Феліпе Фернандес-Арместо

 

Він узяв книгу. Спочатку вдихнув її аромат, наче палітурки були скибками підсмаженого хліба, а сторінки – начинкою сандвіча. Запах видався йому огидним, але він спробував скуштувати, наче відкушений шматок міг виявитися апетитним. Зрештою, то був невідхильний обов’язок. Той дивний і незнаний предмет, що його він тримав у руках, йому вручила як дар важлива персона: посланець, що очевидно прибув з далекого краю, якого було важко зрозуміти через варварство його мови і брак гідних довіри тлумачів, однак він заслуговував на те, аби йому милостиво явили бодай трохи поцінування.   

 

Інка Атауальпа підніс Біблію до уст. Висунув язика. Лизнув. Бридкий смак змусив його негайно відреагувати: він кинув книгу на землю, не думаючи про ризик образити своїх гостей. Іспанці, що чигали на нагоду, скористалися з цього мнимого святотатства, аби вирізати до ноги беззбройний почет інки і захопити його в полон. Саме так, згідно з історіографічною традицією, почалося завоювання Перу. Позаяк цей анекдот XVI ст. дуже яскраво оповідає про матеріальну природу книжки, він може допомогти зрозуміти цікаве явище дня нинішнього: процес віртуалізації книжки при допомозі інформаційних технологій, розрив зв’язку між змістом – внутрішнім меседжем, що виражений у тексті, – і матерією у вигляді паперу, чорнила і палітурок.

 

Не мають рації історики, які наполягають на тому, що володіння писаними текстами було вирішальною перевагою іспанців у їхніх американських завоюваннях. Інки мали в  своєму розпорядженні широку гаму символічних записів, зашифрованих в їхніх кіпу, тканинах і мережах їхніх святилищ, які утворювали моделі, відмінні від абеткової системи, знайомої іспанцям, проте зрозумілі індіанським елітам. У певному сенсі завоювання Перу було конфліктом неписьменних, бо неосвічений і грубий Франсіско Пісарро – так само, як і шляхетний і добре освічений Атауальпа – також не вмів читати тексту ні Біблії, ні жодного іншого європейського письма. Для обох лідерів – як для індіанського імператора, так і для чужинського завойовника – Біблія була не текстом, а матеріальним, шанованим чи їстівним об’єктом, можливо, зброєю чи важелезним знаряддям без інтелектуальної дії, значення якого виходило за рамки чи навіть лишалося за рамками ясного меседжу.

 

В нашій культурі ми і далі ставимося до Біблії так, наче вона є радше об’єктом, аніж текстом. Прикрашаємо її золотими обрізами і яскравими ілюстраціями на крейдованому папері. В церквах її носять під час процесії – це жест, який мене жахає, бо імітує, якщо не помиляюсь, протестантський і єретичний звичай, який служить для того, аби знищити критичний розум церковної общини, – неначе вона є хвилюючим символом, як сам хрест, а не просто зібранням текстів, які було піддано ретельному раціональному дослідженню і переписано ненадійними руками копіїстів і ґлосаторів. 

 

Очевидно, форма Біблії є ціннішою, ніж її зміст. Це враження підтверджується, коли читають святі письма, бо є очевидним, що переважна більшість слухачів їх ігнорують. А переважна більшість тих, що таки їх слухають, не беруть до уваги, обходять євангельські заповіді чи забувають про них, вийшовши на вулицю. Люди далі благоговіють перед Біблією, не знаючи, про що вона оповідає. Як і інка, віруючі її дегустують, навіть не розгорнувши.

 

