Тарас Стецьків

(до чергової річниці українських революцій)

 

 

Щонайменше три великих події в новітній українській історії відбулися восени. Студентська Революція на граніті 1990 року, яка стала вирішальним етапом у боротьбі за незалежність. Помаранчева революція 2004 року, яка показала здатність українців на масовий протест в боротьбі за свободу і свої права. І Революція Гідності, яка зупинила сповзання України під російський імперський проект. Не будемо сперечатися, як називати ці події: революціями, повстаннями чи здвигами. Головне, що вони мали вирішальний вплив на новітню історію України.

 

Українці в цих подіях і також протягом останніх двох з половиною десятиріч регулярно доводили на практиці ефективність і успішність горизонтально-мережевих громадських рухів, базованих на традиційній для них самоорганізації. При цьому в сучасних умовах вони до цієї основи дуже добре припасували цифрові соціальні мережі.

 

В результаті світ отримав феномен пробудженої України як суб'єкта історії (особливо після Революції Гідності та початку війни на сході). В той же час панівним уявленням світу про Україну залишилося традиційне бачення її у стані сну.

 

Проте в жодному з цих трьох випадків українцям не вдалося конвертувати отримані перемоги в побудову та утвердження успішної держави і прихід до влади державної патріотичної еліти.

 

Відзначаючи чергові річниці цих трьох справді великих подій нашої недавньої історії, маємо добру нагоду подумати і осмислити, чому так відбувалося. Поглянути на прожите і пережите країною під кутом зору ролі та завдання (місця, призначення, місії) України у сучасному розмаїтому і роздертому протиріччями світі.

 

Якщо коротко сформулювати, яке головне завдання стоїть перед українським суспільством сьогодні і на ближчу перспективу, або в чому полягає суть української політики на сучасному етапі, то я би відповів так: збудувати сильну, сучасну національну державу, здатну гарантувати безпеку нації від зовнішньої агресії, та провести внутрішню соціально-економічну трансформацію. Державу, самостійну у здійсненні своєї внутрішньої політики і суверенну (суб'єктну) на геополітичній арені.

 

Стосовно внутрішньої трансформації, хочу погодитися з С. Дацюком, який стверджує, що на сучасному етапі Україні потрібна не так модернізація (як запозичення і копіювання кращих чужих зразків), як інноваційна модель розвитку, базована на знаннях, інтелекті та винахідництві. А це передбачає культивування інтелектуалізму, любові до знань і виховання смаку до інновацій (винаходів) як важливий елемент державної політики.

 

Основна ідея чинного Президента П. Порошенка, яку він оголосив, збираючись іти на другий термін, – оголошення курсу на вступ до ЄС і НАТО. Не скажу, що ця ідея якась неправильна. Долучитися до економічно сильної спільноти та з її допомогою покращити стандарти життя в Україні – це добрий намір. Проте ця ідея звучить якось чи то запізніло, чи невчасно, а насправді йде врозріз з реаліями, що складаються в Європі. До того ж у виконанні чинного Президента це звучить більше як інструментальне політичне гасло, ніж має світоглядний характер.

 

Я вважаю, що є альтернативна ідея, яка має набагато потужніший консолідуючий потенціал, – опора на власні сили через вивільнення прихованих творчих можливостей української нації. Україна має опертися насамперед і в основному на внутрішні ресурси і власні сили. Найголовніший наш внутрішній ресурс – сила соціальної організації українців, власне, потенціал, який з цим пов'язаний. Щоправда, для успіху держави, яка перебуває на цивілізаційному пограниччі, важливо якомога швидше накопичити в достатній мірі також інші ресурси: економічні, інтелектуальні та військові.

 

Цю тезу в жодному разі не слід розуміти примітивно-вульгарно, як відмову від будь-якого запозичення і як самоізоляцію країни від зовнішнього світу. Добре і корисне чуже завжди слід запозичувати, адаптовуючи і пристосовуючи до українських умов. Проте в основі українського піднесення має лежати опора на внутрішній потенціал нації.

 

Для успішної реалізації такого завдання українське суспільство має продемонструвати (як цілком влучно визначив В. Горбулін) здатність на масштабну соціально-адміністративну перебудову в нових умовах гібридного світу і протидії гібридним війнам.

