"Море темноти" випнулося минулого року на "острови раціоналізму", але Салман Рушді, що мешкає в нью-йоркській бульбашці, не бачить в цьому жодної провини освічених з Мангеттену
«Золотий дім Ґолденів» Салмана Рушді рекламується є як «тріумфальне повернення автора до реалістичного роману». Магічного реалізму, яким Рушді прославився, в ньому забагато не є — жоден герой не перемінюється в архангела і нікому роги не виростають. Але дія роману відбувається переважно в Ґрінвіч-Віллідж, анклаві супербагатих на Мангеттені. А екстремальне багатство має в собі щось від казки: здатність пристосовувати реальність одним помахом чарівної палички, тобто платинової кредитки. Вже Ф. Скотт Фітцджеральд констатував, що дуже багаті «є іншими, ніж я чи ти», а титульні Ґолдени, як і оповідач, є доказом цього: вони вознесені на п'ять сантиметрів вище від побутових проблем простих смертних. Як безжально підсумував рецензент «New York Times», «Нью-Йорк у Рушдієвій версії часто настільки позолочений і далекий, що справляє враження імпресії особи, яка всі свої знання про місто черпає зі старих примірників "Vanity Fair"».
Невипадково я цитую автора «Великого Гетсбі», бо і Рушді в найновішій книжці активно з нього черпає: її, книжки, оповідач, Рене, є сучасним Ніком Керравеєм: сусідом, захопленим спостерігачем, духівником і літописцем драми, що розігрується на його очах. Рушді, зрештою, цієї доволі очевидної інспірації зовсім і не приховує: «всі письменники є злодіями» — каже один із героїв, і в книжці повно посилань на низьку і високу літературу, на фільми, грецьку міфологію, індуські вірування, гаїтянську чорну магію, японські історії про духів, комікси... Чого там тільки нема: Ланґ, Співак, Адорно, Джойс, Ішервуд, Достоєвський, Герцоґ і Шопенгауер, «Дитина Розмарі», «Поїзди під пильним спостереженням», «Амаркорд» і голлівудські фільми, Хулібай, Алі-Баба, Апічатпонг Вірасетакул, таро і «Warcraft», Кларк Кент і «Мобі Дік». Читача просто бомбардує ерудиція письменника. Що, з одного боку, імпонує («Дивовижно, як інтернет зробив з нас всіх філософів», — декларує один із персонажів; проте всебічність і начитаність Рушді є, безсумнівно, з передґуґлевої ери), а з іншої — створює дистанс до подій і героїв. Важко перейнятися їхньою долею, коли кожна драма є опосередкованою через літературу, кіно чи філософію.
Сюжет "Золотого дому Ґолденів" охоплює вісім років, а починається від інавґурації президента Барака Обами. В цей день до культурної і дуже заможної спільноти Ґарденс, суперрозкішного затишного мікрорайону в Грінвіч-Віллідж, входить Нерон Ґолден з дорослими синами: Петронієм, Люсієм Аполеєм і Діонісієм. Нерон є мільярдером, любить, коли будівлі прикрашають золоті літери його прізвища, понад усе цінує лояльність і має слабкість до значно молодших жінок зі східним акцентом (знайомо звучить, правда?). Багато рис поєднує його з Дональдом Трампом, хоч він є однозначно цікавішим за нього: безжалісний, жадібний і корумпований, але також і чарівний, а насамперед — здатний до самоаналізу. Альтер еґо нинішнього локатора Білого Дому в книжці — це Джокер, «цілком і неспростовно зварйований» політик, який «б'є просто з моста, говорить, курча, що йому на язик впаде, якщо має бажання пограбувати банк, то грабує, якщо має бажання когось вбити, то вбиває — наш фацет». І на цій платформі виграє вибори.
«Золотий будинок Ґолденів» рецензенти називають першим романом епохи Трампа. Більша частина твору, мабуть, виникла ще перед виборами, але Рушді з публіцистичною пристрастю діагностує також і причини його перемоги.
Письменник ділить свою прийомну вітчизну на «море темноти» і «острови раціоналізму». «Твої американські сусіди кажуть тобі, що знання є проявом елітаризму, а вони ненавидять еліти, а тим часом твій розум — це все, що ти маєш, і тебе навчили вірити в чудесність знань, що знання — це краса, а не в ці дурниці, що знання — це влада; після цього все це — знання, освіта, мистецтво, музика, кіно — стають претекстом, щоб тебе зненавидіти". Однак із цих причин його цікавить тільки інтелектуальна надбудова, а не економічна база. XXI століття, вважає письменник, зрадило ідеали просвітництва: узаконюючи забобони і теорії змови нарівні з наукою, ставлячи індивідуальне переконання вище експертних знань, освячуючи так звану духовність і обмежуючи свободу слова через аберацію політкоректності.
Але нью-йоркська бульбашка — це невеликий привілейований рай, населений заможними і культурними людьми, котрі ходять на належні фільми, віктуються в належних ресторанах, читають належні книжки, вдягаються в належних магазинах і загалом — є арбітрами елєґантності й останнім бастіоном цінності просвітництва. «Річ у тому, що нам в цій бульбашці подобається, зрештою, і тобі теж, — з бельгійським акцентом каже батько героя. — Ми не хочемо мешкати в якомусь республіканському штаті, а ти... ти би загнувся в такому Канзасі, де не вірять в еволюцію».
Це так, але решта Америки рік тому на цю бульбашку показово вип'ялась, а Рушді, здається, не бачить в цьому жодної провини нью-йоркських багатіїв з їх підшитим відчуттям вищості щодо реднеків, трудяг та інших невіруючих в еволюцію "бовдурів". Ба, нью-йоркську бульбашку він описує як «певного роду повсякденність», а то й «сіру реальність». Але ж щоб мати можливість так стверджувати, треба, як Рене, мешкати в Ґарденс, успадкувати маєток батьків і крутити незалежні фільми на "Санденсі" — або бути письменником з повною полицею літературних нагород і славою мученика свободи слова.
Katarzyna Wężyk
Bogaci są jacyś inni
Gazeta Wyborcza, 25.11.2017
Переклад О.Д.
28.11.2017