Дебора Фоґель: лети, пташко

Пізньої осені 2015 року я випадково зустрілася з Деборою Фоґель. Натрапила на неї.

 

 

 

Оминаючи дощ того пополудня, зайшла в одну з львівських книгарень, що на проспекті Шевченка, і одразу від дверей попрямувала у другий відділ книжкової крамниці. Зсунувши з голови мокрий каптур, що заслоняв половину лиця, я взялася розглядати високі полиці, заповнені вщент книгами. Дощ лив, не переставав, з моєї куртки скрапувало, то ж я не мала відваги ринути знову надвір: стояла біля книжкових полиць і вивчала очима назви видань від нижньої полиці аж ген до найвищої, куди черкав погляд.

 

Дебора Фоґель, «Фігури днів. Манекени», – зчитувала я білий напис з чорної палітурки, оздобленої посередині загадковим малюнком. Видавництво «Дух і літера», переклад з їдишу Юрка Прохаська, розгортаючи книжку знайомилась я далі. «Порожнеча – це куля скляна, наповнена жовтою глиною світла, – навмання відкрилось мені на одній зі сторінок видання, У пласких скляних шибах полуднів жовті й білі лиця стають прямокутниками: а люди злипаються в чотирикутних рамах днів». Простувала я книжкою, мов вулицями, вперед, не спиняючись: «Вулиці, як море, відбивають барву туги і важкість чекання».

 

За якийсь час я вже стояла на вулиці з Деборою Фоґель, несла її в руках розгорнену, і читала, ритмічно крокуючи містом. «Місто – душа кола. Коло – втомлене тіло, що покинуло чекати тисячі барвистих речей, які мали статись». Краплі дощу падали на папір, я не відводила очей від книжки, ризикуючи зіштовхнутись з кимось на вулиці, когось поранити, поранитись. Тож, рятуючись від зіткнення з перехожими, завернула до найближчої кав’ярні, щоби там продовжити розпочату мандрівку «фігурами днів і манекенами»: «…І ми вже не покинуті, йдемо, огорнуті ніжними руками плакатів, пещені гарячими тілами ламп…». Я тримала обома руками книжку, немов боялася, що хтось надійде зненацька і відніме її у мене. «Сім разів надходить чотирикутник дня. І знову питаємо, уже всьоме питаємо: навіщо ноги підіймати, навіщо руки… Лиця, дні, тижні, сонця, прямокутники». То ж я йшла, пробиралась, сторінками «Фігур днів і Манекенів», не зауважуючи часу, людей, світу, як мінявся пополудень на надвечір. «А будинки тіла сумні. Можна йти з ними три й чотири години…» І мені вже годі було спинитись в цій пульсуючій, нестримній ході. «І ми знову будемо ходити поодинці. Ходити тими самими вулицями і не зустрічатися». І несила було зволікати, притримати бодай один розмірений крок на потім. І я виходжу: йти втомленою вулицею, аби повернутися ще раз до холодної перлової мушлі моєї кімнати.

 

 

По останній сторінці «Фігур днів…» я зупинилася, стишила ходу, полишивши книгу на столі зажуреної кав’ярні. Подорож закінчилась. Так багато смутку, туги, розставань і втоми чекання запізналось в мандрівці з Деборою Фоґель. «І коли все вже пропало, тоді треба, можливо, звернутись до сумної туги еліпсів, що досі завжди чогось хочуть». Того вечора я кружляла похмурими вулицями Львова, розсипаючи тротуарами свою знемогу, слабість і вразливість, від яких я заледве могла дихати. «Наша пісня застільна сумна, як життя, як смерть..., коли нічого не приходить зі стількох вулиць і коли стає вже все одно, що приходить».  

 

Минув майже рік з тієї осінньої стрічі, і я знову тримала в руках Дебору Фоґель, щоби подарувати її своїй подрузі, антропологині.

– Я маю для тебе книжку. Ти маєш її мати.

– Так, Парасочко, з радістю. А що за книжка?

 

Я дарувала своїй подрузі «Фігури днів. Манекени», щоби вона мені сказала, що це за книжка, що це за авторка, що це за поезія? Щоби я могла отак посеред всякої розмови з нею згадати про Дебору, про її Фігури днів і Манекени, і бути зрозумілою у своїй незрозумілості.

 

У неї також є вірш про гірський вітер.

І про коней.

І про молоко. І про гори.

І про річку…

 

«І як йдуть всі дні трьох довгих років, річка не хоче нічого: тільки текти. По всіх днях трьох довгих років хочу тихо жити, як тиха річка».

 

Ми ще не раз говорили з Анною про Дебору. Думали. Припускали. Мовчали. Застановлялися над поняттями аванґарду, кубізму, конструктивізму. Часто вимовляли слова письменниця, студії філософії... Літературна критикиня. Перекладачка. Їдиш, іврит. Польська мова. Бруно Шульц. Єврейка. Подорожі містами. Листування. Забута. Загинула в ґетто у Львові. Міркували про статику. Про зужитість і зношуваність форм. Про «людей-манекенів». Про вичерпність і всяку скінченність. Про нудьгу. Про зречення. Про ритм і напругу переживань. Про спрощення. Про слова в поезії. Про поверхні, контури і барви. Про монотонність й холодну статику. Про геометричні фігури. Про те, що в житті статичне.    

 

– Це щось нове. Лірика холодної статики.

– З її монотонністю.

– Й геометричною орнаментальністю.

– І динамікою повернення.

 

Жовте сонце. Червоне сонце…бляшаний прямокутник. Жовте світло, синє світло… жовте сонце, біле сонце… Сіра матерія снігу, з сірого неба… Білі доми, сірі доми: важкі й легкі тіла. Холодні тіла. Тверде, кутасте сонце. Тіла з лицями, як прохолодні пласкі шиби. Безбарвний плаский чотирикутник звуку. Сонце – скляна помаранчева куля… Цитриново-жовті, глиняно-брунатні, крейдяно-білі обличчя… А каштан за моїм вікном жаріє червоним.

 

Третій примірник «Фігур днів. Манекени» Дебори Фоґель, який я набула недавно, аж тепер залишу собі, на своїй полиці. Мабуть.

 

 

04.10.2017