Паралельно зі зростанням очікування українського наступу повсюдно наростає інший наратив: що Україні рано чи пізно доведеться сідати за стіл переговорів із Росією.
У перемовники і посередники записуються всі охочі. Туреччина, Китай, Бразилія, Південно-Африканська Республіка, інші африканські лідери, Папа Римський. Найважливіше, що тема компромісу і переговорів щораз сильніше звучить у провідних західних медіа і обговорюється в західному політикумі. Мовляв, усі війни рано чи пізно закінчуються переговорами, ця війна не виняток, і головне для України – забезпечити собі якомога кращу переговорну позицію.
Тарас СТЕЦЬКІВ,
політик та громадський діяч, народний депутат України п'яти скликань.
У всіх цих миротворців і посередників різні, часто протилежні мотиви. Одним потрібне українське зерно за дешевою ціною, інші хочуть посилити свої геополітичні позиції, використовуючи війну, треті прагнуть просто заявити про себе і підняти власну репутацію.
Проте в цих намірах дуже мало щирого бажання припинити російсько-українську війну на основі принципу справедливості і точно не береться до уваги український національний інтерес. В основі цих намірів лежить один знаменник – сформувати панівне уявлення про неминучість переговорів і компромісу з РФ, а собі присвоїти роль переможців і бенефіціарів закінчення війни.
Поставмо собі та всім ключове питання: чи переговори і компроміс з путінською Росією дійсно можуть забезпечити сталий мир у Європі, а також чи відповідає такий розвиток подій національним інтересам України. А ширше – інтересам Заходу, частиною якого, за означенням, є сьогодні Україна.
Спочатку одне зауваження. Аксіомою є те, що на даний момент жодні переговори між Україною і Росією неможливі до проведення українського наступу і його результатів. Про переговори і компроміси говорять на той випадок, коли український наступ виявиться невдалим або ж не матиме суттєвого результату.
Тоді різні «доброзичливці» скажуть Україні: ви не змогли перемогти Росію на полі бою, не можете відвоювати всі свої території, тож сідайте і шукайте компроміси – а ми забезпечимо багатосторонній формат і станемо гарантами переговорів.
При цьому варіант з успішним проведенням наступу ЗСУ ніби і не розглядається. Зрозуміло, якщо Україна розгромить російську армію, вийде до Азовського моря чи зайде в Крим, то які тут переговори. Тоді треба буде далі розвивати воєнний успіх, припирати Росію до стіни, виганяти її армію з нашої землі і диктувати свої умови закінчення війни.
Під переговорами і компромісами розуміється ситуація, коли вагомих успіхів на фронті досягти не вдасться. Загальна формула, яку нам збираються запропонувати, також відома. Мир в обмін на території. Тобто та територія, яка буде під контролем української влади, за нею залишається, а доля окупованої переноситься на майбутнє. На кращі часи. Воєнна активність знижується або взагалі заморожується. Зате мир. Можливо, навіть без підписаних документів.
Найбільш сміливі пропозиції полягають у тому, щоб прийняти Україну в НАТО, але стаття 5 буде поширюватися лише на підконтрольну українській владі територію. А зовсім “кучерява” пропозиція пролунала від Кіссінджера: такий варіант, виявляється, дозволить Заходу стримувати Україну від намірів у майбутньому воєнним шляхом визволити окуповані території. Тобто залишити їх у складі РФ.
Щоправда, інші, більш толерантні, кажуть нам, що при такому варіанті Україна десь-колись поверне свої території. Зате отримає зараз можливість відродити своє економічне життя і зруйновану інфраструктуру.
При цьому наводяться численні історичні паралелі: Німеччина, країни Балтії, Корея. Останній приклад взагалі не витримує критики, оскільки Корея після 1953 року і по сьогоднішній день є розділеною, і ніхто не може сказати, коли цей поділ буде ліквідовано. Скажуть, що південна її частина здійснила економічний стрибок і зараз непогано живе. Так, проте північна є постійним джерелом ядерної загрози і пороховою бочкою, що в будь-який момент може вибухнути.
