Павел КОВАЛЬ

Безглузда симетрія в польській зовнішній політиці власне і привела польські відносини з українцями до найгіршого стану в історії обох держав.

 

 

Спочатку глава польського МЗС під час візиту до Львова погрожує заборонити українцям, які "ведуть антипольську діяльність", в'їзд до Польщі. Кілька днів пізніше президент РП в інтерв'ю "Радіо Марія" звертає увагу, що на важливих посадах в Україні є люди, які мають антипольські погляди. "Це неприйнятне", – каже Анджей Дуда. Обидва висловлювання були фатально сприйняті в Україні. Якби вони у якійсь справі стосувалися Польщі, то їхній тон і у нас би сприйняли фатально. Крім того, висловлювання глави МЗС і президента у світі можуть сприймати яко офіційну доктрину держави. Від неусвідомлення цього може виникати переконання, що ніхто не чує, як поляки розмовляють собі з українцями, і що це не вплине на стосунки з нашими союзниками.

 

У такому контексті останніх кільканадцяти місяців взаємини Польщі з Україною є нині найгіршими в історії. Хоч і тут треба бути обережними з оцінками, бо потенціал зіпсути їх ще великий – і колись може й забракне слів, щоб описати ситуацію. Вина за цю справу є розподіленою, і нема сенсу дискутувати за принципом "ми те, бо ви тамте". По суті, єдина сенсовна розмова – це пошук відповіді на три питання: Що є джерелом напруги? Чи можна зупинити негативний розвиток подій? Що Польща може на цьому втратити?

 

Об'єктивні причини напруги мають глобальний характер: наростання націоналізму спричинило, що з обох сторін кордону зросли сили, котрі апелюють до цієї традиції. Обидві сили хочуть вплинути на політичну більшість і змусити прийняти лінію конфронтації. Єжи Тарґальський, відомий у колах радикальної правиці коментатор, каже про "озонізацію" PiS, тобто описує так, що нинішні процеси подібні на ті, котрі змінили табір Пілсудського в другій половині 30-х років. Саме тоді на початках позитивно щодо національних меншин налаштовані пілсудчики, шукаючи підтримки серед крайньої правиці, прийняли націоналістичну точку зору.

 

Амок

 

В епоху популізму добре сприймаються фальшиві рецепти щодо зовнішньої політики. Найабсурднішим є принцип "симетричного реагування". На думку його прихильників, треба майже механічно реагувати на кожне висловлювання протилежної сторони. Однак, як писав недавно Артур Яґнєжа, "в руках сильнішого симетрія стосовно слабшого – це гіпертрофія форми щодо змісту. Симетрія же щодо сильнішого в руках слабшого, як правило, закінчується приниженням або неспроможністю слабшої сторони". Тому Польщі у відносинах з Україною оплачується тільки еластичність та розумна дипломатія: пошук симетрії за принципом "зуб за зуб" – це амок, а не дипломатія.

 

Однак проголосити доктрину симетрії державною – це перш за все закласти собі петлю на шию. Вона дає іншій стороні можливість викликати очікувану реакцію. Приклад: коли відомо, що, скажімо, на написану урядовцем сусідньої держави фейсбукову статтю, яка хвалить УПА, Польща реагує відміною візиту міністра чи президента, то ми даруємо ворогам добрих польсько-українських стосунків пульт управління цими стосунками.

 

В наших інтересах (а саме вони повинні мати вирішальний голос) продовжувати добрі стосунки. І це – незважаючи на провокації, які, зрештою, відбуваються з обох боків кордону. Нинішні польсько-українські відносини є вулканом, який постійно загрожує вибухом. Треба уникнути цього виверження, навіть якщо ціною є відтермінувати обговорення певних проблем, поки охолонуть емоції.

 

Однак у цьому контексті щораз поширеніший популізм вбиває принцип ефективності та реалізму в політиці. В результаті замість конкретної мети реалізовується політична візія націоналістів. Приклад: якщо метою є провести розкопки і пошуки польських могил на Волині, то треба  собі відповісти на питання: погрози історикам та громадським діячам іншої сторони (навіть неприхильним до Польщі) репресіями за ґлорифікацію УПА наближує нас до цієї мети чи ні? Чи справді хтось вважає, що українці (а натуру вони мають подібну до нашої) скажуть: "Гаразд, ми зробимо все так, як собі того бажає той чи тамтой політик у Варшаві"? Хто ж суфлює таку "хитру" тактику?

 

Зрештою, з цим пов'язане непорозуміння стосовно підходу Єжи Гедройца. Те, що він вже у 1952 році визнав післявоєнний кордон Польщі, було актом реалізму. Сьогодні актом реалізму є визнати, що найкращим способом досягнути мети є розмова, хоч би і марудна, із сусідами зі Сходу, і не підігрівати цих відносин.

 

Сильно замість ефективно

 

Ми не потрафимо напостійно налагодити стосунки з жодним із сусідів, з якими творили перед розборами одну державу. Стосовно жодного з цих сусідів політика ізоляції не принесла результату: чи коли йдеться про права поляків на сході, чи про охорону польських пам'ятників. Аж дивуєшся, що ніхто з цього не робить висновків. Приклад: недавно початі розмови з литовцями впродовж кільканадцяти місяців дали більше (справа "Орлену"), аніж роки бойкоту Вільнюса. Спроба ізоляції України буде ще менш ефективною, ніж у минулому спроби стосовно Литви чи Білорусі – не треба бути Меттерніхом, щоби це передбачити.

