Човники

Прімож Штурман (Primož Sturman) – є так званим zamejskim Slovencem, або «закордонним словенцем ». Це в жодному разі не означає, що він емігрант, який з якихось причин виїхав зі Словенії за кордон. Так називають в сьогоднішній Словенії тих словенців, які протягом багатьох поколінь проживали на територіях, що опинилися «за кордоном» стосовно решти земель, заселених словенцями після Першої або Другої світової війни. Спочатку в результаті розпаду Австро-Угорської монархії, коли колишнє австрійське Примор'я разом із Трієстом увійшло до складу Італії, а потім – після 1945 року державний кордон між Італією та Югославією розділив пагорби над Красом, створивши зокрема два окремих міста - Ґорицію та Нову Ґорицю.

Викладач словенської мови в Трієсті зараз живе у Словенії, майже на кордоні, але щодня їздить до праці на італійський бік. До своєї дебютної книги, опублікованої у 2018 році в Маріборі (видавництво Litera), він включив одинадцять оповідань, провокаційно та іронічно назвавши все разом « Ґориція є наша» (Gorica je naša). В оповіданнях, що увійшли до неї, Прімож зосереджується на долі мешканців Примор'я – тобто, рідного регіону колишнього австрійського Littoralu, нині розділеного словенсько-італійським кордоном – від довоєнного періоду до наших днів.

Будь то пацієнти психіатричної лікарні, університетські професори, закохані пари, сільські парафіяльні священики або рідні та друзі, складне ідеологічне, політичне, етнічне та культурне минуле регіону завжди слугує тлом для індивідуальних доль персонажів Пріможа. Особливу роль тут відіграє власне саме кордон і його перетин, не лише словенсько-італійський, але й словенсько-хорватський, який в один момент здається майже неіснуючим, а в інший – постає як непрохідна стіна і пекуча проблема. Характерною є також мобільність героїв Штурмана, які постійно кудись прямують, ходять, їдуть, блукають, подорожують, хоча, зрештою, нікуди далеко не від'їжджають, оскільки не майже ніколи не відходять далеко від центру подій – тобто околиць Трієста і Ґориції, цього вузького простоту між Адріатикою і карстовими пагорбами. І саме ця герметичність культурного простору, ця пастка в рухомому клубку краси міщевих пейзажів і людського хаосу, займає Штурмана цілком, створюючи його світ та світ його героїв.

У випадку з оповіданням «Salonarji» (український переклад Мар҆яни Климець – «Човники»), яке походить з вищезгаданої книги, Прімож сам перед собою поставив завдання перекласти його мовами всіх народів, які колись населяли Австро-Угорську імперію, щоб таким чином підкреслити спільну пам'ять про прекрасну епоху, коли карстові пагорби ще не були розділені жодними кордонами, які не доводилося перетинати пасажирам потягів прямуючих у Трієст зі Львова, Перемишля, Кракова та Відня.

Нікодем Щигловський (Nikodem Szczygłowski)

Вона вгледіла мене у вестибюлі одного з палаців неподалік площі Святого Марка. Здивувалася, бо ж не сподівалася зустрічі, яку я, однак, спланував до дрібниць. Ще й мав чудове виправдання – саме вона мене запросила через фейсбук, де я був одним із її численних френдів.

– Звідки ти тут узявся? – запитала вона.

– Я приїхав по тебе, – відповів я, усміхнувшись, та відразу ж посерйознішав і сказав: – Я переконав редактора оплатити мені витрати на дорогу. Напишу звіт, виставка мені здалася дуже цікавою.

– Чудово, я відрекомендую тебе голові нашого фонду.

– Гаразд, дякую. Коли ж ми з тобою востаннє бачилися?

– Здається, якось узимку.

– Так, здається, так.

Була лютнева неділя, ми доїхали на його чорному BMW до майданчика перед Барколою, бо ж після обіду зібралися прогулятися там уздовж моря. Перша перепалка почалася з приводу транспорту, найголоснішою виявилася Антонелла, яка всю дорогу дорікала братові й доскіпувалася до нього, мовляв, чому ми взяли автівку, а не скористалися громадським транспортом, який менше забруднює довкілля, до того ж ще й би уникнули проблем із паркуванням.

Місце для паркування він знайшов вище, на Саліта ді Контовелло, куди я мав підійнятися разом із ним з чоловічої солідарності. І що з того, якщо він теж нив, що мусив запаркувати авто там, де його можуть пошкодити.

– То, може, й справді варто було їхати автобусом, – підколов я його, ледь усміхнувшись, а він при цьому нахмурився. У нього був поганий настрій.

– Такий сонячний день наче спеціально створений для того, щоби прогулятися до замку Мірамаре, – мовила Антонелла. Я взяв її за руку, і ми рушили далі. Решта двоє відставали. Все ж таки високі підбори Юлії не надто годилися для прогулянки набережною, викладеною гранітною бруківкою.

– Енріко мені казав, що в мистецькому фонді, де вона працює, її попросили не приходити на роботу в мештах на шпильках, бо цокіт заважає іншим працівникам. Вона й справді свята, раз його витримує. Щодня їздить із Трієста до Венеції, щоби вони могли жити разом. Дві години поїздом. А він настільки зле ставиться до неї. Колись він так само поводився і зі мною. У нього завжди була манія величі, матусин синочок...

Я зітхнув. Її сім’я мені була не надто до душі, я приходив на недільні обіди до її мами з почуття обов’язку, що ми можемо скрасити вдові хоча б один день у її тижні.

