До Львова прийшла вістка, що 31. серпня ц. р. українське громадянство Кракова проводило на вічний спочин одного з найкращих своїх членів — радника дирекції пошт бл. пам. Софрона Дворянського. Покійника довго мучила тяжка, невилічна недуга. Дружина і приятелі всіх сил докладали, щоб злагіднити ті Його муки, що їм кінця та краю не видко було... І чого та дружина не робила за ввесь час недуги, головно ж тоді, коли ще не було ясно, що на неї ради немає, коли лікарі не могли ще були поставити діягнози? І яких заходів не вживала, щоб ту діягнозу викрити? І, як воно буває з дуже близькими комусь людьми, вона ніколи не тратила надії... А ну ж лікарі помиляються?! А ну ж воно не так, як вони, всі однозгідно, заявляють? Чого людина не робить, щоб удержати те, то їй найдорожче! Та сувора дійсність була сильніша за найчистіші почування. Після страждань, які тільки може видержати зрівноважена, поважна людина, яка не хоче й не може назверхніми їx виявами непокоїти найближчих своєму серцю людей — Софрон Добрянський закрив навіки свої стомлені очі 28. серпня 1942. А ще день перед катастрофою турбувався тим, як улаштувати десь в українській школі Галичини свого сина і на цю тему вів дома поважну розмову, так наче б йому самому нічого не загрожувало...
Кого, власне, втратила українська громада зі смертю Софрона Добрянського?
Втратила великого, чесного, характерного громадянина. Одну з тих тихих одиниць, що ніколи не висуваються наперед, живуть у тілі, але вперто, не відхиляючись на боки, ідуть наміченим для свого життя шляхом. Чи було в Кракові хоч одне українське культурне товариство, в якому не працював небіжчик? Чи була коли яка національна маніфестація, в якій не брав би зовсім відкрито, не ховаючись, участи? Чи була хоч одна яка національна українська акція, до якої він не прикладав би своїх рук, не допомагав їй, щоб вона якнайкраще вдалася? Чи було хоч одне яке цінне українське видання, яка цінніша українська книжка, щоб не придбав собі її Софрон Добрянський? Його тішив кожний новий талант, кожна нова цікавіша поява на нашому національно-культурному, освітньому, чи якому іншому полі. І не було цілих тих майже двадцять років, від коли сім'я Добрянських перебралася до Кракова, куди Покійника, як визначного фахівця-поштовика покликав польський уряд, — не було випадку, щоб у тій чужениці не найшли якої-небудь допомоги земляки. І старші, і молодші, і зовсім молоді. Були часи, коли дім Добрянських був формальною школою українського національного життя для спольщеної української дітвори. І Небіжчик, і його дружина, Ксеня з Лисинецьких, просто вчили ту дітвору українського письма, зазнайомлювали її з українським минулим, з українськими великими людьми, засівали почуття гордощів у молоді серця, які від того часу починали бити жвавіше для свого рідного народу.