Думаю, що в окремих столицях і окремих високих кабінетах розглядається така версія, коли переговорів між Україною і Росією як таких не буде, а будуть переговори (найімовірніше, закулісні) між провідними країнами через голову України. Коли через виснаження сторін війни, зменшення західної допомоги Україні лінія фронту (умовний кордон) стабілізується сама собою і відбудеться своєрідне «замороження» війни по факту. Бойові дії стихнуть, перемир'я установиться за умовчанням. Війна як така ніби закінчиться.
Це глибоко небезпечна ілюзія.
І якщо з незахідними посередниками і миротворцями все зрозуміло, то для Заходу, який майже на повну вклався в допомогу Україні, такий розвиток подій означатиме стратегічну поразку, яка матиме наслідком втрату Заходом лідерську роль у світі. Більше того, така незакінчена війна з Росією обернеться в майбутньому ще більшим вибухом, де Заходу доведеться напряму воювати з коаліцією авторитарних держав.
Чому ж у такому разі подібні концепції серйозно розглядаються як варіант? Звідки подібна сліпота?
Думаю, в основі такої переговорної-компромісної ілюзії лежить нерозуміння (чи неусвідомлення) природи російсько-українського протистояння. Недостатнє розуміння того факту, що в основі цієї війни (і багатьох попередніх) лежить екзистенційний фактор.
Історично російський імперський проєкт і український демократичний концепт є антагоністичними за своєю природою. Компроміс між ними неможливий в принципі. Перемогти має або один, або інший. Точніше так: перемога однієї моделі означає загибель іншої. І навпаки. Для України поразка ще означає неминуче зникнення українців як нації. Хто має сумніви, хай познайомиться з українською історією та історією російсько-українських протистоянь щонайменше останніх трьох із половиною століть.
Будь-який компроміс чи укладення якогось миру, перемирʼя, домовленості з якимись обіцянками і гарантіями завжди використовувався Москвою для перепочинку, накопичення сил і розвʼязування нових воєн зі ще більшою жорстокістю і руйнуваннями.
Думати, що в Україні можна реалізувати модель Північної і Південної Кореї, де за однією частиною стоятиме демократичний Захід, а за іншою авторитарна Росія (та Китай) і це принесе сталий мир – політична сліпота і недалекоглядність, що межує зі злочином. Бо реалізація такого варіанта закладає набагато глибшу і смертоносну основу для майбутньої війни, ніж існування поділеної Кореї.
Хочу навести один промовистий історичний факт. Початок поглинання України Московію у 1654 році став наслідком переговорів і компромісів, на які пішов Богдан Хмельницький, уклавши з Річчю Посполитою Зборівський мир у 1649 році. Видатний лідер козацької держави пішов зборівським шляхом, який урешті завів його у смертельні обійми Москви.
Але повернімося у 2023 рік. Припустімо, після оцінки результатів українського наступу деякі з наших західних партнерів почнуть пропонувати Україні погодитися на той чи інший формат переговорів. Треба розглянути, які наслідки це може мати.
Прихильники компромісів (а такі безумовно є, у тому числі в Україні) мали б назвати позитиви подібного підходу. Я ж зупинюсь на небезпеках і загрозах.
По-перше, цілком очевидно, що будь-яка форма затягування війни, пов'язана з переговорами, дасть РФ час для перегрупування і накопичення сил з подальшою ескалацією бойових дій, коли вона вважатиме за необхідне.
По-друге, фіксація за РФ більших територій під її контролем, ніж було станом на 23 лютого 2022 р., однозначно буде свідченням, що вона здобула більше під час війни, а Україна більше втратила. Отже для російського суспільства (і для багатьох у світі) війна виявиться виправданою, а Росія – її переможцем.
По-третє, це надихне Китай збільшити підтримку свого союзника-васала, паралельно укріплюючи його залежність від себе. Тобто відбудеться посилення Китаю на геополітичному рівні, що підштовхне його подвоїти зусилля із формуванню коаліції держав Сходу і Півдня на противагу Заходу.