 

Проблемою у польсько-українських відносинах є, врешті, і відсутність уяви. Якщо польська влада погоджується на те, щоби пам'ятники бійцям УПА в Польщі (нехай навіть і поставлені без юридичних підстав) демонтували самовільні групи "громадських активістів" – а по суті, націоналістичних активістів – то варто чекати подібних актів з іншої сторони. І там, і тут є ж бо політичні сили, зацікавлені підігрівати атмосферу, є попит на "у відповідь", на симетрію і реагування.

 

Втім, з польської сторони політики нема сьогодні нікого зацікавленого добрими стосунками з Україною, когось на кшталт Алєксандра Кваснєвського чи Лєха Качинського. Нині модною є антиукраїнська постава, "сильна реакція" замість реакції ефективної. Однак завдяки тому, що польсько-українські відносини вибудовувались понад чверть століття, ще є до чого апелювати: є консультаційні органи, спільні комісії, стипендії, політичні ініціативи. Перенести польсько-українські стосунки в площину конфронтації – це ж для польської правиці порвати з нашою традицією.

 

Нині процес польсько-українського розлучення можна ще затримати, ще є що рятувати. Проте для цього потрібен лідер, який зупинить цей популістично-націоналістичний каток. Потрібна політика, яка розуміє, як збалансувати справи минулого, нинішнього і майбутнього. Натомість нинішня історизація політики в Польщі призводить до того, що політики займаються лише цим першим виміром – не вміють грати на кількох роялях.

 

У вогні польсько-українських історичних суперечок один з аналітиків молодого покоління Даніель Шеліґовський твітує: "До Києва направляються наступні трамваї PESY. Всього по вулицях української столиці їх буде їздити 50. Ціна контракту – понад 50 млн євро". Отже, цей перелом політичних стосунків припадає акурат в момент, коли нарешті починаються великі контракти, коли польські підприємці просять працівників з України, а Польща тішиться найбільшою підтримкою за всю історію вимірювання симпатій громадської опінії над Дніпром.

 

Україна або Росія

 

У цьому новому підході до України часто є закамуфльована думка про домовленості з Росією. Може, і не керує вона свідомістю найважливіших політиків, однак подальше погіршення відносин з Києвом неминуче поставить Польщу в ситуацію інтуїтивного пошуку поліпшення стосунків з Москвою. Очевидно, Польща потребує розблокувати і цей канал, але розблокування його "замість" сусідських відносин з Україною буде ознакою дитячості політики Варшави. Воно також зміцнить союз Берліна з Києвом, ослабить позицію Польщі щодо Росії і, що найважливіше, в Німеччині запанує переконання, що Захід ангажувався на Сході через Польщу, яка через історію тепер розірвала відносини з Україною і шукає порозуміння в Москві.

 

У кулуарних розмовах росіяни все частіше вказують, що головною проблемою Москви в Європі є Німеччина та її політика. Ми за крок від того, щоб на Заході виникло враження, що Польща як держава не здатна налагодити своїх постійних відносин з найближчими сусідами. Що ми марнуємо підтримку Заходу щодо стосунків з Росією або просто "підставляємо" Захід, домагаючись санкцій, а потім розриваючи політичні відносини через історію. Польща вийде з цієї нової головоломки самотня і фрустрована.

 

Однак найбільшою польською проблемою у відносинах з Україною є занадто часта відсутність дальшої перспективи. Коли хтось у нас оголошує, скажімо, польсько-українську "холодну війну", то посилає сигнал – найімовірніше, несвідомо – не тільки кільком українським політикам і кресовим середовищам в Польщі, а також Росії та Заходу. В Москві звістка про польсько-українське розлучення сприйметься як знак нашого наростаючого усамітнення – вони спробують домовлятися з Польщею, але за значно вищу ціну. На Заході такий сигнал буде доказом неефективності польської політики.

 

Натомість союзники, котрі інвестують у Польщу, очікують ефективності, а не скарг, що "нам не виходить" з Україною. В держдепартаменті дивляться на результати, а не аналізують обмін ударами між Варшавою а Києвом, з’ясовуючи, "хто почав" Тому геополітичні наслідки розлучення з Україною можуть бути для нас значно серйознішими, ніж для Києва. З початків перетворень у реґіоні Сполучені Штати і Захід діяли, виходячи із припущення, що польський націоналізм не оживе. Ще Фукуяма в "Кінці історії" вказував на націоналізм як один із головних проблем реґіону (він прогнозував прикордонний конфлікт Польщі з Литвою). Щодо націоналізму остерігав й Іван Павло II.

 

Нині тодішні страхи збуваються. З точки зору Заходу його ангажованість в реґіоні має сенс тільки за умови стабілізації. Польсько-українська холодна війна міняє справу. Тому перш ніж сонми істориків – замість того, щоби сперечатися на наукових конференціях – почнуть проголошувати наступні війни, варто ще раз кинути оком на всю композицію центральноєвропейських пазлів, які вони мають порушити. Чи це нам оплачується?

 

Автор є політологом, істориком, публіцистом, працює, зокрема, в Інституті політичних досліджень ПАН. Був співтворцем східної політики президента Лєха Качинського.

 


Paweł Kowal
Ząb za zub
Polityka, 15.11.17
Зреферував О.Д.

 

15.11.2017