Ті, що до 1939 р. мали владу в руках, пильно стежили за всім, що діялося в домі Добрянських, за всім, до чого прикладав своїх рук визначний фаховий працівник — Софрон Добрянський. Та, власне, через те, що заступити його було ніким з-поміж своїх, його на око залишали у спокою, хоч час-до-часу давали "приятельські" поради, або "по приятельському звертали увагу" на те, що, мовляв, "не слід так аж надто анґажуватися". Та причепитися не було до чого. Хіба ж головування, довголітнє головування в "Рідній Школі" такий уже великий протидержавний злочин? Хіба збирання датків, а то й датки на культурні українські цілі загрожує цілості держави? Хіба виступати скрізь і на кожному кроці українцем і боронити інтересів українства — може бути причиною у Кракові для того, щоб людину з високою кваліфікацією викинути з її місця? А проте... За те, що 1938 р. Небіжчик, як, зрештою, і щороку, взяв участь у листопадовому святі — Його покликали перед дисциплінарну комісію, йому зменшили платню, коло нього почали ходити з тими, відомими в нас настороженими поглядами, говорити "натяками", щоб, нарешті; явно заявити, що таких, як він, на такому високому становищі держати не хочуть. Почалося "шиканування", і боротьба з ним. Вибухла війна 1939 р., і з нею почато робити списи "зрілих" до... Картуської Берези. Тільки час урятував Добрянського від заслання. Почалася евакуація. Йому, такому підозрілому, казали вивозити поштове добро кудись на Схід. Почалася страшна їзда. Поштовими возивами, що довезли цілу родину Добрянських далеко на схід відо Львова. За той час прийшли сюди большевики. З великими труднощами Добрянські дібралися до Львова, до Перемишля, і звідсіля, після довгих днів чекання та хвилювань — до Кракова, де німецька влада зараз-таки приняла покійного до роботи... Солідність у праці, фахове знання, таке незвичайне в нас почуття обов'язку — риси, які характеризували Софрона Добрянського здавна, з'єднали йому в нових умовах велике признання. І якби не невилічна недуга, він не тільки залишився б був на своєму становищі, але й пepейшов би був до Львова, куди віддавна йому готували відповідне до його знання місце...
Софрон Добрянський зійшов у могилу молодою ще людиною, в 54. році життя. Був він уроженцем нашого міста (народився 1 вересня 1888 р.), середню школу кінчав у Коломиї (українська клясична ґімназія), університет (правничий факультет) — у Чернівцях, де, як член студентського товариства "Січ", брав дуже діяльну участь у студентському і громадському житті, і де своєю тактовною поведінкою з'єднав собі був серед громадянства великі симпатії. Тут, у Чернівцях, працював після скінчення правничих студій до 1918 р. поштовим урядовцем, опісля ж подався, на заклик уряду З.О.У.Н.Р., до Станиславова, де зорґанізував поштову дирекцію, і кинув це відповідальне становище аж тоді, коли довелося урядові перебиратись з колишньої столиці Західної Области (1919). Почалося довге тиняння перед і за Збручем, доки не дібрався до Кам'янця, де почалася його праця в міністерстві пошт та телеграфів. Тут зорґанізував він і польову пошту й увесь час був її директором. А далі пішов — тиф, запалення легенів та інші недуги. Пізніш уже "після всього" бачимо його у Снятині адвокатським помічником у д-ра Семенюка (Черемшини), де ціла праця, за недугою власника адвокатської канцелярії, спадає на плечі Добрянського. Водночас працює він на громадському полі. Небагато можна було зробити в Галичині в тому часі безнастанних переслідувань та доносів. А проте ні одна праця ні в одній українській установі в Снятині і Снятинщині не обходилася без допомоги, без поради пок. Софрона Добрянського. І досі старше покоління цієї закутини нашої землі із дякою згадує його ім'я. Передусім згадують його добрим словом ті, що потерпіли були від першої світової й польсько-української війни. Добрянський був головним членом оцінкової комісії для воєнних шкід, і на тому становищі багато добра зробив нашим людям... Та праця його у Снятині та Снятинщині тривала недовго. Адвокатури покійний не любив. І коли трапилася нагода вернутися до діла, яке любив, і з яким устиг був зжитися ще в Чернівцях — він стає в Кракові 1923 р. поштовиком, де в дуже короткому часі, лякуючи своєму знанню справи, доходить до становища радника...
Смерть Софрона Добрянського викликала в усіх, хто його знав, щирий жаль. Покрилася смутком передусім українська краківська Громада, яка була довголітнім свідком його невсипущої громадської праці. З невимовним сумом у серці проводила вона з Раковіцької каплиці свого дисциплінованого члена на кладбище, де, побіч Степана Смаль-Стоцького, Б. Лепкого, О. Назарука, виросла свіжа могила. Чужа земля, для якої теж так багато праці вклав Покійник, приняла його до себе. Нехай же вона буде для нього пухом!
[Львівські вісті]
03.10.1942