Богдан Пастух

 

Міґель де Унамуно «Життя Дон Кіхота і Санчо за розповіддю Міґеля де Сервантеса Сааведри, яку пояснює і коментує Міґель де Унамуно ∕ Пер. з ісп. Віктор Шовкун. – Львів: Видавництво «Астролябія», 2017. – 480 с.

 

Цьогоріч український гуманітарний простір поповнився дуже важливою позицією – важливою в розумінні багатьох її направляючих. Львівське видавництво «Астролябія», що спеціалізується переважно на філософських текстах, і все більше і більше увиразнюється в цій роботі, подарувало читачеві можливість зустрітися з текстом Міґеля де Унамуно. Мова йде про один з його центральних творів «Життя Дон Кіхота і Санчо за розповіддю Міґеля де Сервантеса Сааведри, яку пояснює і коментує Міґель де Унамуно». Переклад з іспанської виконав Віктор Шовкун, редакторами тексту є відомий іспаніст Олександр Пронкевич та директор видавництва, філософ Олег Фешовець. Одразу скажу комплімент, аби не повертатися до цього ще раз: коли над однією роботою працюють такі імена, перспектива її вже наперед визначена. Мова перекладу, передача ясності думки, редактора – все говорить про дуже професійний підхід видавництва до своєї роботи.

 

 

Окремою нотою нехай прозвучать тут також кілька слів щодо тлумачного акорду в кінці книги Олександра Пронкевича, зі слів якого можна виокремити два моменти. Перший: виражальність думки Унамуно пов’язана з особливою манерою автора, «призначеної на те, щоб створювати ефект імовірності, а не на те, щоб подавати готові істини»; другий: автор «розвиває розуміння світу як результату творіння волі, а також розробляє мотиви заперечення поступу, успіху, матеріалізму – всі вони оголошенні видимістю, уявленням». Ці дві тези є своєрідним стислим дайджестом цього твору Унамуно, на який тут спробую подивитися крізь вікно так званої сучасності.

 

Криза позитивізму, невіра в те, що світ можна збагнути та описати науковою формулою, стала сильним поштовхом до розуміння, що невидимі сутності є визначальними. Одна з таких – воля до життя, яку неможливо пізнати розумом; її можна лиш відчути, помислити у відчутті. На противагу неефективному сцієнтизму, людина спробувала пізнавати себе через інтуїтивні лінії, які відходили від чіткої парадигми понять, термінологічних систем та усього, що уводило розмислювання у науковий дискурс в класичному його розумінні. Якщо говорити просто, то мислення, де зразком науковості є математика, тобто, де орієнтиром є чіткі поняття та категорії – там, на думку екзистенціалістів, відбувається вбивство єства думки, яка по суті своїй жива. Визначальний імпульс такому підходу свого часу дали Ніцше та К̓єркегор. Вже в ближчому до нас за часом філософському дискурсі такий підхід плекав Мераб Мамардашвілі, який в «Естетиці мислення» говорить, що «думку неможливо помислити механічно, вона народжується з душевного потрясіння».

 

Власне на цьому потрясінні, зокрема, на дуже важливій емоційній складовій, постає письмо Міґеля де Унамуно. Емоційний накал його текстів, дивовижна сугестивність думки є не окремим, побічним ефектом його мислення – це не риса авторського стилю, не так званий ідіостиль, а фундаментальна частина побудови дискурсу розуміння, який автор свідомо вбудовує у стан свого письма. Ця експресія його стилю, постійне штовхання читача на ризики мислення, ризики заходити на глибину без явної можливості повернутися, дають ефект гостроти читання. Причому, слід відмітити, що професор Унамуно, знавець кількох мов, включно з латиною та старогрецькою, міг би писати, використовуючи розлогий арсенал мовних запозичень, міг би говорити складною мовою, але він свідомо йде дорогою простоти, дорогою Іньїго де Лойоли, який стає тут очевидним етичним навігатором письма.

 

Персонаж Дон Кіхот в літературі та довкололітературному житті є однією з тих постійно кличучих до себе загадок, які мають дуже широкий вибір відгадувань. Хто він – закритий у своєму божевіллі пацієнт психотерапевта, чи героїчний безумець, прозірливіший серед усіх смертних? Це питання бентежить читачів вже не одне століття. У цьому сильному протиріччі захований великий парадокс людської природи, лабільність її розуміння і потрактування. Сервантес в жоден спосіб не штовхає читача на якусь певну позицію, залишаючи твір на відкрите читання, даючи тлумачам змогу наповнити вчинки Дон Кіхота смислами, врівень з можливостями розуміння кожного з них.