 

Іншими словами, потреба побудови власної сильної національної держави як головне завдання українського суспільства має бути підкоректована під завдання протидії гібридній агресії з боку Росії. Також має бути відпрацьований і відлагоджений механізм взаємодії державної машини і суспільства, насамперед з його найпасіонарнішою частиною – добробатами і волонтерським рухом.

 

Концептуально Україна має взяти на озброєння доктрину воюючої країни (добрий приклад для запозичення – держава Ізраїль). І навчитися за нею жити та діяти. З такими обов'язковими елементами, як регулярна військова підготовка населення обох статей, повномасштабна система територіальної оборони, обов'язок один рік відслужити в армії або в альтернативних військових інституціях, створення високомотивованої контрактної армії, мілітаризація економіки з опорою на ВПК як основний драйвер росту.

 

Тепер про геополітичний контекст. Україна, як правило, завжди історично перебувала на цивілізаційному пограниччі, тобто за багатьма ознаками була і залишається державою фронтиру. Сьогодні ми є пограниччям ще й геополітичним. Оскільки Україна нині на передньому фронті цієї геополітичної боротьби – протистоїть реваншистській Російській Федерації, її призначення – стати точкою притягування і кристалізації для інших держав, які розташовані поряд і для яких Росія є усвідомленою загрозою. Іншими словами, Україна, що здатна успішно протистояти агресору, за означенням оберігатиме світ, що стоїть за нашою спиною.

 

Наше завдання і призначення — перетворитися із сірої зони і з проблеми (якою є слабка Україна сьогодні) на фактор розв'язання проблеми (насамперед проблеми безпеки в Європі і світі) через успішну протидію російській агресії і утвердження власної сильної держави. Якщо хочете, Україна має всі шанси стати реальним стовпом безпеки щонайменше на європейському континенті.

 

Для виконання подібних завдань потрібен правлячий клас з глибоким розумінням і уявленням про цивілізаційне місце сьогоднішньої України в світі. Оскільки нинішня клепторатична “еліта” і близько не годиться для цієї ролі, з усією гостротою постає питання про її заміну на іншу прогресивну контреліту, яка стихійно сьогодні визріває в надрах громадянського суспільства. Три головні ознаки вирізнятимуть цю нову еліту від тієї, яка править зараз, – культ відповідальності, культ обов'язку і культ захисника Вітчизни.

 

Мені видається, дуже цінну думку висловив Мирослав Маринович, котрий сказав, що обидва шляхи, які сьогодні пропонують Україні, – російський, як примушування до інтеграції на схід, і європейський (відштовхування України) – не відповідають новітньому призначенню нашої держави в світі. Парадоксально, вважає він, але це небажання Європи прийняти Україну до себе сьогодні рятує нас від розчинення в структурованому латинському світі.

 

Він стверджує, що це диктує необхідність уточнення моделі приналежності України до Європи, а саме: ми йдемо в Європу цінностей чи бюрократичних правил? І далі, уважно: “Тупцювання України на місці передбачає невидиме поки що визрівання радикальної пропозиції, яка відображатиме глибинну ідентичність нашої землі”.

 

Мабуть, було б занадто просто окреслити майбутнє України як простий відхід від одного завойовника-суверена (Росії) і перехід під опіку іншого (ЄС). Бо з такої меншовартісної доктрини випливає масове уявлення, що українські проблеми мають завжди вирішувати якісь зовнішні сили.

 

Само собою очевидно, що Україна з самого початку свого виникнення як державне утворення у IX столітті була і зараз є частиною Європи. Історично, ментально, цивілізаційно. Проте інтеграція в конкретне європейське об'єднання (ЄС) сьогодні є під питанням. Насамперед через те, що неясне майбутнє самого ЄС. Існує висока вірогідність того, що протягом найближчого десятиліття ЄС переживе серйозну трансформацію і, можливо, відбудеться його суттєве переформатування. Тому Україні доведеться визначатися щодо невідомого майбутнього, яке чекає на саму Європу. А для цього насамперед треба нам самим усвідомити своє місце в нових геополітичних реаліях.

