Якщо вийдете зі Старого міста в Єрусалимі через Яфську браму й попростуєте в напрямку центру, то за кілька хвилин прогулянки побачите зліва імпозантну вивіску годинникарні Шварца. Мінімалістична, виконана в золотаво-коричневій палітрі, вона своїми коліщатками, часомірами й циферблатами запрошує увійти до тісної ремісничої майстерні сивого чоловіка зі збільшувальним скельцем в оці. Його обличчя здається усміхненим, та насправді це виробнича травма: упродовж десятиліть роботи гордіїв і круговий м’язи ока деформуються, напружено утримуючи монокль, тож лице майстра видається усміхненим. Це чи не єдина справді симпатична виробнича травма, погодьтеся. Зрештою, у шляхетних професій – і травми достойні.

 

Попри абсолютну заманливість вивіски, я таки не звертаючи крокую далі, але – як у притчі про буддистського ченця, що переніс жінку через річку, – той Шварц із реклами залишається зі мною. Якась нав’язлива думка сновигає в моїй голові, та ніяк не може сформулюватися. Так буває, коли на вулиці побачиш знайоме обличчя і автоматично привітаєшся, а затим ще довго мізкуєш: хто ж то міг бути, звідки ви знаєтеся, коли востаннє бачилися? «Годинникар Шварц» приклеївся до мене настільки чіпко, що я привіз його з собою в Ужгород, так і не давши собі ради з пам’яттю.

 

А в Єрусалимі пам’ять справді працює абияк, не встигаючи закарбовувати все варте уваги довкола тебе. Кілька тисячоліть історії, древні археологічні пласти просто перед очима, пам’ятки й пам’ятники, крикливий східний базар, пістрявий натовп туристів, святі місця трьох релігій – спробуй у цьому центрі світу сконцентруватися! Не дарма, либонь, саме в Єрусалимі розташований Пуп Землі – і мається на увазі не ідіома, а цілком конкретна точка за кілька метрів навпрошки від Гробу Господнього.

 

Уже ґуґлячи вдома того реп’яхового Шварца, я знайшов у пошуковику тисячі результатів, абсолютно різних: від російського композитора Лева – через німецького автогонщика Арміна – аж до першого бурмістра Львова Йоганна Шварца. Шукати в інтернеті когось із прізвищем Шварц – таке ж безглуздя, як намагатися вирахувати в Україні Марченка, Симоненка чи Гончара. Усвідомивши це, я вигукнув: еврика! Бо нарешті зрозумів, для чого насправді подався на Землю обітовану. Шукати Україну.

 

Йдеться не про якісь українсько-ізраїльські зв’язки, і навіть не про доволі правдоподібну леґенду, згідно з якою мури Старого міста в Єрусалимі збудовані завдяки українці – Роксолані. Буцімто вона особисто інґерувала в справу й пролобіювала виділення коштів на будівництво оборонних укріплень міста з султанського бюджету. А все через те, що її про це попросила давня подруга, єврейка, з якою вони познайомилися на одному з невільничих базарів Криму. Хай там як, а мури справді зведені за часів Сулеймана Пишного, який, на думку багатьох наших співвітчизників, в історію ввійшов саме завдяки своїй дружині.

 

Ні, еврика моя стосувалася іншого – водночас такого очевидного в Єрусалимі й уже майже невидимого в нас, в Західній і Центральній Україні. Переглядаючи старі фотографії й поштівки українських міст, дуже часто бачиш ортодоксальних євреїв: вони кудись заклопотано поспішають, перемовляються між собою, продають щось чи купують, стоять спиною до камери чи дивляться просто в об’єктив, а кажучи простіше – вони Є. Нині таке скупчення хасидів на вулицях можна побачити хіба в Ізраїлі (або раз на рік в Умані), а без них складно уявити собі наші довоєнні міста, втрачену цивілізацію штетлів, столітню традицію мирного співжиття (так, затьмарену, але ж не перекреслену!).

 

У 1863 році у Бердичеві євреї становили 93% населення, в Мукачеві аж до Другої світової їхня кількість досягала позначки в 50%, у Львові третина мешканців була юдейського віросповідання. Уявляєте, кожен третій перехожий на вулиці – єврей? І вивіски на вулицях: колоніяльні товари Розенберґа, крамничка Блюма, ґуральня Вайса, маляр Кауфман, нотар Чачкес.

 

До тої великої війни наші міста були різнобарвніші, цікавіші, люди ґелґотали своїми рідними мовами й готували страви різних кухонь, і в повітрі ширилися пахощі найдивніших прянощів. Нині все ніби спласло, стало одновимірним, не таким багатим на різноманіття. Щоб бодай уявити один із втрачених відтінків, один із забутих запахів нашого минулого – треба податися аж на Близький Схід.

 

І в такий спосіб з Яфської брами через годинникарню Шварца дістатися додому.

 

 

10.12.2017