 

Обираючи експресивний, нагнітаючий тон викладу, Унамуно передовсім ставить питання про природу божевілля, увергає цей стан в різні контексти і, зрозуміло, провокує читача, виводячи того зі звиклої зони комфорту про певні уявлення: «Навіть божевілля перестали в нас розуміти. <…> Дивлячись на будь-який акт великодушності, героїзму, безумства, всі сьогоднішні тупі бакаляри, парохи та цирульники не можуть додуматися ні до чого ліпшого, як запитати: навіщо він це робить?» Це глум автора над раціональною епохою, над дрібним розумом доби, та насамперед над філістером, який пробує пояснювати своєю логікою великі зрушення, що їх можна обійняти лиш вірою. Божевілля можна пояснити так само, як можна пояснити віру, тобто – ніяк: коли ти пояснив віру, тоді вона і вмирає. Божевілля і розум для Унамуно в конкретному випадку з Дон Кіхотом це – дихотомія.

 

На перших же сторінках свого розлогого тлумачення роману, Унамуно проводить глибокі розрізнення між двома типами людей, між їхніми екзистенційними можливостями. Він розводить у різні боки існування справжнє і не справжнє: існує лише той, хто здатен страждати, відчуваючи щось більше, ніж існування. Мова йде про включеність в буття, бажання нескінченного, в Унамуно це називається «голод за буттям». Ця проблема пориву до безсмертя вже у сучасних філософських текстах, наприклад Чарльза Тейлора, знаходить широкий відгомін, зокрема у метафорі «Великий Ланцюг Буття». Ці поривання до безкінечного сповнюють людське життя смислом, та описати їх науковою формулою просто неможливо, тому Унамуно використовує енергію емоційної мови: «І це страждання, що є не що інше, як страждання Бога в нас, Бога, який страждає в нас тому, що почуває себе замкненим у нашій скінченності й у нашому світському бутті. Це божественне страждання примусило б їх порвати всі ті нікчемні логічні ланцюги, якими вони намагаються прив'язати свої нікчемні спогади до своїх нікчемних надій, ілюзію свого минулого до ілюзії свого майбутнього». Та слід однак уточнити, що автор говорить про божевілля одиниці, суб’єкта, про те, що воно перестає бути таким, коли стає колективним. У цьому і полягає ефект екзистенційного переживання, яке в суті своїй завжди є переживанням одиниці, суб’єкта, який робить свій відчайдушний вибір, диктований вірою або її відсутністю. Автор говорить тут про божевілля тих, хто плекає його в своєму самотньому розумі, в своїй зрілості бачити світ не так, як бачать його усі довкола, спромогтися на вчинок, суть якого зрозуміла лиш тому, хто його вчиняє, тому, хто нічого і нікому не пояснює, бо конвенційною мовою, прийнятними для всіх смислами це зробити неможливо.

 

Специфіка образу Дон Кіхота полягає у тому, що попри весь каскад його божевілля, він у практичному побуті мав здоровий глузд, «його божевілля не розквітло доти, доки його здоровий глузд і його доброта остаточно не визріли». Антиномію «розум − божевілля» як відчуття світу використовували дуже часто як певний стильово-смисловий прийом. Тут першим згадується Дмитро Донцов, який в есеї «Дві літератури нашої доби» на образах Санчо Панси та його пана будує дві традиції розвитку української літератури: слабку, меланхолійно-сльозливу, романтичну та волюнтаристичну, яка вірить у чин, поклик обов’язку, вольовий порив. Цей збірний образ двох блукальців став певною емблемою контрастів насамперед внутрішнього життя людини, пов’язаних з вірою в чесність, честь, справедливість з одного боку та з вірою в дзеленчання монет з іншого. І ці два персонажі, немов два кінці васерваги, які вимірюють те, що невидиме в людині, але постійно в ній перебуває, бореться, супротивиться. Санчо Панса і Дон Кіхот насправді змагають в кожному з нас. Це бачив і Микола Куліш, коли писав свого дивовижного «Народного Малахія», в якому показав осучаснену до нього історію Дон Кіхота в часи української революції.

