Артуро Перес-Реверте

З 1992 р. не було жодної неділі без його колонки в XLSemanal. Академік і геніальний письменник дозрівав з журналом. Артуро Перес-Реверте розмірковує про один із найбільших феноменів нашого часу – соціальні мережі.

 

 

Журналу XLSemanal виповнюється три десятиліття – стільки ж, як і літературній кар’єрі Артуро Переса-Реверте (Картахена, 1951р.). 30 років тому Артуро опублікував свій перший роман, «Гусар», водночас працюючи військовим репортером для  RTVE і замислюючи «Учителя фехтування». Ми розмовляємо з ним про його початки як романіста, його зустріч з XLSemanal 25 років тому, про соціальні мережі і про плин часу, яким він бачиться із дозорної вежі зрілого чоловіка.

 

— Життя журналу XLSemanal і Артуро Переса-Реверте як романіста почалися одночасно. Можна сказати, що в нас подвійне свято.

 

Саме так, як це не дивно. В 1987 р. я вперше почав писати, чітко усвідомлюючи, що це буде роман. В той час я почав відчувати себе романістом.

 

 — Як би Ви змалювали тогочасну Іспанію?

 

Я не зміг би цього зробити. В 1987 р. я працював репортером майже в десяти країнах. Більшу частину року  проводив за межами батьківщини. До 1994 р., коли я звільнився, не дивився на Іспанію зблизька – я бачив її ззовні.

 

— Ваш відхід із TVE супроводжувався певним розладом – у своєму прощальному листі Ви написали: «Ідіть ви під три чорти!»

 

В 1993 р. мене попросили, щоб я перестав висвітлювати війни і почав робити програму хроніки подій під назвою «Код один». Цю програму ставили в найкращий ефірний час, але вона мені не подобалася. На прес-конференції в Памплоні я сказав, що це лайно, вирішив її покинути і повернутись на війну – на превелике незадоволення TVE.

 

— Тоді Ви щойно почали свій шлях колумніста в XLSemanal.

 

—  Не вважаю себе колумністом. Колумніст – це той, хто прямо висловлює свою думку про конкретні і нещодавні політичні й суспільні події. Я – письменник, який пише літературні статті, в яких викладає спогади, особисті кумедні історії, підморгує друзям…

 

— А як Ви еволюціонували?

 

Спочатку я був репортером, який щойно перестав ним бути. Мав значно оголеніші професійні інстинкти. Тепер я – шістдесятилітній письменник, і мій погляд є більш зваженим. У певних речах я змінився, як усі старші люди.

 

— У чому, наприклад?

 

Передусім посилилося моє неприйняття глупоти. Якщо раніше підлість, війна чи біль мене дратували і змушували люто бити по клавішах, то з плином років я вивив, що гіршим, ніж усе це, є глупство. Людська глупота – іспанська чи не іспанська – доводить мене до шалу.

 

— Ви стали більш нетерпимим?

 

Єдине, до чого я став нетерпиміший – це дурість. Можу дискутувати, вести діалог і навіть чогось навчитися від лиходія, якщо він розумний, але з тупаком нема що робити. Значна частина бід сучасного іспанського суспільства спричинені не підлістю, а тупістю. Я вже колись казав: якщо об’єднаєш одного лиходія з тисячею ідіотів, то отримаєш тисячу одного лиходія.

 

— А як, на Вашу думку, змінився наш журнал за 30 років?

 

Він еволюціонував у тому ж ритмі, що й суспільство: удосконалився, розвинувся, модернізувався і став звертатися до дуже різних напрямів передовиць і репортажів. Гадаю, він еволюціонував дуже добре, натомість інші додатки до газет залишилися старими й допотопними або ж провели штучні реформи. XLSemanal еволюціонував природно, потроху; залишався сам собою, та водночас змінювався на краще. І ця модернізація мені дуже подобається, тому що журнал зберіг зв’язок зі старою журналістикою (яка робилася в ті часи, коли я робив у ній перші кроки) і, не ламаючи її, потроху розширив її на нові території, пристосувавши до нових часів. 

 

— Без сумніву, великою зміною наших часів є соціальні мережі.

 

Мене мережі не дуже змінили, бо я є старою гвардією – в моєму житті більше важить моя бібліотека, як і в значної частини мого покоління.

 

— Однак Ви є активним користувачем мереж…

 

Саме тому можу авторитетно говорити. Соціальні мережі є дуже потужним засобом комунікації, тому я їх використовую. Чого не роблю – це не живу «в» соціальних мережах: подорожую без Інтернету, ношу з собою старий телефон без зв’язку з мережею, під’єднуюсь до Інтернету лише тоді, коли перебуваю в готелі чи в себе вдома, не більше.

 

— Ви не підтримуєте зв’язку зі своїми читачами?

 

Підтримую, наскільки можу. Через соціальні мережі даю інформацію і відповідаю їм, коли вони консультуються зі мною з орфографічних чи граматичних питань або навіть тоді, коли просять мене допомогти покинутим псам… І я це роблю в превеликим задоволенням.

 

— Для Вас Інтернет є радше союзником чи завадою?

 

Для мене це союзник, який щопонеділка доносить мою статтю в XLSemanal у будь-який куточок світу. Однак я є дуже обачним, бо соціальні мережі надто небезпечні: ними передається багато інформації, але вони її не диференціюють, не встановлюють її ієрархію, не фільтрують. В Інтернеті однакову вагу може мати думка Варґаса Льйоси і неграмотного популіста. Усе залежить від культури реципієнта і його здатності фільтрувати інформацію.

