Спиною до України

Поправки до закону про ІНП матимуть для Польщі значно гірші наслідки, ніж дипломатична сварка з Ізраїлем. Це згубна спроба розвернути всю польську зовнішню політику.

Прикладів, коли табори смерті називали "польськими", по суті, не так вже й багато, як загально вважається. В серйозних медіа — не більше ста випадків у цілому світі впродовж року. З чого очевидно значна частина є результатом географічного розташування цих таборів. Злісне звинувачення Польщі у злочинах Другої світової війни насправді в суспільній дискусії є марґінесом. Тому хоча проблема існує, але не в тих масштабах, яку їй нині приписують.

Зрештою, поправки до закону про ІНП не розглядались як нагальні. Про це свідчить той факт, що вони пролежали в парламентській шухляді багато місяців. Фактичною мотивацією прийняття була, як виглядає, іміджева криза, спричинена репортажем TVN про неонацистів. На жаль, бажання прикрити одну тему іншою принесла уряду, а також і Польщі, лавину проблем.

"Українська частина" новелізації буде мати три реальні наслідки: остаточний розпад компромісу щодо східної політики в Польщі і введення політичних польсько-українських відносин у стан гібернації. А стратегічно — зміна розкладу сил в Центральній Європі: посилення ролі Німеччини та послаблення Польщі в очах англосаксів. І третій — подальше послаблення нашої коаліційної спроможності в реґіоні.

У реакції на нинішню кризу підтвердилися два польські підходи до східних питань. Перший, незалежницький, своїм корінням сягає ще міжвоєнного періоду, нині найчастіше його пов'язують із Єжи Ґедройцем. Асоціація з паризьким редактором є певним спрощенням — бо ж цей підхід також фігурував і в позиції Івана Павла II. Його візит до Польщі 1991 року був одним великим закликом закрити історичні суперечки.

Цей голос Войтили домінував у III РП: в його дусі діяли чергові президенти Польщі, особливо Алєксандр Кваснєвский, Лех Качинський і Броніслав Коморовський. Погляд Папи на схід, отже, ще донедавна об'єднував найважливіші політичні сили в Польщі. Нерідко це було останнім цементуючим елементом польської політики: як показали події 2014 року, для підтримки української незалежності можливою була навіть публічна зустріч Ярослава Качинського і Дональда Туска на Євромайдані.

Компроміс у східній політиці був одним із небагатьох прикладів того, як щедро може винагороджуватися політична співпраця. Польська політика на сході за часів III РП здобула успіх. Українці вже кілька років ставлять поляків на перше місце в списку найбільш симпатичних їм націй. Ніде на земній кулі Польща не має такого котування, і важко сказати, чи матиме коли-небудь у майбутньому.

Симпатія українців до поляків — це, однак, не все. Статистика показує зростання експорту в Україну, більшення числа змішаних польсько-українських шлюбів і т.д. Крім того, мільйон українців, які працюють у Польщі, є найкращим прикладом польського soft power. Якщо хтось вибирає якусь країну місцем свого проживання, то це безпомилковий знак того, що вважає цю країну доброзичливою і придатною для життя. При аналізі статистики приїздів напрошується висновок, що після 1989 року зі всіх сусідів нам вдалося прихилити до себе тільки українців.

Усі польські середовища від "Солідарності", Леха Качинського і "Ґазети польської" через Алєксандра Кваснєвського і до "Ґазети виборчої" роками творили одностайний фронт в українських питаннях. На марґінесі Ґедройцевого підходу були тільки деякі посткомуністичні середовища та PSL, що концентрувалися на критиці історичної політики України й переносили центр ваги взаємовідносин на — вже за природою своєю дражливі — історичні питання. Їхня аргументація зводилася переважно до питання ренесансу культу УПА в Україні й виходила з помилкових пропорцій: начеб за важливістю це було домінуючим явищем, а за інтенціями — в основному явищем антипольським.

Тому в нинішній зміні у відносинах з Україною, вираженням якої і стали поправки до закону про ІНП, не йдеться про якусь помилку і необхідність її виправлення. В геополітичному сенсі Ґедройць є актуальний як ніколи досі.