По-четверте, подібні компроміси з високою ймовірністю призведуть до поділу, навіть розколу українського суспільства і можуть зруйнувати виняткову єдність влади, армії та народу в Україні, яка досі була запорукою нашої стійкості. Звичайно, паралельно буде незадоволення і в Росії, проте там воно лише посилить агресію і мілітаризм (“пєрєдохньом и снова ударим”), тому відбудеться зміцнення режиму Путіна замість того, щоб його послабляти.
По-пʼяте, витрати Заходу на війну, яка не закінчилась, і на оборону точно не будуть меншими, попри панівну думку, що зменшення інтенсивності боїв зменшить витрати. Можна порівняти, скільки коштувало Заходу те, що він мовчки ковтнув анексію Криму у 2014 році – і якими були б витрати, якби він тоді рішуче дав по зубах російському агресору.
По-шосте, Україна не отримає жодних шансів на економічне відродження й інвестиції, оскільки жоден капітал не прийде в країну, де не застережено базову цінність – безпеку.
Єдиний, на мою думку, компромісний варіант, який може розглядатися, – це прийняття України в НАТО в умовах, коли частина її території залишатиметься окупованою. Але тоді при двох необхідних застереженнях: таке прийняття має відбутися негайно, принаймні за прискореною процедурою. А друга умова – Україна не повинна мати жодних обмежень щодо деокупації своїх територій, включаючи військовий шлях. А це, своєю чергою, передбачатиме готовність НАТО вступити у війну з РФ на боці України. Чи готове НАТО до цього?
Якщо такої готовності немає чи існують якісь інші причини затягувати з прийомом в Альянс, тоді є лише один прийнятний вихід – ніяких переговорів, ніяких компромісів, ніякої заморозки війни. Навпаки, посилення озброєння України всіма можливими видами наступальної зброї, посилення санкцій, посилення ізоляції РФ з тим, щоб змусити її капітулювати.
Розумію всю складність такої гострої постановки питання, проте інші варіанти або гірші, або взагалі самовбивчі для України.
Пропозиція Столтенберґа прийняти Україну в НАТО після закінчення війни – це пропозиція зробити війну вічною, з набагато більшою кількістю жертв з боку України. Це сигнал Путіну ніколи війну не закінчувати, і тоді Україну ніколи не приймуть в НАТО. І нам доведеться шукати інші альтернативи.
Пропозиція Кіссінджера також категорично не відповідає національним інтересам України, оскільки де-факто закріпить частину наших територій у складі РФ, а найголовніше – закладе основу для неминучої нової війни. Гіркий досвід Будапештського меморандуму спонукає нас відкидати його повторення у будь-якому вигляді.
Насправді згода Заходу прийняти подібні чужі компроміси авторства Росії та Китаю стане ознакою не мудрості і сили Заходу, а символом його слабкості. І це означатиме не тільки поразку України. Це стане ознакою поразки самого Заходу, передусім США як його лідера, що поставить під пряму загрозу домінування ліберально-демократичного порядку в світі.
Можна, звичайно, ще пофантазувати про те, що розв'язання російсько-української війни може відбутися у спосіб глобальної домовленості між США і Китаєм щодо біполярної моделі подальшого співіснування в світі, проте зараз це виглядає нереальним.
Тому справжнє закінчення цієї війни і майбутній сталий мир та новий, більш справедливий світовий правопорядок настане тільки тоді, коли буде усунута першопричина війни – а саме російська імперія в її нинішньому вигляді разом з її теперішнім політичним керівництвом. Це є можливим лише як результат української воєнної перемоги. На місці нинішньої РФ має постати інша, неімперська держава або сукупність нових суверенних держав.
Думати, тим більше діяти в руслі пошуку різних модифікацій компромісів з нинішнім путінським режимом, який, нагадаю, оголошений у міжнародний безстроковий розшук і арешт, означає стати на шлях компромісу зі злом. А компроміс зі злом означає чинити зло, що прямо суперечить західній етичній ціннісній традиції.
Справжня формула закінчення війни, яка відповідає інтересам України, Заходу, врешті-решт цивілізованого світу, має бути виражена в одному реченні: завершити історичне існування Росії як імперії. Тобто припинити існування РФ в її нинішньому вигляді внаслідок воєнної поразки в Україні і подальшої військово-політичної капітуляції.