Інколи майбутнє не настає

Часто ми сприймаємо майбутнє як даність. Однак ще ніколи воно не було таким цікавим та непередбачуваним, як у часи нинішніх інтенсивних змін. Час, коли старість та молодість може бути просто вибором людини.

Про те, як зробити вибір на користь майбутнього та коли воно може не настати, учасникам івенту «Майбутнє розпочинається вже сьогодні» на платформі TEDx в УКУ розповіла видавчиня, директорка і співзасновниця видавництва Yakaboo Publishing Оксана Форостина.

«Z» пропонує до ознайомлення тези з її виступу «Коли починається майбутнє».

Нам часто здається, що майбутнє – це синонім життя, щось таке, що нам належиться. З одного боку, є завтра, і ось воно, наше майбутнє, і настало. З іншого боку, коли ми говоримо про майбутнє, уявляємо собі щось трошечки більше і віддаленіше, ніж завтра. Коли хтось запитує, які в тебе плани на майбутнє, не має на увазі наступну суботу. Майбутнє – це наче даність. І тут у мене погані новини. Інколи майбутнє не настає. Настає завтра, післязавтра, настає наступна субота, а майбутнє – ні.

Щоб пояснити, що я маю на увазі, спершу розкажу про дві речі.

Перше – я належу до так званого мікропокоління Xennials, як нас назвали американці. Це ті люди, які народились приблизно між 1977 і 1982 роками. Нас виділяють у мікропокоління, бо наше дитинство було аналоговим, а вже дорослішання і життя є цифровим. Коли ми вчилися на першому курсі університету, писали одне одному записки від руки, а коли закінчували університет, багато з нас вже обмінювались смс-ками. Коли ми вчились на першому курсі і хотіли поділитись певною музикою, ми обмінювались касетами, а згодом просто скидали лінки в чаті. У нашому пострадянському вимірі це покоління має ще одну особливість – воно прийшло на зміну епох в розпад Радянського Союзу. Коли ми пішли до школи, у більшості з нас на букварі був Ленін, а коли її закінчували – мусили читати книжки, які в Радянському Союзі були заборонені. Через економічні зміни абсолютна більшість із нас почала працювати дуже рано. Ми прийшли переважно в інституції ще старого радянського зразка. І власне через те, що ми ступили в економічне життя дуже рано, ми мали змогу познайомитись з більшою кількістю поколінь, ніж люди, які були перед нами, і люди, які були після нас. Завдяки знайомству зі старшими поколіннями у цей дуже непростий час ми побачили дуже багато гіркоти, поразок і болю. На той час здавалось, що це просто особливість епохи і тих поколінь, які відходять і на зміну яким прийшли ми. Але минули роки – і ті люди мого віку чи трохи старші, які тоді видавались просто блискучими талантами, постали перед тими самими проблемами. Ми знову побачили ту саму гіркоту і ті самі поразки, яких, здавалось, можна уникнути.

Друга річ, про яку я би хотіла розповісти, це так зване правило 5 років. Я його сформулювала для себе завдяки своєму другові Євгену Глібовицькому. Він вислуховував мої чергові плачі, я жалілась йому на чергові свої проблеми, які мала на той час із дуже впливовою у Львові людиною. Він довго слухав і сказав: «Мине 5 років – і цієї людини в тебе не буде навіть на радарах». Минуло навіть менш ніж п’ять років, всього кілька років, і ця людина справді зникла з радарів, і не лише з моїх радарів. Я не один раз потім перевіряла це правило. Те, що нам видається дуже страшним і складним, те, що позбавляє нас сну, лише через кілька років виявляється чимось мізерним і зовсім не страшним. Це означає, що ваше майбутнє настало.

Люди століттями жили доволі передбачуваним і одноманітним життям. Їхній попередній день був схожим на наступний. Але впродовж особливо останніх ста років все дуже змінилось. По-перше, змінилась тривалість життя і люди стали жити довше. По-друге, змінилась інтенсивність змін у їхньому житті. Був час, коли правила 5 років просто не існувало, а тепер воно є.

Я наведу дуже болючий приклад, щоб це проілюструвати, але він багатьом знайомий. У світі зросла кількість розлучень, і більшість людей каже, що це погано. Але чи це справді так? Вони звикли до парадигми «доки смерть не розлучить нас». Це говорить не тільки Церква чи консервативна традиція, а й уся популярна культура. Чому так? Століттями саме так і було у буквальному розумінні – людей розлучала смерть. По-перше, тому що смерті було багато: люди гинули насильницькою смертю, від хвороб, від травм, голоду і нещасних випадків. Багато хто фізично не доживав до розлучення. По-друге, розлучення несло ризики елементарного фізичного виживання, особливо це стосувалось жінок. По-третє, і це важливо, життя людей було досить одноманітним: вони швидше ніж ми дорослішали, а потім практично не змінювались – їхнє вчора було схожим на сьогодні і завтра. За моїми спостереженнями, більшість людей розлучається не через те, що хтось безвідповідальний, егоїстичний чи з фінансовими проблемами, а через те, що вони не можуть узгодити траєкторії своїх змін. Одна людина змінюється, а інша не може цього прийняти, або ж вони не можуть погодити, з якою швидкістю вони змінюються. Це показує те, що ми досі маємо досить стереотипне уявлення про лінійність нашого життя, адже так було завжди і традиції нам намагались передати навички виживання. Зовнішні сигнали говорять нам про те, що наше життя просувається від молодості до старості – і саме такий шлях є неуникним. Але, знову ж таки, зараз все змінюється.

Якщо для наших предків ризиком було втратити зуби, то зараз ми можемо поставити пломбу, імплантат, і єдине, що нас у цьому лякає, – це рахунок. Зовсім скоро ми зможемо змінити собі шкіру, печінку чи інші органи. Це означає, що ми будемо ще здоровішими. Останні досягнення у нейробіології, фізіології та комп’ютерних технологіях допоможуть нам стати продуктивнішими: ми зможемо думати швидше і краще, працювати більше і креативніше, і тоді питання: що ми будемо з собою такими робити? Як ми будемо долати уявлення про те, що ми просуваємось від молодості до старості? І долати те, що є речі, які треба встигнути до 20, до 30, у 40 це вже ризик, у 50 не можна змінити професію, а в 60 – вже старість і до побачення. Я переконана, що старість – це вибір. І молодість це так само – вибір. Одного дня ви, на жаль, можете зробити вибір, який зробило багато людей, яких я знала, на користь осідлості і сказати, що моє сьогодні буде схоже на моє завтра, «треба жити, як люди». Цей момент буде означати, що майбутнє не настане. Якщо через 5 років ті самі люди, які могли зробити вам боляче, і далі можуть це зробити, проблема не у них, проблема у вас. Це означає, що ви не зробили вибору на користь майбутнього.

Тепер у мене хороші новини. Завдяки усім цим хорошим речам, про які я розповідала, ми можемо скорегувати свій вибір і все можна виправити, навіть якщо в один момент ви здалися. Це можна зробити у 25, 35, і я знаю людей, які в 55 починали жити значно яскравішим життям, аніж у свої студентські роки. Не бійтеся одного разу у дзеркалі побачити іншу людину. Це не означає, що ви себе зрадили, це означає, що настало майбутнє. 

Підготувала Мирослава ІВАНИК