Ґі Сорман

 

Уявімо собі політичного лідера, який по-науковому пояснює нам, що Земля є плоскою: ми б обурилися. Але економічна наука, хоч би якою точною вона стала, не здобула статусу астрономії, і це дає всім право казати що завгодно і плутати громадську думку зі знаннями. Утім, ми зробили поступ: у 1970-ті були аналітики, які вважали, що інфляція йде на користь економічному зростанню. Саме так цілі країни – наприклад, Бразилія, – фабрикуючи гроші, опинилися на краю безодні. Вже ніхто не обстоює інфляцію, і в цілому світі визнають, що стабільність цін і передбачувана валюта є основою всякого зростання. Тож невігластво тепер перемістилось в нову контроверзу щодо податків.   

 

На одному полюсі цієї політичної й аж ніяк не наукової полеміки перебувають американський уряд Дональда Трампа, але також, меншою мірою, уряд Емманюеля Макрона. В обох випадках висуваються доводи, що при зменшенні податків, якими обкладають багатих, збільшиться економічне зростання і в довгостроковій перспективі це принесе користь бідним. На іншому полюсі опинилися самопроголошені прогресисти, ортодокси і політично  коректні, тобто соціалісти в Європі, південнокорейський президент, Берні Сандерс в США і медійні папуги, як-от голова МВФ Крістін Лагард. Вони, що належать радше до лівих, застерігають – соціальна нерівність гальмує економічне зростання, тому потрібно збільшити податки, котрими обкладають найбільш грошовитих, аби відновити рівність та зростання.

 

Ця дві суперечливі тези мають одне спільне: у них відсутня доказова база. А ще спільним у них є те, що вони посилюють роль урядовців, бо податковий важіль дозволив би їм контролювати ритм економіки. Цей дискурс служить їм скіпетром, жезлом або чарівною паличкою – на вибір.

 

Перейдімо до реальності. Розгляньмо, наприклад, зниження податків для найбагатших. Цю тезу 1980-х, яку часто ототожнюють з Рональдом Рейганом і яка перейшла до наступних поколінь під назвою теорія скрапування, Джордж Буш, суперник Рейгана в ті часи, цілком справедливо назвав «економікою вуду». В теорії багаті, стаючи ще багатшими, мали б інвестувати в економіку більше і створювати додаткове економічне процвітання – це те, що ніколи не було доведене і що, без сумніву, є недоказовим. Єдиним негативним результатом дуже високих податків для багатих є те, що капітали виводяться в офшори. Тому не дуже логічно обкладати капітали і доходи податковими ставками значно вищими, ніж середня ставка у світі. Та чи справді це так? Багаті цього світу – чи то компанії, чи то приватні особи – однаковою мірою ставлять на перше місце юридичну безпеку і розміри податків; зацікавлені звертають увагу на податкові ставки, але ще більше – на прогнозованість цих ставок у довгостроковій перспективі. Отже контроверсійне зниження податків, яке може бути анульоване наступним урядом, дає малий ефект. Крім того, завдяки офшорам і бухгалтерським вивертам, якими б не були розміри податків для багатих, останні завжди знайдуть щось менш дороге. До цього ми мусимо додати те, що справжніми творцями економічного процвітання є не нинішні, а майбутні багатії: Стів Джобс і Білл Ґейтс були бідними до того, як створили  Apple і Microsoft, а Джек Ма – до того, як заснував Alibaba. Що ж, невідомо, як знизити податки тих, кому судилося стати багатим, але які досі ними не є.   

 

По суті, теорія скрапування є карикатурою на теорію пропозиції, яку на початку ХІХ ст. сформулював Жан-Батист Сей, а в 1940-х доповнив Йозеф Шумпетер, назвавши креативним руйнуванням. Ці першорядні економісти цінували ефективність ринку і тому зменшили роль урядів, за що Сей поплатився місцем в чорному в списку Наполеона І. На сьогоднішній день урядовці, вимахуючи чарівною паличкою, намагаються повернути собі назад повноваження, що їх Сей і Шумпетер в них відібрали.

 

Твердження про те, що нерівність шкодить економічному зростанню, також не можна довести. Економічний ріст в Китаї та Індії, де існує глибока нерівність, є значно стрімкішим, ніж у Японії, яка є радше егалітарною. США, де нерівність збільшується вже тридцять років, є найбагатшою країною світу, а темп її росту перевищує зростання в Західній Європі, яка є радше егалітарною. З іншого боку, ми також не бачимо, як зменшення податків в США могло б прискорити зростання, оскільки воно вже сягнуло максимуму, який технічно неможливо перевершити. Взаємозв’язок між рівністю і економічним ростом неможливо довести – і, без сумніву, певна нерівність потрібна для того, аби сприяти зростанню, але яка? Запитання без відповіді не є науковим. Немає сумніву, що популярність цієї тези зросла завдяки книжці «Капітал в ХХІ ст.» Томаса Пікетті, який, переосмислюючи Карла Маркса, стверджує, що капіталізм розвалиться під вагою соціальних суперечностей. Але пророцтва є не надто помічними в реальній економіці. 

 

Ми б хотіли, аби ці блефи про податки були правдою, тому що політика стала б простішою і процвітання для всіх було би буквально за рогом. Ми також розуміємо привабливість цих еліксирів. Але якщо вони дієві, якого дідька ми не вживаємо їх усіх? Без сумніву, їхня магічна сила полягає в неможливості їх застосувати й оцінити їхню дію. Попри відмінності, кейнсіанство  і соціалізм однаково зачаровували, доки їх не втілили на практиці: це призвело до катастрофи. Краще і далі мріяти – правда ж? – або взяти з цього науку; а це, я визнаю, значно втомливіше.

 

Guy Sorman
Del error en la economía
ABC,13.11.2017
Зреферувала Галина Грабовська

20.11.2017