Роби, що слід

Найбільше мене захоплювала така фраза – старшини відбирають неукраїнцям зброю і приказують їм спати, а інших виводять на подвір'я.

Було у ній щось казкове, щось таке, про що знають усі діти – приказ: спати. Крім літніх пізніх вечорів відразу виникають асоціації зі святим Миколаєм, з найбільшим чудом.

У листопаді 1978 року я запізнився на свою вимріяну акцію, на свій власний чин на чотири дні. Тільки тоді у школі почалися осінні канікули. Тож до Львова я приїхав якраз тоді, коли Вітовський, не маючи найменшого впливу на хід подій 4 листопада, коли поляки перейняли ініціативу в свої руки, довівши лінію фронту до центру Львова, аж до духовної семінарії, зрікся свого становища, переживаючи від перевтоми гострий нервовий розстрій і терплячи від напухлих ніг, бо кілька днів не знімав чобіт. Я приїхав тоді, коли команду перебрав легендарний отаман Гриць Коссак, а у Львові залишився брат мого діда Тарас, на честь якого я був названий. Тарас відлучився від січових стрільців, які щойно прибули з Чернівців на допомогу столиці, але відразу ж відійшли до Старого Села. Він мусив тут залишитися, бо і його мама – моя прабабця – і молодша сестра уже четвертий день не виходили з Народного дому, працюючи у військовій кухні.

Отож, 5 листопада я вже був на місці. Також не без непорозумінь. Голова батьківського комітету класу довго кричала на мене, щось кажучи про міщанство і байдужість, бо я казав, що мене не буде на канікулах, маю свої справи, а тим часом наш клас, незважаючи на канікули, мав стояти у почесній варті 7 листопада біля пам'ятника полеглим чекістам. Мене це не стримало, бо 6 листопада усусуси нарешті дісталися до Львова, зайнявши в тому числі цитадель і підтримуючи залогу пошти.

Я сидів у помешканні на Коперніка, поруч з головними подіями тих днів, а головні події тоді були головними місцями. Сидів при бюрку, яке колись належало Костеви Левицькому. У шухлядах ще були різні документи, а поруч стояла шафа із забороненими у мій час книжками. Я втомився читати Левицького, втомився – як Вітовський – кілька ночей перебирати старі газети і документи. З них виразно ставало зрозуміло, що насправді нічого нам не вдасться. Просто не може вдатися, бо є певні закономірності розвитку, і є нарешті світові тенденції і конфігурації, у котрі нарешті потрапило галицьке суспільство, саме того до останнього моменту не усвідомлюючи. Всі ці таємні додатки до Берестейського миру, правові тонкощі, вірність до останнього віденському урядові, суперечність ідей соборної України і автономії Східної Галичини, Антанта, пункти Вільсона, рішучість польського державотворення…

Краще було приземлитися. Йти за Олексою Кузьмою. Моя мрія була проста. Проста, як святий Миколай. Хоча би частину листопаду я хотів пробути у тому самому Львові, де шістдесят років тому українські військовики наважилися на революцію. На чин.

Головним сюжетом у всіх історичних і літературних оповідях є обман, обдурення. Все тримається на перипетіях хитрості. То, що було перед 1 листопада 1918 року, то, що було у грудні – історія того самого ґатунку. Але є речі, які роблять і історію, і перекази, і пам'ять, і сюжети винятковими. Як пісня про Роланда. Це історії жесту, краси і значення жесту, історії спокійної посмішки, історії, коли крізь обман проступає дуже гідне поступовання людини, яка знає, що її дурять, але вона не хоче нікого обдурювати, лиш робить те, що слід, і посміхається.

Таким був наш листопад. І таким мусив бути листопад моєї мрії. Дещо казковим і дуже-дуже тілесним. Наступними днями випав сніг. Так, як у вісімнадцятому. Я ходив містом, відвідуючи усі пункти протистояння. Дивився на вікна, з яких падали стріли. Обходив місця, де стояли залоги. Треба було бути сонним, втомленим, голодним, змерзлим. Стіни домів мали холоду лиш додавати. Чужинців, які були проти нашого Львова, було не менше, ніж шістдесят років тому. Коломия, Долина, Стрий, Ходорів далі не підсилали підмоги. Ми прийшли у це місто не заради війни – проголошували прокламації, біля яких мирне населення убивало українських вояків. Моя майбутня бабця не переставала приймати поранених у шпиталі, а коменданти далі мінялися, заки не було прийняте рішення відходити зі Львова. Двадцять першого листопада, найголовніший день наступних десятиліть. На Винники і далі. З неосвітлених хатів вздовж дороги хтось не переставав стріляти у сумні колони.

Інакше не могло бути. Кожен чин, кожен жест, який є достатньо гарним, походить із тисяч помилок, які – як обман – розкриваються згодом. Але жест залишився жестом. Він був зафіксований, збагативши моторику, і передавався далі. Такий жест існує для того, щоби його вміти повторювати. З посмішкою, в якій нема нічого раціонального, окрім віри. Ясно, що все було би інакшим, якби тоді втримався Львів, без якого, виявляється, втрачалося безліч сенсів. Якби у нас було хоча би двадцять років хоч якої державності. 1991-й був би зовсім інакшим.

У 1991 році народився наш найстарший син. Все виглядало так, що це може статися 1 листопада, коли вже ми вивішували український прапор на балконі. Але пологи затримувалися. Ми навіть поїхали кудись у гори, де майбутня мама багато рухалася. Дитина народилася аж о третій ночі, але вже другого листопада. Якраз тоді, коли українська залога втратила контроль над двірцем у Львові.