Всупереч цій старій ефективній, але "нудній" політиці частина середовищ правиці від певного часу прагне перегляду відносин з Україною. Часто це йде в парі з більш або менш відкритою критикою США і ЄС, а інколи — із закликами домовлятися з Росією. Однак увертюра до цієї операції "зміни союзів" — помилковий діагноз. Теза, що "Ґедройць зазнав поразки", є наслідком того, що зі всього спектру польсько-українських питань вибирають тільки один аспект: той факт, що частина українців вважає лідерів свого націоналістичного руху героями.

Це неможливо зрозуміти без контексту польської внутрішньої політики і суперництва між PiS і дріб'язком на крайньому крилі правиці. Менші середовища, що підтримують уряд — націоналісти, Kukiz'15 та інші — подають себе як виразників опінії кресових середовищ. Критикувати при цьому Ґедройця легко, бо поза групою інтелектуалів ніхто в Польщі не стане на захист покійного редактора з Мезон-Лаффітт. Проблема, правда, в тому, що критика нашої дотеперішньої східної політики — це також і критика Леха Качинського.

Відважитися на це може небагато хто: а власне, тільки Корнель Моравецький, о. Тадеуш Ісакєвіч-Залєскі і ще кілька осіб. Але вже точно ніхто не наважиться сказати, що зміна парадигми східної політики III РП вимагає ще одного інтелектуального завдання — розійтися з Іваном Павлом II. За порозуміння з Україною, загалом, стоїть також і більшість єпископів, бо розпалювання конфлікту мусить з часом роздути внутрішньокатолицьке протистояння між греко-католиками а латинниками.

Варто також пам'ятати про історичну перспективу. І тут напрошується певна аналогія: хоч контекст "розставання зі сходом" у польському і німецькому випадках після Другої світової війни був цілковито іншим, однак подібність є. Німці мали велику літературу щодо цього: Ленца і Ґрасса. У них також є досвід впливу земляцтв на політику Республіки. Але саме польська література мала знаменитішого і давнішого від німецьких письменників Чеслава Мілоша і його "Долину Ісси" з 1955 року. Доля цієї книжки показує, наскільки важливу дискусію ми проминули: повною мірою вона стала можливою після багатьох десятиліть, коли Польща знову здобула незалежність. Адже за комунізму польська дискусія про "розставання зі сходом" була за визначенням неповною. А після 1989 року вже ніхто не мав на неї часу або вона здавалася "опрацьованою" на еміграції.

Тим часом виявилося, що на сентиментах до давніх родинних сторін, часто вже в третьому та четвертому поколіннях, можна збити чималий політичний капітал і конкурувати з PiS за серця "запізнілих кресов'ян". PiS відчуває цю активність своїх конкурентів на правому фланзі. Але є безпорадним і, щоби не втрачати виборців, раз у раз погоджується на поступки. Поправки до закону про ІНП у їхній українській частині були сформовані саме в результаті такого процесу. Депутати Kukiz'15 накинули PiS дивовижні поправки, повні помилок і суперечностей, що б'ють у традицію II РП.

Історично кажучи, є три рушійні сили запуску націоналістичних емоцій у Польщі: антинімецькість, антисемітизм і антиукраїнськість. Не йдеться про дешеве порівняння з 1960-ми, коли фактично в громадській думці діяли ці три елементи. Антисемітизм і антиукраїнськість проявилися яко способи мобілізації вже в міжвоєнний період, а навіть ще раніше. Тому націоналістичні емоції сплелися з кресовими сентиментами. Саме до цього і звертаються противники Ґедройця.

Символом цього мислення є включення до поправки формулювання "Східна Малопольща". Історично ці території були руським та белзьким воєводствами, Східною Галичиною, львівським, станіславським і тернопільським воєводствами, але ж не Східною Малопольщею. Навіть ендеки під час розмов у Парижі після Першої світової війни не послуговувалися таким визначенням. Східні землі II РП  "Східною Малопольщею" були в II РП тільки для тих польських діячів, котрі мали намір підкреслити етнічно польський характер цього реґіону і дезавуювати українців.

Використання цього формулювання нині може викликати асоціації з ревіндикацією, але вже зовсім бездискусійним є те, що українці відчитують це як акт протекційної і неприхильної політики. Окреслення в законі дивної дати 1925 року — якої ніхто не здатен пояснити — як початку переслідування "українських націоналістів" (навіть президент Дуда визнав у поданні до Конституційного суду, що невідомо, кого депутати мали на увазі) породжує підозри про інтелектуальну неохайність. Так само, як "візит у Львові" членів польського уряду. Не треба мати великої уяви, щоб уявити собі, як би ми реагували на аналогічні "візити в Щеціні" на найвищому рівні.

