В „Vossische Zeitnag“ від 28 листопада знаходимо статтю Макса Райнера про жидівський погром у Львові. Автора статті, котрий допіру повернувся з Львова й був самовидцем описаних подій, я дуже добре знаю особисто, працюючи довший час разом у Neue Lemberger Zeitung, і словам його вірю цілком.
Ось зміст його стаття:
„По тім, як 31 жовтня польский ліквідаційний комітет у Кракові проголосив прилучення західньої Галичини до Польского Королівства, поспішили українці прокламувати східну Галичину „Західно-українською державою“ щоб запобігти планованому поляками приєднанню її також до Польщі. В ночі на 1 листопада обсадила українські війська всі публічні будинки і залізничі двірці у Львові. Заволодіння містом наступило без ексцесів і проливу крови. Але українці мали не досить війська, щоб утримати місто в своїх руках. Польским легіонерам удалось захопити головний двірець, звідки вони повели наступ на центр міста, де головна почта стала осередком найбільш завзятих боїв. Від цього моменту Львів був відтятий від зовнішнього світу. Залізничне, телеграфне, телефонне і листове сполучення припинилося: про події в світі аж до 22 листопаду не було знати нічого, хіба тільки через деякі короткі відомости з радіо.
Бої в місті тяглися повні три тиждні. О скільки дозволяв терен бою, копались шанці; в противнім разі будувалися барикади. Повстав правдивий фронт, на котрім провадилася кривава війна не самими рушницями, але й кулеметами. Серед жертв боротьби знаходилася маса горожан з найбільш віддалених околиць міста.
При незначних силах, котрі мали обидві сторони, питання про те, хто опанує Львів, залежало від того, до кого прийде хутчій допомога. Українці дістали з Великої України “ (Gross—Ukraine) досить амуніції, але з рештою тільки кілька сот людей, поляки одержали підпомогу од цівільної людности міста. Поміч, зажадана з західньої Галичини і Польского Королівства спершу не з'явилася. Пізніше стало відомо, що до помочі Львову в Варшаві і Кракові трималися ріжних гадок та що варшавське правительство уважало, що східна Галичина—властиво українська земля і що львівське питання мало б рішитися взаїмним порозумінням між поляками й українцями. Львів має, правда, на половину польську людність, але околиці його аж до Сяну переважно українські і через те польське панування у Львові на довший час неможливе. В переговорах заявили українці охоту признати львівським полякам самоуправу і відкинули тільки жадання поляків мати власну залогу у Львові, що не мирилося б з українською суверенністю. Тим часом відбулися у Варшаві, в середині листопаду, зібрання, на котрих стались демонстрації за негайну допомогу Львову, і в наслідок цього послало варшавське правительство 800 чоловіка, котрих, одначе затримало в Люблині правительство Дашинського. Але замісць того прийшли на допомогу полякам кілька тисяч з Кракова, котрі мали панцирні поїзди. Вони оточили 21 листопада місто і по виході українців зайняла його 22-го.
Було б зрозуміло, коли б помста переможців повернулася б проти українців. Але українське правительство лишило полякам погрозу, що всяке насильство проти львівських українців кріваво помститься на польських панах у цілій східній Галичині. В наслідок того не важились поляки почати що-небудь проти українців, але зате вилляли вони всю свою лють— чисто бестіяльським способом — проти жидів.
Ледві вступили легіонери до міста, як зачалося вже плюдрування жидівських крамниць і грабування на вулиць. Цілком отверто тягли узброєні ломили грабовані речі серед білого дня до своїх помешкань або продавали їх на місці. Кілька годин пізніше зачали вже мордувати. Людей у жидівськім кварталі застрілювали або заколювали. Патрулі з легіонерів вдиралися в помешкання, забивали цілі родини, а потім грабували помешкання. Політичні власти удавали, що нічого не бачуть і не чують, хоч жидівські депутації й зверталися до них по справедливість. Найгірше було 23 листопада. Того дня відбулося формальне масове душогубство. Вже з ранку зачалося правильне полювання в жидівськім кварталі, що має близько 50.000 людности. Поодинокі вулиці були замкнуті кордоном узброєних легіонерів, а будинки запалені бомбами або з поміччю нафта. Коли мешканці домів пробували втікати, аби врятуватися від смерти в огні, то їх або стріляли, або гнали назад у обняті полум'ям будинки.
Кілька сот жидів схоронилися в храмах у надії, щo пошана перед домом божим встримає душогубів. Але легіонери замкнули їх у синагогах і запалили їх. Опівдні ціле жидівське місто стояло в полум'ї на вулицях видко було руїни згорілих кам'яниць, спопелілі трупи спалених живцев людей. Потім трупи забрано. Після польських данних загинуло на цім авто да-фé коло тисячі сто чоловіка.
Допіру 24 листопада, зрана, проголошено над містом стан облоги, по чім знайдено — трьох хлопців, котрі з необачности сплюндрували одну польську крамницю — і розстріляно їх. Характеристично поводилося польське „добре" товариство у Львові, котре з неприхованим задоволенням вітало погром, отверто з його тішилося, і потім, як настав спокій, — вирушило до жидівського кварталу, як на парад, аби потішити зір страшним видовиськом“.
Так списує недавні події у Львові цілком вірогідний свідок. Живимо надію, що не тільки жиди, але й инші національности, котрі мають нещастя належати до об'єктів польських експанзійних планів а то— литвини, українці та инші — не забудуть зібрати документальні данні про львівські та инші їм подібні події, щоб предложити їх мирній конференції. Може мирна конференція матиме свою власну, відмінну від поглядів львівських громил, думку про правні титули, на котрих базується панування одного народу над другим.
В кожнім разі льівські поляки мабуть дуже помиляються коли думають, що межинародне право— до кількох відомих способів повстання держав — захоче залічити ще новий: погром. А коли б навіть і сталося так, то — цього можуть бути певні поляки — такого рішенні ніколи не признають для себе обов‘язковим — ні жиди ні литвини, ні українці.
Засади XVIII віку: „Polska nierządem stoi“ не можна безкарно переносити в XX вік.
Др. Д. Донцов
[Нова Рада, 1918, №234, с.2]
Спалена і зруйнована синагога Хасидів на вул. Божничий, №4. З фотодокументів іноземної комісії з розслідування наслідків погрому в листопаді 1918 р. (опубліковано Йосифом Ґельстоном)
Титул газети „Vossische Zeitnag“ від 28 листопада 1918 року (вгорі) і колонка зі статтею „Die Pogrome in Lemberg“ на 3-й сторінці цього числа (внизу)