 

Усі глузування над Лицарем у романі пов’язані з тим, що його віра та його намагання розкрити людям інший світ, показати, що життя має різні виміри, які бачить він, та не бачать ті, хто має розум, наштовхуються на глуху стіну кпинів: «Він хотів показати тим людям, чиї надміру чутливі до дзеленчання монет серця були спроможні споглядати лише матеріальне царство багатства, що існує царство духовне й у такий спосіб привести їх до свободи навіть усупереч їхній волі». Ось це «усупереч» стало визначальним у тому, що Лицаря не сприймали, як би при цьому не пробував Санчо заземлити його ідеї. Постійні виламування нашого героя з уконтентованого трибу життя Унамуно пояснює його поривом до власного ідеалу, до того, ким він хоче бути: «Не так важливо, хто ти такий: головне для тебе, ким ти хочеш бути. Бути тим, ким ти є, − це буття кволе й недовговічне, буття, що виходить із землі й у землю одного дня повернеться; те, ким ти хочеш бути, − це твоє уявлення про Бога, твоє Усвідомлення Світу, це божественна ідея про те, що ти є маніфестацією в часі й просторі. І твоє поривання до того, ким ти хочеш бути, це та туга, яка тягне тебе до твого божественного вогнища».

 

Говорячи про рух, про динаміку героя, Унамуно не лише використовує сухий словесний уклад, він стильовим аранжуванням, кожним рухом власної думки творить читачеві цей стан рвучкого внутрішнього життя Дон Кіхота: «Краще бути мертвим левом, аніж живим собакою». І ці бажання, в тлумачних актах накладені на образ Лицаря, дають достеменний ефект його пориву. Коли читаєш Унамуно, видається, що він з такою силою навалюється на тебе своїм емоційним доказовим апаратом, що протиставляти йому щось дуже важко. Оскільки коментарі автора дискретно майже збігаються з частинами самого роману Сервантеса, мені усе ж було цікаво – як пояснюватиме він бій з вітряками, цю, одну з найбільш символічних сцен у творі. А ось так: «Ті вітряки мелють борошно, а спечений із того борошна хліб їдять люди, які затверділи у своїй сліпоті». В такому контекстуальному коментарі вітряки насправді набувають образу загрозливих монстрів, що відбирають у людей можливість бачити світ як він є. Такі далекі, але ствердні асоціативні ходи притаманні Унамуно, вони роблять його письмо вглибленим в суть явищ, в суть людської природи.

 

Нещодавно, перечитуючи Дон Кіхота, на мене укотре знову лягло темне і тужаве відчуття безвиході Лицаря, коли він визнає, що наробив багато помилок у своєму житті. Фактично в кінці роману Лицар спростував увесь свій бадьорий, радісний і больовий чин. І це насправді читати найважче у цьому творі, ніби весь дух чесного спротиву, який усі довкола називали божевіллям, відійшов від нього, відпустив його і Дон Кіхот став як усі. Мені завжди хотілося крикнути в темінь, через кілька століть назад Сервантесу: «Не роби цього, не роби, не ламай його!». Та в цьому спокої останніх акордів роману закладена уся його сіль, яку я довго не міг собі пояснити, і яку допоміг збагнути Унамуно. Настав його час, Дон Кіхот прокинувся зі сну життя, він збагнув, що «між обов’язками одруженого чоловіка й обов’язками мандрівного рицаря існує велика й абсолютна несумісність!» Все триває до певного часу, як тривав і цей дивний сон, який живив життя нашого героя. Інша річ, що багато людей, життєвих антагоністів ідальго, ніколи в нього не занурювалися, а відтак ніколи в нього, в цей стан прозірливого безуму, і не потраплять.

 

Образ Дон Кіхота має дуже багато тлумачень, одне з широко прийнятих таке, що це − символ ідеаліста, який, випавши в реальність, раниться об її гострі, далекі від ідеалізму кути. І реальність ця його перемелює, аж до того, що вкінці він відмовляється від своїх ідей нести добро у спосіб постійного протиставлення усім, коли, як уважає він, вбивство бодай одного зла дає одним злом на землі менше. Та є інші тлумачення цього образу, наприклад таке, яке пропонує Олександ Пронкевич у своїй монографії «Дон Кіхот: роман – міф – товар». Тут на рівні мультидисциплінарного підходу автор показав, як працює вже сталий міф Дон  Кіхот в сучасному суспільстві споживання.

 

Те, що проблема тлумачення роману Сервантеса не стоїть на місці, а турбує все нові покоління, даючи кожного разу свіже прочитання, адаптуючи розуміння тексту до свого часу, говорить і про те, що робота тлумачень, виконаних перед нами, перед нашим часом, була дуже важливою. Роман цей по-своєму страшний своїм помежів’ям, тими лініями, куди він заводить читача, якщо не зважати на такі банальності, наче цей твір просто іронічний усміх лицарським романам. Стати точку його розуміння – це як стояти на крижині, тому, на думку Унамуно, про нього не кожен може говорити: «Про твоє життя Дон Кіхоте, не може розповісти той, кого не опанувало те саме божевілля, що й тебе, − бажання не вмирати».

 

13.10.2017