Біблія є крайнім випадком, однак я думаю, що ми так само чинимо з майже всіма книжками. Середньовічні автори зазвичай намагалися пописатися в своїх манускриптах перед своїми покровителями – королями чи аристократами, єпископами чи абатами, – вручаючи їм книжки, передаючи їх згорнутими з рук в руки, наче то були частини тіла. Є бібліофіли, чиї колекції коштують стільки, що вони навіть не наважуються їх торкнутися і зберігають свої книжки за сімома замками в контрольованих атмосферних умовах, захоплюючись тим, як вони виглядають зовні. Тим, що всередині, вони не переймаються. Я знаю викладачів, які заповнюють свої книжкові полиці працями, що витворюють образ неосяжної мудрості, але так їх і не прочитали. Коли ми оцінюємо університетські бібліотеки, то не питаємо, скільки книжок із них випозичали ні скільки прочитали, ані котрі з них змінили життя студентів чи надихнули професуру на нові дослідження. Ми обмежуємося суто статистикою: яка кількість книжок купується. В бібліотеці мого університету є лише  чотири мільйони книжок, це дуже висока цифра як для Європи, але скромна як для великих американських університетів; ми втрачаємо клас через те, що не маємо більше книжок – попри те, що усіх їх читати нема кому і багато з них, гадаю, ніхто, мабуть, і не читав.  

 

На традиційних портретах мудреців іноді присутні їхні книжки. Однак ідеться про книжки в матеріальному сенсі цього слова: вони зображені, як звикло, згорнутими, видно лише їхні назви. Зрідка на такого типу картинах присутні цитати з текстів. Існують меблеві крамниці, де книжки продають квадратними метрами, щоби вкрити стіни кімнати – немов то шпалери чи килимове покриття. «Книжки таки вмебльовують вітальню», – пояснював великий романіст Ентоні Павелл. «Вивчення, прикраса, насолода», – ось для чого, на думку англійського мудреця XVII ст. Френсіса Бекона, служать книжки. На жаль, здається, що прикраса цінується більше, ніж вивчення. Є теоретики, які пояснюють нам, що книжка – це споживчий товар, який об’єднує форму і зміст, не маючи змоги їх розділити. Може, це й так – чи було так, доки не винайшли віртуальну книжку; але форма існує чи мусить існувати, аби зберігати зміст, а не заміщати чи перевершувати його.     

 

Серед моїх колег, які опираються Інтернетові, фізична природа книжки стає чеснотою. Вони говорять про «досвід» читання книжки. Очевидно, випробовувати матеріальний об’єкт – це щось інше, ніж розуміти інтелектуальний зміст. Вони радять відчути книжку в руках, намагаючись уникнути розчарування, що його зазнав Атауальпа, виявивши неприємний запах Біблії. Зізнаюся, що я є одним із тих, хто воліє радше компанію дружніх книжок, які можна охопити руками, аніж самотність холодного і малосимпатичного екрана комп’ютера. «Покинь комп’ютер, заради Бога, – кажу я своїм учням, – приєднайся до великої традиції читачів книжок». Навіть самі geeks, що розробляють веб-сайти, стараються відтворити матеріальні відчуття світу традиційних книжок. Додають відчуття перегортання сторінки; деякі сайти намагаються відтворити звук, що відповідає цьому жестові. Гадаю, можна купити оправлені в шкіру пристрої Kindle.  

 

Висновок, здається, є ясним. Ми мусимо відмовитися від історичних упереджень і визнати, що віртуальна книжка має певні переваги, ізолюючи текст, звільняючи його від пут фізичних книжок та обмежень і відволікань зовнішньої форми. Я вже збирався завершити цю статтю саме цією думкою, аж тут мені завадила моя дружина. «Мені довелося покинути наш сонячний балкон, – сказала вона невдоволено, – бо мій Kindle через спеку перестав працювати. Я збиралася продовжувати читати, користуючись моїм iPad, але треба зарядити батарею. Я не можу знайти той самий текст в моїм iPhone – не знаю, в чому там проблема». Я не хочу сам себе вітати, але на моєму столі лежить традиційна книжка, адаптація «Мобі Діка» Мелвілла, написана – якщо дозволите мені цю рекламну нотку – моїм сином, Себастьяном Арместо. Я дивлюся на неї з задоволенням, смакуючи наперед – що виявилося недосяжним для Атауальпи й у чому технології відмовляють моїй дружині. Поставивши кінцеву крапку в реченні, яке пишу, я не кваплячись і гордо візьму книжку і якийсь час, не починаючи читати, насолоджуватимусь її вагою, запахом і приємним відчуттям того, що вона – красномовний, прохолодний папір, якого можна торкнутися, убористий тест – у мене в руках.

 


Felipe Fernández-Armesto
Defensa del libro tradicional
El Mundo, 15/May/2013
Зреферувала Галина Грабовська

 

16.10.2017