При ухваленні цих доповнень остаточно сформувалася також партія польських земляцтв — нових кресов'ян. Вона вже нині має свої структури, діячів, розпорошених по кількох організаціях і партіях, своїх депутатів, свого капелана о. Ісаковіча-Залеського, а також прихильні медіа. І, врешті, свої політичні цілі: змінити політичні союзи Польщі. При цьому може похвалитися певною ефективністю.

З точки зору польсько-українських відносин це означає закрити певний розділ. Важко сказати, наскільки політичне охолодження вплине на міжлюдські контакти. Ясно одне: сьогодні — як з польської, так і з української сторони — є серйозні політичні сили, що ставлять своєю метою антагонізувати поляків з українцям. В Польщі вони дістали вплив на прийняття законодавства в Сеймі і підтримку значної частини депутатів PiS — фактично всупереч політичній традиції керівництва партії. Отже, черговий етап вони здолали.

Однак стратегічні наслідки тут значно серйозніші. Видно, що матеріалізується литовська мрія: щоби саме Литва була представлена на міжнародній арені як держава, яка репрезентує інтереси України. Вакуум після польської ролі, ясна річ, Литва не заповнить, тому в кінцевому результаті зміцняться німецько-українські відносини, і справжнім політичним адвокатом Києва може виявитися Берлін.

А ми? Однією з неписаних умов американської залученості в Центральну Європу після 1989 року було послаблення націоналістичних тенденцій у державах реґіону. Досвід США однозначний: саме націоналізм — як політичний, так і економічний — призвів до Другої світової війни. Польща, заплутана в історичні суперечки з сусідами на сході — Росією, Литвою й Україною — незалежно від того, чи і в яких питаннях має рацію, стає в сприйнятті американців генератором проблем, а не цінним партнером, який може відігравати роль упорядника.

Нашою найбільшою слабкістю може виявитися те, що ми не дооцінили ваги України на міжнародній арені. Не є вона аж так сильна, як вважає частина оптимістів у Києві. Але також не є такою слабкою, як думають численні польські політики.

У цьому контексті засаднича польська чеснота — постійність безпекової політики — відходить у минуле разом із зникненням компромісу в східній політиці. Держави, налаштовані на постійні союзи, зарахують Польщу до тих партнерів, у яких основи політики щодо сусідів потенційно можуть змінюватися після кожних виборів. Варто пам'ятати, як сильно американці військово анґажовані в Україні — важко собі просто уявити, щоби вони легко вицофалися. Хоч би тому, що це була би капітуляція перед Росією.

Отже, чи варто засуджувати геноцид на Волині? Так, але варто охолонути і взяти в руки "українські поправки" до закону про ІНП, щоби переконатися, що не про ці події йдеться. Не відповідають цьому ані прийняті дати (1925-50 рр.), ані звинувачення, які максимально розмито, — до такої міри, що фактично на один рівень поставлено воєнні злочини під час Другої світової війни і, наприклад, напад на школу перед цією війною.

Можна читати ці записи як серію помилок. Однак можна читати їх і як спробу розвернути всю польську зовнішню політику і започаткувати широку зміну співвідношення сил у Центральній Європі.

І тут ми підходимо до принципової справи. Наслідком блокування польсько-українських відносин буде — якщо хтось в останню мить не відверне наслідків закону — тиха ізоляція Польщі в реґіоні, а це віддавна є російською стратегічною метою: ослабити Варшаву настільки, щоб вона сама подала пропозиції угоди на максимально невигідних для себе умовах. Слабка з точки зору Кремля Польща, зосереджена на своїй трагічній історії, не зможе мобілізовувати держави Євросоюзу, не зможе воювати з такими проектами, як Nord Stream II, не зможе намовляти США до активності в реґіоні. Незалежно від намірів, триває підточування польсько-українських відносин — і водночас розрив важливих зв'язків у реґіоні. Вже не раз в історії нас губила надмірна впевненість у собі щодо відносин зі східними сусідами.

Paweł Kowal
Plecami do Ukrainy
Polityka, 22.02.2018
Зреферував О.Д.