Того дня мені ніяк не вдавалося стерти з думок репліку, яку, було, кинула теща. Йшлося про недавнє десяте лютого, День пам’яті жертв Фойбе й вигнанців із Істрії. На її думку, мої предки були винні в тому, що вона та її сім’я мусили покинути своє рідне місто в Істрії, коли 1945 року його захопили партизани Тіто й почали їх переслідувати. «Вони щоночі роздирали рибальські сіті моєму батькові», – розповідала вона. Енріко при цьому єхидно сміявся, Антонелла відводила погляд, а Юлія взагалі не розуміла, про що йдеться. Вона була з України, тож про наші трієстські історії нічого не відала. На пообідній каві в місцевому барі я почав кашляти, певно, простудився. Хтозна, чи до ослаблення моєї імунної системи не доклався стрес, який останнім часом завдавала вся та дорога родина. Щонеділі, окрім тещиного обіду, ми ходили разом гуляти і кудись посидіти. Я пробував зігрітися чаєм із медом, Енріко хизувався, що він п’є найкраще каберне совіньйон, яке можна роздобути в Трієсті. При цьому йому, очевидно, вдалося забути про те, що напій виготовили краські, фріульські руки.

– У мене температура, – наступного ранку сказав я Антонеллі, перш ніж вона пішла на роботу. – От не пощастило, вважай, пропав цьогорічний кінофестиваль. Наступного року я буду вакцинуватися від грипу.

– Ну ти ж знаєш, що вакцини шкідливі і що у такий спосіб ти підтримуєш мультинаціональні компанії.

Її веганство потягнуло за собою багато чого, зокрема вона була переконана, що завдяки здоровому способу життя ми не захворіємо на жодну хворобу.

– Тобі потрібно жити здоровіше, відмовся від м’яса та цукру, і все буде ок. Подивися на мене, я тепер почуваюся набагато краще.

– Будь ласка, купи мені в аптеці аспірин, – попросив я її, коли ми прощалися.

– На той склад отрут іди сам по нього, – сказала вона й зачинила за собою двері.

От тепер я на неї образився. Я справді мусив вийти на вулицю по ліки, на щастя, аптека була якраз під квартирою.

Коли вона увечері повернулася, то й сама вже захрипла.

– Потрібен аспірин?

Вона мовчала. Була в поганому гуморі; вона і брат були однаковісінькі, хоча вона ніяк не хотіла цього визнавати. Коли щось ішло не за планом, обоє моментально дратувалися.

– Гм, у мене теж температура, – виявила вона, витягнувши з-під пахви термометр.

– Чудово, кілька днів зможемо дбати одне про одного.

– Та я вже бачу, як ти дбаєш за своє здоров’я. Закидаєш у себе всяку гидоту.

– А тобі, видно, здоровий спосіб життя помагає не аж так добре, щоб захистити від хворіб.

Це її ще більше розлютило. Вона рознервувалася й стала мене лаяти.

– Моя мама має рацію, коли каже, що всі ті družeti¹, які ховалися по лісах, справжні варвари. Грабували хати, ґвалтували жінок. Видно, що у твоїх жилах тече їхня кров. Насолоджуєшся кривавим м’ясом, упиваєшся моєю хворобою, як тобі не соромно!

– Слухай, якщо ти збираєшся так жити, то пакуй свої речі і забирайся геть. Це моя квартира, і я не буду вислуховувати все це. Я ледве витримую твоє веганство, ми мусимо двічі готувати вечерю, ти навіть завела собі окремий холодильник. Я мовчав заради спокою, я їв твою бурду, але з мене годі.

– Ти виганяєш мене, хвору, на вулицю? – запитала вона патетично.

– Нехай Енріко приїде й відвезе тебе до мами; я серйозно.

Наступного дня Енріко й справді приїхав по неї на своєму чорному BMW. Побачивши його перед дверима квартири, я попросив зачекати надворі.

– Що ти витворяєш? Ти ж розумієш, що вона цього не витримає. Подивись, як вона плаче і шморгає носом. Коли ми з тобою познайомилися, то думали, що ти хороша людина.

Я мовчав. Антонелла за той час поставила перед дверима свої речі.

– Ну, щасливо, і передавайте вітання вашій матері. А ти краще подбай про Юлію, – сказав я і затраснув двері.

– Клятий ščavo², я тобі ще покажу, – крикнув він, грюкнувши кілька разів кулаком у двері квартири.

У наступні дні я почувався краще. Про Енріка не було ані слуху ані духу. Він не приїхав до мене додому, щоб мене побити, і нічого не зробив із моїм мопедом, який був припаркований під будинком.

– Можна тебе запитати, як минув наступний недільний обід, коли мене з вами вже не було? – запитав я її, коли ми, закінчивши формальну частину, вийшли на хвилинку з палацу до каналу.

– Ну як, вона була вся в сльозах, бо ти ж її покинув. А її мама сказала, що, може, воно й на краще, що вона позбулася того ščavo, який її не розумів.

– То я її не розумів? Вона ставала дедалі нестерпнішою!

Декілька хвилин ми мовчали.

– А як у тебе з Енріком?

Я вдавав дурня. Ще місяць тому помітив, що вона змінила свій статус на фейсбуці.

– Ми вже не разом. Поки він просто нив, ще якось все трималося, та коли я в комп’ютері знайшла переписку з якоюсь дівулею, стало ясно, що він мене зраджує. Я спакувала речі.

– Ти сьогодні вертаєшся у Трієст? Можемо піти разом до вокзалу Санта Лючія?

– Можемо, але доведеться йти повільно.

І справді, вона й тоді була взута в човники на високих підборах.