У день 31-ої річниці здобуття Україною Незалежності варто глянути на цю – безумовно історичну – подію з геополітичної точки зору. З точки зору набуття Україною власної суб'єктності як держави, що здійснює самостійну внутрішню політику і є суверенною у міжнародних відносинах. Тим більше, що сьогодні українська суб'єктність – у буквальному сенсі цього слова – виборюється у кривавій війні з російським агресором. Сьогодні Україна перебуває на завершальному етапі утвердження своєї державності та своєї суб'єктності.
Так було не завжди. Якщо поглянути на давньокиївську державу IX–XIII століть, яка не була ще вповні українською і вповні державою, то в основних своїх ознаках вона такою суб'єктністю володіла. Контролювала військово та адміністративно територію, збирала податки, вела війни, мала зовнішні відносини і визнання в тодішньому світі.
Держава Богдана Хмельницького (пізніше Гетьманщина), що виникла через чотири століття як результат національного повстання проти Польщі, свою суб'єктність відновила, проте в обмеженому вигляді. У вигляді автономії чи васалітету. Тобто контроль території, збір податків, зовнішні зносини і міжнародне визнання мали місце, але вони обмежувалися договорами з державами-сюзеренами в обмін на військову допомогу.
У результаті така обмежена суб'єктність через сто років закінчилася ліквідацією залишків держави взагалі, й українське питання зникло з контексту європейської політики.
Третя спроба здобути суб'єктність була здійснена у 1917–1921 рр. через відсепарування з тіла Російської імперії – спочатку як федеративне утворення, а потім як незалежна держава УНР. Тут власне новопостала держава та її суб'єктність була неймовірно слабкою: територія контролювалася слабо, війна була майже безперервною, а міжнародне визнання відбулося, фактично, тільки під час підписання Брестського миру у 1918 р., та й то не принесло стратегічних дивідендів.
І лише через 70 років спроба проголошення власної держави виявилася успішною. Як безпосередній учасник тих буремних подій, які почалися в Україні з 1987 року, можу сказати, що проголошення Незалежності (а правильніше було б казати: відновлення) стала наслідком взаємодії й переплетіння цілого ряду чинників.
Найголовнішим я вважаю піднесення масового національного руху за незалежність у Західній Україні й почасти в центрі, який хоча був рухом меншості українського суспільства (в кращому разі це був пасіонарний порив 25–30 відсотків суспільства), але без цього чинника, який організаційно оформився як Народний Рух України, нічого би не було.
Національний порив став необхідною, але недостатньою умовою. Достатньою умовою став розкол у рядах комуністів і виникнення демплатформи в КПУ, яка привела в національний табір представників сходу і півдня України. Досить згадати, що в рядах парламентської опозиції, Народної Ради, з 125 народних депутатів від Руху (Демблоку) було біля 80 депутатів, а більше третини дала Демплатформа – майже 45 депутатів.
Саме цей факт дозволив нам говорити про загальнонаціональний характер боротьби за Незалежність.
Другою достатньою умовою виявилося подальше розшарування в рядах комуністів і виникнення неформальної групи так званих "суверен-комуністів". Їх ключовою перевагою виявилося те, що вони керували парламентом, на той час уже альтернативним центром влади.
На серпень 1991 року вся президія Верховної Ради України фактично вийшла з-під контролю кремлівського "центру". І це зіграло свою роль у вирішальний момент 24 серпня.
Третій чинник, що об'єктивно грав нам на руку, – це був стихійний робітничий страйковий рух шахтарів Донбасу. І хоча він не мав виразних політичних, а тим більше національних вимог, його розмах розхитував Радянський Союз. Тому парламентська опозиція у Верховній Раді швидко налагодила з шахтарями контакт і організувала досить ефективну взаємодію, передусім на ґрунті економічних вимог.
Четвертою достатньою умовою (дехто вважає її основною), яка дуже полегшила нам здобуття результату, стала безкомпромісна боротьба за владу в Москві між Єльциним і Горбачовим. Росія була зайнята внутрішньою боротьбою – і це відкрило українцям вузьке вікно можливостей.
До честі й історичної відповідальності політичних діячів, які в той момент перебували на авансцені подій, вони зуміли належним чином – а головне вчасно – скористатися цим вікном можливостей. Не дуже часто подібні випадки траплялися в українській історії.
Безумовно, проголошення Незалежності в цілком легітимний спосіб зіграло вирішальну роль у становленні України як суб'єкта міжнародного права, проте на той момент ще не дало їй суб'єктності у всій її повноті.
Росія не відмовилася від України, вона лише тимчасово "відпустила" її на довгому повідку (ця фраза належала Бурбулісу, найближчому соратникові Єльцина), щоби потім притягнути її назад в імперію – енергетичною залежністю, фінансами, корупцією.
Захід же, своєю чергою, мовчки погодився з тим, що Україна була віднесена до так званого "близького зарубіжжя" – тобто у сферу інтересів Росії, і не стала в 1990-х частиною західного світу, як країни Балтії та Східної Європи.
А це, своєю чергою, стало однією з головних причин того, що Україна не здійснила радикальних ринкових трансформацій своєї посткомуністичної економіки і загрузла у болоті російського домінування.
Українська еліта, що опинилася коло керма держави, виявилася заслабкою, щоби протистояти цим загрозам і спокусам. Тому українському суспільству довелось, напруживши власні сили, пройти через Помаранчеву революцію, Революцію Гідності, російське вторгнення 2014 року, а тепер – через широкомасштабну війну 2022 року, щоб силою власного духу вирватися остаточно, унезалежнитися від вікової залежності від Росії.
Тільки тепер, у цій жахливій і кривавій війні, Україна заговорила на повний голос на весь світ як нація-суб'єкт і як держава-суб'єкт.
Не просто заговорила, а стає прикладом для багатьох інших народів, що перебувають ще в колоніальному стані. Стає державою, яка разом з іншими державами-союзниками формуватиме майбутній світовий безпековий порядок.
На принципах Свободи, Довіри і Права, вільної взаємодії демократичних держав і творення ними рівноправних міжнародних союзів.
Проголошуючи незалежність 24 серпня 1991 року, ми навряд чи могли передбачити, який довгий і болісний шлях доведеться пройти, щоб досягти результату й утвердити державу. Але ми точно були переконані в той момент, що діємо правильно, у відповідності з власними ідеалами.
І я впевнений у тому, що ми перебуваємо нині на завершальному, найбільш складному етапі досягнення нашої великої мети, збереження й утвердження України як держави, самостійної у здійсненні своєї внутрішньої політики та суверенної на зовнішній арені.
24.08.2022