Фільм «Палаючий кущ» Аґнєшки Голланд 2014-го був однією з найважливіших культурних подій у Центральній Європі за останні роки. Події цього морального трилера відбувається в 1969-му, невдовзі після самоспалення чеського студента Яна Палаха на знак протесту проти інтервенції Радянського Союзу в Чехословаччині та проти спроб влади "нормалізувати" ситуацію в країні.
Метою Палаха був крик. Зупинити процес баналізації зла.
За три роки після прем'єри фільму, ввечері 19 жовтня, Пьотр Щенсний, 54-літній батько двох дітей, підпалив себе у Варшаві перед побудованим за часів комунізму Палацом культури і науки. Протест Щенсного був спрямований проти ультраправої політики PiS, яка, на його переконання, становить смертельну загрозу для польської демократії. В листівці, яку він роздавав перед самогубством, Щенсний був непохитним: "А я свободу люблю понад усе. Тому постановив вчинити самоспалення — і сподіваюся, що моя смерть струсить совість багатьох людей".
Не знаю, чи Пьотр Щенсний бачив колись «Палаючий кущ», але його вчинок, безперечно, нагадує жертву Яна Палаха майже півстолітньої давності.
Самоспалення Щенсного викликало гарячі дискусії. Деякі пояснювали його радше наслідком депресії, а не політики. Інші побоювалися, що країною може пройти хвиля самогубств в наслідування, і вимагали, щоб медіа зіґнорували його шокуючий вчинок. Були й такі — як сама Аґнєшка Голланд, — які визнали Щенсного справжнім послідовником Палаха, а його жест — відчайдушною спробою показати полякам всю серйозність нинішньої ситуації.
"Вогонь нищить, — сказала Голланд. — Але також і освітлює. Як гнів".
Нинішня дискусія в Польщі стосується тяжких питань, які постали перед противниками зростаючої по всій Європі популістичної правиці. Як найкраще боротися з тобі ненависним урядом, котрий нікого не вбив, заарештував небагатьох (якщо взагалі когось) і прийшов до влади чесно, а проте є загрозою ліберальній демократії?
Де ти проведеш границю між життям в умовах демократії, якщо зневажувана тобою партія виграла вільні вибори, — а життям в умовах диктатури, коли уряд може вже ніколи не допустити перемоги опозиції? "Нормалізація" популістів є найбільшою загрозою для Європи — чи ми повинні остерігатися істерії їхніх супротивників? І чи ті форми опору, що були ефективними проти комуністичних та фашистських диктатур, спрацюють проти нинішніх демократично обраних неліберальних урядів?
Історія, на жаль, небагато достачає прозорих відповідей. Спогади тих, хто пережив 30-ті роки — «Defying Hitler» Себастіана Гаффнера є тут прекрасним прикладом — застерігають від нормалізації диктатур, особливо тих, де нові диктатори перемогли на загальних виборах. Це має сенс. Але варто враховувати також і протилежний приклад: у 70-ті роки молоді ліві радикали були одержимі ідеєю, що післявоєнна ФРН мало відрізняється від нацистської Німеччини, тому нерідко закінчували як терористи і вороги демократії.
Чого ми можемо з цього навчитися? Визначення границь між демократією а диктатурою потребує затятості й готовності захищати свої цінності. Однак для цього потрібне також і почуття міри.
Бути в опозиції до сьогоднішніх популістських урядів особливо важко, бо популісти репрезентують насамперед тріумф інтенсифікації над консеквентністю в демократичній політиці. Популізм процвітає, коли об'єктом політики стають символи, а не конкретика.
Базовий електорат популістів — і в Польщі, і в усьому світі — легко пробачить своїм лідерам поразку в реалізації обіцянок чи зміну поглядів. Але він не потерпить заміни своїх популістських хрестоносців "нормальними політиками". І тому поводитися так, ніби ми живемо в 30-х роках у Німеччині чи в 70-х роках у Східній Європі, це парадоксальним чином служити цілям популістів.
На противагу до своїх фашистських попередників нинішні популісти не прагнуть трансформації суспільства. Навпаки, вони хочуть його законсервувати. Вони репрезентують фрустрацію від змін — технологічних, економічних і демографічних — сучасного життя, що розуміється як перманентна революція. Але єдиним рішенням, яке вони можуть запропонувати, є деструкція. В цьому сенсі нинішні популісти поєднують революційну інтенсифікацію з дуже поверхневою ідеологією.
Коли Пьотр Щенсний підпалював себе, він хотів, щоб режим у Польщі не сприймався як нормальний — він вважав, що нині правлячі є так само небезпечні, як і комуністи. Але він не помітив, що на відміну від комуністів 70-х років, нинішні популісти не прагнуть нормалізації — навпаки, вони її бояться. Після багатьох місяців протестів підтримка уряду тільки зросла. І PiS хоче зберегти глибоку поляризацію суспільства.
Боротися з популістами, наслідуючи їхню політику, націлену на розщеплення і на високій ноті ведену, — це не метод їх подолати.
Iwan Krastew
Dlaczego wielkie słowa tylko szkodzą: Czego najbardziej boi się Kaczyński
Gazeta Wyborcza, 11.12.2017
Переклад О.Д.
11.12.2017