 

При цьому я зовсім не відкидаю такий варіант, коли після тривалої турбулентності і конфліктів українці зможуть допомогти у їхньому розв'язанні, привнесуть свої досягнення в Європу і разом з іншими націями будуватимуть оновлену Європу.

 

Всі ці стратегічні рішення ми будемо приймати в залежності від конкретних обставин, які виникатимуть у майбутньому. Але ми не зможемо прийняти жодного рішення, якщо не будемо мати власної держави як суб'єкта політики і геополітики.

 

Отже, тепер про державу.

 

Основою сильної держави, безумовно, виступає українська нація. Я поділяю розуміння сучасної (модерної) української нації як свідомої волі певної кількості людей бути приналежними до такої спільноти, як українці. В цьому випадку головна проблема (за Сергієм Грабовським) – це недосформованість модерної української нації, що має містити всі суспільні верстви і групи. Хоча ми, швидше за все, перебуваємо на завершальному етапі цього процесу.

 

Іншими словами, Україна сьогодні найбільше потребує модерного націоналізму. Я б сказав — державного патріотизму.

 

Чим, у моєму розумінні, є сильна українська держава? Модель сучасної держави має містити щонайменше кілька базових ознак. Серед них: панування права та рівність усіх перед законом (це особливо важливо з огляду на відсутність тривалої традиції жити згідно з правом); обов'язок усіх без винятку платити податки (хто не платить, той не голосує); захист і безпека кожного з боку силових органів; рівність доступу до освіти, медицини і самореалізації в обраній сфері; ліквідація штучних монополій і бандитських схем ведення бізнесу; суспільна справедливість через справедливу оплату за працю.

 

В майбутньому в Україні функції державної машини мають зменшитися в порівняні з тими, які є зараз. Але виконувати вона їх має на порядок ефективніше. Значна частина функцій передається на місцевий рівень та рівень самоорганізації населення.

 

За державою загалом залишиться кілька базових функцій: оборонно-безпекова, зв'язок між реґіонами та комунікаціями, зовнішня політика, стратегічне планування, встановлення правил і арбітраж.

 

Якщо говорити узагальнено, вивільнення внутрішніх творчих сил української нації та її піднесення відбудеться тоді, коли буде зламана олігархічно-люмпенська клептократична система влади в Україні і їй на заміну буде утверджена економічна модель вільного підприємництва з домінуючим середнім класом. Саме це дасть українцям таку необхідну свободу для самовираження і творчості.

 

Говорячи сучасною термінологією, можна сказати, що справді сильна держава має утвердити домінування цінностей самореалізації особистості замість боротьби за виживання і ресурси, тобто утвердити цінності відкритого доступу.

 

Висновки.

 

В жодну з попередніх історичних епох українцям не вдавалося до кінця вирішити проблему побудови власної міцної держави та її тривалого існування.

 

В сьогоднішню епоху сильна та успішна українська держава означає смерть російського імперського проекту в його нинішньому вигляді.

 

Вирішивши це завдання, ми в такий спосіб досягаємо вищої історичної цілі — звільняємо світ від однієї з найбільших загроз його безпеці.

 

А глобальне цивілізаційне призначення України – реалізувати свою роль на міжконтинентальному рівні як державного медіаторного центру, що покликаний синтезувати західний та східний напрямки розвитку цивілізацій. Іншими словами, місія України полягає в можливості і здатності творчо поєднати найкращі риси східної і західної традицій. Східну в розумінні візантійсько-еллінської етичної спадщини, а західну – в розумінні соціально-політичного укладу. Про це ще в минулому XX столітті говорив український мислитель Іван Лисяк-Рудницький.

 

І не тільки.

 

Від себе додам, що погляд України також повинен бути спрямований на те, що в майбутньому буде виникати на місці теперішньої РФ, а також на південь (Кавказ, Близький Схід), на пошук тих ниток, зв'язних елементів, які поєднуватимуть та інтеґруватимуть різні субреґіони, збільшуватимуть безпеку та процвітання на цих величезних територіях.

 


Тарас Стецьків,
громадський і політичний діяч,
народний депутат України I-IV, VI скликань

 

 

21.11.2017