Потрапивши якось на обговорення, де порушували вічні питання про стан нашого суспільства, я подумав, що більше не знаю, що означають вимірювані соціологами показники – наприклад, міжособистісна довіра чи довіра до інститутів та політиків. Такі великі і абстрактні речі надто важкі для розуміння.
І я почав думати про довіру з іншого боку, тобто не про мою довіру до когось чи до чогось, а про ту довіра, яка спрямована на мене. Це зовсім не наукова розмова. Це розмова про те, чого нас навчають діти, – не ми їх, а вони нас. Не обов'язково власні діти. Хто не має своїх, завжди може поспілкуватися з навколишніми дітьми чи з дорослими, котрі би хотіли чомусь від нас навчитися: кожен з нас хоча би раз опиняється у ролі вчителя. Або фахівця, котрий знає, як працює механізм, що з ним інші не дають собі ради.
Це ситуація довіри, спрямованої на тебе. Усвідомлення довіри може сотворити чудо. Кожен, хто яко шофер керує автомобілем, що везе інших людей, внутрішньо підтягується, розуміючи відповідальність. Тільки так і можна навчитися відповідальності – якщо водій буде нервувати і йорзати за кермом, то хто ж буде відповідати за рух автомобіля з точки А в точку Б?
Неможливо наполягати, щоб у суспільстві було більше довіри. Довіра – це впевненість в тому, що інша людина або інститут буде поводитися відповідно до наших очікувань. Цієї впевненості не можна навчити, вона може виникнути тільки сама – в результаті досвіду. Середні показники довіри в суспільстві змінюються максимально повільно, і тенденція до її низького чи високого рівня тримається, як правило, десятиліттями, якщо не століттями. Більше того, довіряючи комусь чи з недомислу, чи через іґноранцію, ми взагалі можем бути неправі. Позиція того, хто довіряє, є вразливою: його можуть обдурити. Тому здоровий скепсис щодо політиків, експертів або організацій є найрозумнішим.
Але позиція того, кому довіряють, висока. Важливо те, як ми обходимося зі спрямованою на нас довірою. Виправдати довіру – стара, натомлена фраза. Але уявіть собі дитину, котру ви тримаєте за руку. Вона довіряє вам. Що ви їй покажете, про що будете з нею говорити, куди підете? В неї нема вибору, вона йде за вами. Вся відповідальність на вас. Доводиться бути відповідним.
Можливо, більшість людей, спілкуючись з дітьми або з довірливими учнями, про це просто не замислюється, виходячи із міркувань: «Я старший, а тому все розумію краще». Ціла надія на те, що велич спрямованої на нас довіри напоумить нас і надасть усвідомленості. Є й протилежний випадок – наше постійне усвідомлення власної недовартності. Але довіра, спрямована на нас, може помогти і тут. Цю довіру власне і треба прийняти, поставитися до неї серйозно, взяти собі сміливість прийняти виклик. У світі завжди є хтось, хто довіряє нам безумовно, – той, хто чекає, що ми проявимо себе з кращого боку, ба навіть ще краще. Такі очікування – як виклик. Це виклик дитини. Чи Бога – кому як подобається.
Максим Трудолюбов
Чему нас учат дети
Ведомости, 24.11. 2017
Зреферував О.Д.