування домашньою промисловістю, зокрема в Чехії, та на заходах земств у колишній Росії, дає огляд сучасного стану хатньої промисловости на українській етнографічній території. Закликом до української інтелігенції повести широку плянову акцію для збереження й належного використання скарбів стародавньої народної культури, народного мистецтва кінчить автор свою цікаву і повчальну статтю.

 

Друга на економічні теми стаття належить проф. Ол. Мицюкові, який говорить про "Вплив української суспільно-господарської думки на московську". Російський вплив на українців у всіх напрямах життя й людської думки факт загально відомий, зате мало у нас знають про відворотний вплив — українців на росіян. З отсим то впливом у царині суспільно-господарській і знайомить нас нарис проф. Мицюка. Користуючися головно працею російського економіста Чаянова "Главные линии развития сельсько-хозяйственной науки за два столетия" (Москва 1927), автор вичисляє заслуги спочатку українців, що дістали освіту в київській Могилянській Академії, в царині російської аґрономії, де були вони справжніми піонерами (о. А. Самбірський, М. Ливанів, Є. Десницький, Прокопович-Антонський, Петро Прокопович), а далі й інших, не київо-могилянців, серед яких ширше спиняється на діяльності Василя Каразіна та Миколи Стремоухова. Крім економістів згадує проф. Мицюк також Михайла Максимовича, який був не тільки видатним істориком і літературознавцем, але й природником та має заслуги як предтеча дарвінізму в Росії. Присвятивши за нарисом Б. Кістяковського пару сторінок впливам і заслугам М. Драгоманова в ділянці соціяльно-політичного мислення, автор коротенько згадує Ф. Щербину, О. Шликевича, Туган-Барановського та Б. Кістяківського. Нарис проф. Мицюка досить побіжний і, як сам автор каже, "невичерпливий". "Ця тема — признається він — могла б бути сильно доповнена іншими даними й постатями". І щира правда.

 

Переходимо тепер з черги до огляду праць із ділянки права. Є їх пять. Три торкаються українського права. З них і почнемо. Отож монсініор А. Волошин говорить "Про шкільне право будучої Української Держави". Подавши на вступі коротенький історичний огляд боротьби проти впливу церкви в школі та побіжно представивши шкільну систему УHP і Совітської України, о. Волошин змальовує шкільний устрій новіших часів Англії, Німеччини, Франції і Сполучених Держав Північної Америки та умови, в яких ведеться шкільна справа в Совітському Союзі. Вкінці автор подає свій проєкт майбутнього устрою українського шкільництва на основі історичного розвитку та "в інтересі релігійно-морального й національного виховання". Начерк о. Волошина в своїй описовій частині занадто конспективний і неповний. Особливо вражає ця побіжність при оглядах устрою шкільництва УНР та УСРР. На них годилося б спинитися докладніше.

 

Зате з приємністю слід відмітити дві дальші поважні розвідки — проф. Ол. Гайманівського та проф. А. Яковлева. Ол. Гайманівський у розвідці "До студії побратимства як народного звичаю та церковного чину" стежить за походженням і розвитком побратимства та його еволюцією на Україні від поганських часів до нашої доби в звязку з інститутом побратимства в інших народів: як розвинулося побратимство і купальських обрядів та як воно з народно-побутового звичаю перейшло в церковний чин, занесений і до нас із Візантії через Болгарію, й виясняє, чому згодом церква перестала толєрувати цей звичай і виступила проти нього. Автор наводить численні приклади обох форм побратимства з українського минулого, з українського фолкльору й етнології, виказує сліди його в праві і навіть в українській поезії (Шевченко). Крім індивідуального побратимства спиняється проф. Гайманівський на побратимстві колективнім, яким у суті речі були наші братства. На думку автора при перебудові всього життя українського суспільства на Україні треба брати під увагу й побратимство "як комплекс ідей, що, заховуючи та навіть поширюючи свій вплив, могли б сприяти перевихові українського суспільства, а зокрема перевихові молоді, як головній передумові відродження українського народу. Тут проф. Гайманівський згоджується з проф. В. Доманицьким, який в одній своїй праці висловив подібний погляд.

 

Проф. А. Яковлів говорить про "Німецьке право в працях українських правників XVIII ст.". Автор розглядає праці українських правників про судовий устрій і процес, що почали появлятися на Україні від 30-их років XVIII ст. і мали на меті практичні цілі, та виказує, які саме норми німецького права вони наводять, як їх пояснюють і пристосовують ("Саксон" — Speculum Saxonum, Маґдебурзьке право), йдучи за зразками, поданими в працях польських правників — Яскера, Щербича і Ґроїцького. На Україні було чимало таких праць, що ширилися в копіях. До нас дійшло сім, з них особливу вагу має праця видатного українського правника Федора Чуйкевича "Суд і розправа в правах малоросійських". Над цією працею й особою її автора проф. Яковлів спиняється з відповідною до її значіння докладністю.

 

Перейдімо тепер до огляду правничих праць загального змісту. Тут насамперед треба згадати нарис із міжнароднього права Василя Орелецького "Дипломатичний церемоніял" — про ті звичаї та правила, які існують серед дипломатичних представників поодиноких держав: про етику, кваліфікацію дипломатичного представництва, кляси і ранґи дипломатів та їх привілеї, про правила, що їх додержується при приїзді, принятті й відїзді голов місії. А наприкінці наводить автор пару аудієнційних і прощальних промов франц. та англ. амбасадорів та вичисляє факти дипломатичних церемоній з недавнього українського минулого (1918—1921 p.p.). Друга розвідка належить Василеві Чаплі про "Джерела торговельного права Протекторату Чехія і Моравія". Автор властиво займається питанням, хто з чеських правників тримається правильної позиції щодо цього — Герман-Отавський чи Домінік — і доходить до висновку, що погляди т. зв. "панівної правної науки", тобто Германа Отавського, помилкові. Зміст статті, як бачимо, значно вужчий, ніж наголовок, а сама вона написана, не вважаючи на свою вузьку тему і короткий розмір, дуже непрозоро. Можна сказати, що це найменш цікава для нас праця.

 

Точні науки, як я вже зазначив вище, представлені одною-єдиною роботою з хемії проф. Павла Пархоменка: "Нові високоемануючі радіоактивні сполуки та їхнє практичне вжиття", в якій автор говорить про свій винахід радіового еманатора та його господарсько-терапевтичне значіння для України, як країни з бідним обсягом радія.

 

Кінчаючи, можемо зовсім сміло сказати, що назагал збірник представляється гарно. Розуміється, як звичайно буває у подібного роду збірних виданнях, не всі статті мають однакову наукову вартість та можуть зацікавити читача. Є і в нашому збірнику праці слабші, а то й зовсім поверхові, але переважна більшість їх заслуговує на увагу української читацької громади.

 

[Краківські вісті, 19.12.1942]

19.12.1942