Пізньої осені 2015 року я випадково зустрілася з Деборою Фоґель. Натрапила на неї.
Оминаючи дощ того пополудня, зайшла в одну з львівських книгарень, що на проспекті Шевченка, і одразу від дверей попрямувала у другий відділ книжкової крамниці. Зсунувши з голови мокрий каптур, що заслоняв половину лиця, я взялася розглядати високі полиці, заповнені вщент книгами. Дощ лив, не переставав, з моєї куртки скрапувало, то ж я не мала відваги ринути знову надвір: стояла біля книжкових полиць і вивчала очима назви видань від нижньої полиці аж ген до найвищої, куди черкав погляд.
Дебора Фоґель, «Фігури днів. Манекени», – зчитувала я білий напис з чорної палітурки, оздобленої посередині загадковим малюнком. Видавництво «Дух і літера», переклад з їдишу Юрка Прохаська, розгортаючи книжку знайомилась я далі. «Порожнеча – це куля скляна, наповнена жовтою глиною світла, – навмання відкрилось мені на одній зі сторінок видання, – У пласких скляних шибах полуднів жовті й білі лиця стають прямокутниками: а люди злипаються в чотирикутних рамах днів». Простувала я книжкою, мов вулицями, вперед, не спиняючись: «Вулиці, як море, відбивають барву туги і важкість чекання».
За якийсь час я вже стояла на вулиці з Деборою Фоґель, несла її в руках розгорнену, і читала, ритмічно крокуючи містом. «Місто – душа кола. Коло – втомлене тіло, що покинуло чекати тисячі барвистих речей, які мали статись». Краплі дощу падали на папір, я не відводила очей від книжки, ризикуючи зіштовхнутись з кимось на вулиці, когось поранити, поранитись. Тож, рятуючись від зіткнення з перехожими, завернула до найближчої кав’ярні, щоби там продовжити розпочату мандрівку «фігурами днів і манекенами»: «…І ми вже не покинуті, йдемо, огорнуті ніжними руками плакатів, пещені гарячими тілами ламп…». Я тримала обома руками книжку, немов боялася, що хтось надійде зненацька і відніме її у мене. «Сім разів надходить чотирикутник дня. І знову питаємо, уже всьоме питаємо: навіщо ноги підіймати, навіщо руки… Лиця, дні, тижні, сонця, прямокутники». То ж я йшла, пробиралась, сторінками «Фігур днів і Манекенів», не зауважуючи часу, людей, світу, як мінявся пополудень на надвечір. «А будинки тіла сумні. Можна йти з ними три й чотири години…» І мені вже годі було спинитись в цій пульсуючій, нестримній ході. «І ми знову будемо ходити поодинці. Ходити тими самими вулицями і не зустрічатися». І несила було зволікати, притримати бодай один розмірений крок на потім. І я виходжу: йти втомленою вулицею, аби повернутися ще раз до холодної перлової мушлі моєї кімнати.
По останній сторінці «Фігур днів…» я зупинилася, стишила ходу, полишивши книгу на столі зажуреної кав’ярні. Подорож закінчилась. Так багато смутку, туги, розставань і втоми чекання запізналось в мандрівці з Деборою Фоґель. «І коли все вже пропало, тоді треба, можливо, звернутись до сумної туги еліпсів, що досі завжди чогось хочуть». Того вечора я кружляла похмурими вулицями Львова, розсипаючи тротуарами свою знемогу, слабість і вразливість, від яких я заледве могла дихати. «Наша пісня застільна сумна, як життя, як смерть..., коли нічого не приходить зі стількох вулиць і коли стає вже все одно, що приходить».
Минув майже рік з тієї осінньої стрічі, і я знову тримала в руках Дебору Фоґель, щоби подарувати її своїй подрузі, антропологині.
– Я маю для тебе книжку. Ти маєш її мати.
– Так, Парасочко, з радістю. А що за книжка?
Я дарувала своїй подрузі «Фігури днів. Манекени», щоби вона мені сказала, що це за книжка, що це за авторка, що це за поезія? Щоби я могла отак посеред всякої розмови з нею згадати про Дебору, про її Фігури днів і Манекени, і бути зрозумілою у своїй незрозумілості.
– У неї також є вірш про гірський вітер.
– І про коней.
– І про молоко. І про гори.
– І про річку…
«І як йдуть всі дні трьох довгих років, річка не хоче нічого: тільки текти. По всіх днях трьох довгих років хочу тихо жити, як тиха річка».
Ми ще не раз говорили з Анною про Дебору. Думали. Припускали. Мовчали. Застановлялися над поняттями аванґарду, кубізму, конструктивізму. Часто вимовляли слова – письменниця, студії філософії... Літературна критикиня. Перекладачка. Їдиш, іврит. Польська мова. Бруно Шульц. Єврейка. Подорожі містами. Листування. Забута. Загинула в ґетто у Львові. Міркували про статику. Про зужитість і зношуваність форм. Про «людей-манекенів». Про вичерпність і всяку скінченність. Про нудьгу. Про зречення. Про ритм і напругу переживань. Про спрощення. Про слова в поезії. Про поверхні, контури і барви. Про монотонність й холодну статику. Про геометричні фігури. Про те, що в житті статичне.
– Це щось нове. Лірика холодної статики.
– З її монотонністю.
– Й геометричною орнаментальністю.
– І динамікою повернення.
Жовте сонце. Червоне сонце…бляшаний прямокутник. Жовте світло, синє світло… жовте сонце, біле сонце… Сіра матерія снігу, з сірого неба… Білі доми, сірі доми: важкі й легкі тіла. Холодні тіла. Тверде, кутасте сонце. Тіла з лицями, як прохолодні пласкі шиби. Безбарвний плаский чотирикутник звуку. Сонце – скляна помаранчева куля… Цитриново-жовті, глиняно-брунатні, крейдяно-білі обличчя… А каштан за моїм вікном жаріє червоним.
Третій примірник «Фігур днів. Манекени» Дебори Фоґель, який я набула недавно, аж тепер залишу собі, на своїй полиці. Мабуть.
