Найкраще пізнавати країну за малими містами. Тими просторами, де все і вся перебуває у своєму природному середовищі й на виду. Де є необхідний матеріал для дослідження і куди не доходять руки чиновників, аби творити потьомкінські села для туристів. Хіба, якщо необачно виявилися десь по дорозі маршруту пересування Гаранта-перерізання-стрічок. І то лиш на час слідування президентського кортежу. В увесь ж інший час ці простори так само можуть слугувати лабораторіями під відкритим небом, демонструючи культуру країни та її народу.
В цім питанні вітчизняна політика пам'яті та історична політика не винятки. Достатньо лиш поглянути на маломіську архітектуру й, особливо, визначні місця, аби все зрозуміти. Зрозуміти, що політика пам'яті в Україні – се затирання та припасовування, підганяння минулого під власні уявлення про красу. Бажання зробити з усього позірно «цукерочку» (чи то таки «конхветку»?), себто загорнути все в блискучу обгортку. Своїм сяйвом вона має затьмарити недоліки чи то «недоліки» того, що під нею. Од того й обрано президентом країни такого творця «конхветок». Тож не дивно, що в наших містах будівлі зодягаються в цукеркову обгортку, котра якраз «не все те золото, що блищить». Се бутафорне багатство якраз найсильніше свідчить про духовну убогість.
Можливо, доцільніше називати ці спотворенні будівлі на польський манір «забитками», проте вкладаючи в нього не те, про що йдеться в мові оригіналу, а забуття та забиття, безпам’ятство, байдужість та нищення. Хоча іноді здається, що краще би люди таки забили на свою власність і тим би продовжили їй віку як пам’ятці.
І якщо у мегаполісах ще так-сяк громадськість пильнує за найважливішими архітектурними цінностями, то в малих містах все пущено на самотік. А що основними перлинами в провінції переважно виявляються храми, то вони й страждають найбільше.
Це те, довкола чого могли би об’єднатися вітчизняні традиційні церкви, бо ся пошесть не знає конфесійного поділу. Це своєрідна форма ойкумени в наших широтах, бо безкарне перелаштування на свій смак стоїть над усіма принциповими розбіжностями. І якщо зрозуміти, чому прибічники московського патріархату так ревно перебудовують українські церкви на свій манір, здогадатись не складно, то для чого знущаються з ввірених їм храмів інші православні, греко-католики та, подекуди, й римо-католики – не дуже зрозуміло.
Як можна довіряти отцям, котрі закликають плекати своє тіло як «храм Божий», коли знущаються із ввіреного їм храму?
Невже ще не настав час, аби зупинити знущання над церквами? Чому нечутні голоси вірних, котрі б протестували проти такого глузування над пам’ятками? Чому й далі віддають свої кревні, аби отці могли зафарбувати чи збити фрески, замурувати бійниці, обкласти дерев’яний храм пластиковою вагонкою чи вліпити замість шпилів бані з фольги? Останнє можна трактувати як жест, що їхнє буде зверху, тому усі, хто цьому противиться – ідіть в баню.
Врешті, такими діями отці фактично показують прихожанам приклад, що не варто задумуватися над цінністю пам’яток, а можна робити із ними, що заманеться. Спокійно підлаштовувати під власний (не)смак.
Невже ці храми вистояли в численних боях, пережили дві світові війни та період диктатури атеїзму, аби зазнати наругу в сьогочассі? Аби їх забанили отці?
12.12.2017