Що діється з Європою? Куди ми прямуємо і що на нас там чекає?
Кінець вісімдесятих – початок девʼятдесятих років попереднього сторіччя. Залізна завіса впала, поклавши край сорокарічній поляризації континенту і загалом «холодній війні». Здавалося б, ніщо більше не створює перешкоди на шляху до миру і процвітання. В Польщі ліві інтелектуали-опозиціонери сіли за стіл перемовин з лівими ж номенклатурниками, дещо переполоханими (страх втратити годівницю), з іншого боку – вдоволеними («Польща завжди залишалася Польщею, навіть за комунізму»).
Пригадую, як з німецькими друзями я святкував обʼєднання Німеччини, наче то було моєю власною справою. Хіба не було? Пригадую також, як у двохтисячних провідник спального вагона польської залізниці, яким їхали моя вагітна дружина, я і ще з десяток пасажирів і в якому вийшло з ладу опалення, вшився, а коли я розшукав його в теплому купе сусіднього вагона, де він безжурно хропів, відповів мені: «То все комуняки, пане».
Навіть у Німеччині, яка по-спражньому процвітає (профіцит бюджету становить девʼятнадцять мільярдів євро), партія невдоволених тріумфально ввійшла в парламент. Чим невдоволених? Яка альтернатива може бути процвітанню? Самозамикання від навколишнього світу? Тоді варто прочитати The Selfish Giant Оскара Вайлда, але навіть того, що в казці, не буде.
Сьогоднішнє процвітання Німеччини стало можливим завдяки чарівній формулі, виведеній по Другій світовій війні: замість різанин і війн за території – економічна співпраця. Не менше, ніж Німеччина віддає, вона з цього користає, а з обʼєднаної Європи користає не лише кожний німець, бельгієць, іспанець, словак і так далі, а й українці – від спрощення візового режиму до близького скасування роумінґу.
Нащо плакати за маркою, якщо є євро, дійсне на величезній території? Нащо кордони і візи, якщо можна безперешкодно долати тисячі кілометрів з заходу на схід і з півночі на південь? З медійного гармидеру, що супроводжував вʼїзд AfD в парламент, мені запамʼяталося обличчя старого німця, дитинство якого припало на сорокові й початок пʼятдесятих. От що він сказав у наставлений йому мікрофон: «Вони хочуть, щоб ми знову опинилися там». Там – у руїні. Згадана формула успіху не виписала, однак, духовних підвалин Європи, і це той мінус, який щоразу більше дається взнаки.
Що вадить Польщі, країні з новісінькими, наче з рекламного буклета, автомагістралями й відреставрованими містами? В те, аби вона міцно стала на ноги, Захід впомпував мільярди. Щороку Польща отримує від Євросоюзу в різних формах астрономічні дотації. Євросоюзівське невдоволення Польщі чимось нагадує невдоволення Донбасу, який «годував» Україну. Й ось Донбас нарешті перестав її «годувати». Те, що його не перестала годувати Україна, – безпрецендентна штука.
«Ми хочемо Бога!» – скандують віднині на демонстраціях. Але як Бог зійде до тих, хто прикликає його, – не думаю, що вони будуть від цього потішені. Чи готові вони до його появи? Одні вже писали на своїх ременях Gott mit uns, і їхній бог завів їх у прірву. «Ми памʼятаємо Львув і Вільно»? Але є німці, які памʼятають Бресляу, Штеттін і Данціґ, і українці, памʼять яких «сягає Ряшева», і чехи з Тешинською Сілезією, кінець кінцем – росіяни, які не забули Варшави. І таких різних знайдеться не так уже й мало. А що далі?
Як міг який-небудь Орбан у центрі Європи на початку двадцять першого сторіччя узурпувати владу й запровадити авторитарний режим? Де ті, котрі мали опертися цьому? Забракло фінансів для опору? А як тоді переконання? Що з ними? Невже вартості є лише ті, які можна намастити на хліб?
Що рухає австрійцями, коли вони на останніх виборах обрали Курца? Німецький сатиричний часопис Titanic обізвав його бебі-Гітлером, а Bild, найбільше бульварне видання Німеччини, мрійливо зітхнуло: «Коли ми дочекаємося свого?» Що вадить країні, яка віддає чверть голосів чоловікові, члени партії якого демонстративно відвідують окупований Крим? Цей чоловік тепер – віце-канцлер у Курца. Як такий шануватиме міжнародне право? Хто б подумав, що в Європі початку двадцять першого сторіччя політики продаватимуть виборцю страхи і триматимуть його ними в шорах?
Ті, котрі мали б нести просвіту і бути найкращими, є найгіршими – в Угорщині, Польщі, Австрії. Але чого варті такі спільноти, в яких людина покладається не на себе і на свою здатність мислити, приймати рішення, діяти й кооперувати з іншими такими самими суверенними особистостями, а жадає вождів? «Гітлер нас усіх обдурив», – поскаржився хтось із знаменитих багато років згодом. Ви самі себе обдурили – ви обдурили себе Гітлером. Ви побажали його, і він прийшов. У кінці вистави він, як відомо, застрелився – от і все шоу.
Моя фейсбучна приятелька підшукала чудові слова: «З урахуванням світоглядних змін останніх десятиліть і прогресуючої швидкості світових процесів, ані тяжкого запою, ані повної амнезії вже не буде. Людство, хоч і через спротив і нехіть, підходить до сприйняття необхідності вирішування проблеми співіснування в інакший спосіб». Її прекрасна візія ґрунтується на вірі в здоровий глузд. В поступ, так би мовити, людської вдачі.
Всі ці примари, що раптом знову почали набирати обрисів, є наслідком дисонансу, порушеної згоди між духовним, трансцендетним, в якому людина має потребу, і матеріальним добробутом, нечуваним порівняно з усіма попередніми епохами. Ми живемо в затишних помешканнях, ходимо освітленими вулицями. В гармонії ми зможемо підкорити Всесвіт, якщо ж ні – перетворимо себе на попіл швидше, ніж це зробить із нами який-небудь природний катаклізм. Ми не станемо щасливішими, механічно повернувши розпʼяття в класні приміщення, як не стали щасливішими, збиваючи хрести з церковних бань, висаджуючи в повітря храми і забиваючи тілами закатованих священиків криниці. Або ми здійснимо прорив, вийшовши в нову якість, або нас поглинуть примари минулого.
А що ж Україна, країна, яка за оцінками німецьких експертів мала на початку девʼятдесятих найкращі стартові можливості на пострадянському просторі? Як ми вмудрилися опинитися на дні? Скотитися до найубогішого задвірка континенту? Саме в цьому контексті наша найбільша проблема – корупція, а вже потім війна і сусіди. Sic, у такій послідовності. Корупція все ще не зазнає однозначного осуду з боку суспільства. Ще одна наша проблема, яка обернулася нам сторіччями бездержавності, – хронічна дискомунікація між очільниками (елітами) і суспільством. Щось нам ніяк не щастить – щойно оберемо гетьмана, а вже потреба його скидати. Якщо ми в цьому знайдемо нарешті консенсус – між собою і самі з собою, то це буде перший справжній успіх у нашій історії. А з нашими героями ми вже якось дамо собі раду. Коби поляки й угорці і хто там ще зарадили собі зі своїми.
15.11.2017