 

— Тож яким є Ваш присуд?

 

У такому світі, як цей – неосвіченому, складному, де багато галасу і мало компетентності, – соціальні мережі породжують велике замішання, тому що реципієнт не завжди належно фільтрує інформацію; саме тому останнім часом я зробився більш обачним. Раніше я спілкувався з користувачами мережі «Твіттер», які за мною стежили – зараз їх є 1 900 000, – а наступного дня читав у пресі вирвані з контексту заголовки. Позбавлена контексту суспільна мережа є уже небезпечною.

 

— Як запобігти тому, аби фальшива інформація за допомогою Інтернету зробилася правдоподібною?

 

Це проблема, і дуже серйозна проблема. Серйозну пресу душить і підміняє собою купа непрофесіоналів, маніпуляторів і приблуд, що утворюють різнорідну групу, в якій превалює відсутність строгості. Ця строгість, якої вимагають від журналіста (і яку він сам від себе вимагає), програє битву популізмові, дешевій демагогії, новинам без підтвердження і дешевій сенсаційності соціальних мереж. Це дуже небезпечна територія. Врешті-решт люди починають поводитися, голосувати і думати, більше керуючись тим, що їм каже популістська, хаотична і безвідповідальна соціальна мережа, ніж тим, що їм пропонує серйозна і перевірена преса. Правдиву інформацію замінили галас і чутки соціальних мереж. 

 

— Парадоксально, що винахід, який революціонізував століття, є загрозою.

 

Так само, як масовий туризм знищить культуру в Європі, соціальні мережі знищать журналістику.

 

— Чи залишився у Вас хоча б грам оптимізму стосовно чогось?

 

Так. Знання, яке тобі дають книжки, спостереження і здоровий глузд дозволяють не те, щоби впорядкувати світ – його неможливо впорядкувати, але хоча б зрозуміти, чому відбуваються ті чи інші речі. Культура є анальгетиком, вона не усуває причину зла, але допомагає його витерпіти. Культура є аспірином життя, а тим більше в такі турбулентні часи, як наш.

 

— Ми не змінюємося на краще?

 

Добрячу частину свого життя я провів у реальному світі – а ним є війна, там люди страждають, вбиваються одні одних, грабують, крадуть, вмирають… Та люди жили в нереальному світі, бо вірили, що ми розв’язали життєву проблему, що все вже завжди буде чудово: права людини, комфорт, економіка… Дехто з нас впродовж цих 20 років попереджав, що це чистісінький міраж, ми провіщали кризу, коли ніхто її не бачив, тож нас називали «провісниками біди», не бажаючи визнати, що ми жили, занурені у фальшиву бульбашку. Врешті реальність взяла гору: і ми виявили, що нема ні безпеки, ні процвітаючої економіки, нічого, що ми живемо в дуже небезпечному, дуже мінливому місці, в якому допомогти тобі – принаймні витримати його – можуть лише культура, відвага, гідність і мужність.

 

— Яке майбутнє Ви нам пророчите?

 

Я не переймаюся майбутнім, тому що мене вже тут не буде. Нехай кожен робить свою роботу і бере на себе свою частку відповідальності.

 

— Але ж у Вас є донька…

 

Я виховав свою доньку так, аби вона була освіченою, добре вихованою, щоб боролася, розмовляла багатьма мовами, знала світ, мала велику бібліотеку… Я добре виконав свою роботу. Тепер вона повинна боротися за свою роботу і своє майбутнє.

 

— Схоже, на Вас тиснуть роки.

 

Робитися старшим має багато невигод, але також одну велику перевагу – вік поступово витворює в тобі здорову байдужість. Річ не в тім, що я цілком байдужий, бо я людина, у мене є почуття, симпатія, любов, ненависть… але, дійшовши певного віку, я потроху дистанціююсь. Знаття, що твій термін обмежений, робить все легшим для прийняття і значно зручнішим. Ти навіть не мусиш перейматися заощадженням грошей, тому що через 30 років тебе вже тут не буде.    

 

— Думки про те, що Ваше майбутнє є таким коротким, Вас не тривожать?

 

Навпаки, думати, що твоє майбутнє – це 10 чи 15 років, страшенно допомагає, принаймні мені. Це мене дуже втішає, наповнює стоїцизмом, помічним для того, аби витримувати незгоди, зокрема дає спати ночами замість тривожитися, думаючи про майбутнє. Скажімо, я вже перебуваю у фазі спостереження. Спостерігати, коли віддаляються старі пристрасті, спостерігати, коли тебе вже не потрясають старі імпульси, спостерігати, коли твоє життя вже врегульоване, спостерігати, коли єдине, що тебе хвилює – це розповідати історії, є привілеєм. Мені дуже пощастило, що я дійшов до цього в такий спосіб. Мені дуже подобається спостерігати – і це те, чим я займатимуся до кінця: спостереженнями і подорожами, які є ще одним моїм життям.    



Вірхінія Дрейк (Virginia Drake)


Arturo Pérez-Reverte:
"La prensa rigurosa está siendo suplantada por un montón de manipuladores y demagogos"
XLSemanal, 19.11.2017

Зреферувала Галина Грабовська

 

 

 

30.11.2017