Епоха соцмереж – се епоха нагадування, а тому забуття. Інформаційний шум є однією із найбільших проблем сучасної доби. Цих дивних нових часів, коли люди бояться не тільки забути про щось важливе, а й стати забутими, потонути під терабайтами інформаційного сміття.
Цим страхом пояснюється потреба людей посилено твітити та писати пости, закидати інстаґрам знимками та снепчат снепами, вітати всіх незнайомців-френдів з днем народження, коментувати все підряд, сподіваючись хоч так нагадати про свою присутність у цім світі. Перебити чуже сміття кількістю власного.
За всією динамікою світу, за відрами випадкових розмов та жахливих новин, що виливаються на нас, наче для гартування, люди забувають, що вони гарні, що вони щось роблять, що мають друзів та інтереси, сім'ю та слабкости, захоплення та неврози, погляди та здобутки, поразки та зайвий час, що слід пам’ятати, ким треба прикидатися і що із себе вдавати. Тож звітують про все це в соціалках, аби нічого не забути й ніхто не зміг забути про се. Аби пересвідчитись у власній реальности та засвідчити в ній інших, бо поки постиш, доти й існуєш.
Гімном цієї доби мав би стати ремікс треку "Axel F", більш відомого в наших широтах як "Пісня Шаленого Жабенятка" ("Crazy Frog song"). Недарма одна із версій назви сього "шедевру" – "Annoying thing", себто "Набридлива штука". Саме він був тим набором повторюваних чіпких звуків, що захопив всю планету ще до божевілля з Gangam style, Носа-носа та іншими Деспасітами. Далі послідували різні челенджі та соцмережні флеш-моби, де завданням учасників є повторювання чогось за іншими й необхідність заанґажувати в це ще людей, майже як в МЛМ-піраміді. Так звана вірусність, себто зараза, котру легко підхопити, але важко здихатись, якщо не дотримуватися правил мережевої гігієни.
Це доба, коли потрібно бути набридливим, повторювати одне й те ж тисячі разів, битись головою об лід, скидатися на примітивного, аби тебе просто почули.
Лиш найнабридливіші мають шанс на увагу якнайчисельнішої аудиторії. Ті, хто не має стримання і може постійно про себе нагадуватиме чіпкими й дурнуватими вибриками. Час паяців, котрі здатні втягнути якнайширші маси в перипетії свого життя, зациклити інших на собі, своїх (вдаваних і надуманих) проблемах та справах, реально не озираючись на потреби інших, натомість вдаючи, що до кожної людини є діло.
Саме на необхідности повторювати ключову фразу, аби полегшувати знаходження вашого контенту в пошукових системах, паразитує одна із сучасних релігій під назвою SMM.
Життя поступово перекочовує в смартфони. Можна майже не виходити за їхні межі. Уже давно некоректно розділяти "мережу" та "реальний світ", бо справжні знайомі нерідко є тотальними незнайомцями, натомість віртуальні френди та фоловери здаються далекими близькими, про котрих відаєш й котрим довіряєш в рази більше. Мабуть, усім відоме це відчуття, коли вживаєте слово "знайома" щодо людини, котрої в очі не бачили. Врешті, наші рідні нерідко знають про нас куди менше, ніж випадкові фоловери та френди. Окрема розмова – те, скільки про нас відають соціальні мережі та пошукові системи.
Це час постійного збільшення об’ємів пам'яті в ґаджетах та хмарних сервісах, аби звільнити свою голову для іншого, перебудувати мозок від обчислювальних дій та запам’ятовувань дрібниць для емоцій чи глибшого аналізу. І здавалося, що мала би вивільнитися величезна маса простору. Натомість усе забивається інформаційним шумом. Як папка temp в комп’ютері тимчасовим шлаком: сторіз в інстаґрамі та снепчаті. Люди навмисне ловляться на найтимчасовіше та найлеткіше, не бажаючи відпускати миті. Намагаються їх накопичувати в своїх архівах й чахнути над ними, замість того, аби розтягувати задоволення над своїми. Недарма фейсбук уже теж запустив сторіз.
Новий суспільний договір – це приділяти час чужим митям, аби потім приділяли твоїм. Бартер миттєвостями з незнайомцями, замість часу для своїх та важливих людей.
Ідея фікс – це зациклити прекрасну мить. Вона знаходить втілення в ґіфках та бумерангах, відео, що відтворюються безперестанку, та в мемах. Врешті, в повторюванні однієї й тієї ж мелодії, зацикленої в плеєрі. Слухати такий трек найкраще на бігу, себто намотуючи кола. При чому люди так облюбували біг не лише через моду на здоровий спосіб життя. Се також спроба наздогнати добу, відчувати її динаміку, рухатися на її хвилі. А заодно це можливість побути на самоті з собою та власними думками. Аби розірвати коло й не зациклюватись на чімсь. Ще древні римляни відали, що "Repetitio est mater studiorum". Зараз це правило знайшло своє справжнє втілення. Бо зациклення є методом запам’ятовування, коли вкрай важко концентрувати увагу на чомусь довго.
Це час зациклення у мистецтві та діях, бо бити доводиться в одну точку, топтатись на місці, аби пробити собі вікно до слави чи хоча б сприйняття. Цього ж не судилося швидко досягти тим, що обдаровані різнобічно, бо неефективно використовують свою енергію та силу удару, розділяючи її на різні галузі та види мистецтва, якщо один свій талант не підкріплюють іншими, а рухаються водночас в різних напрямах. Так можуть "вистрілити" лише через багато часу. Ся довготермінова стратегія має всі шанси, аби виявитись неуспішною, бо розпорошення та невизнання забирають надто багато сил й ще більше загострюють непевність у собі.
Натомість успіху можна досягти, граючись із мемами (про них якось окремо). Обгризаючи яблуко жарту зі всіх сторін, мов Еплівське лоґо.
Велика динамічність змушує жити сьогоднішнім днем, бо горизонт планування надто малий. Ніколи не відаєш, що буде завтра. Яка нагода з'явиться і яку можна втратити. Тому все обертається довкола малих величин, а не місяців чи років, що можна було собі дозволити кількадесят років тому. На поміч приходять планувальники та нагадування – вони створюють ілюзію, що все можна розпланувати та запам’ятати. Правда, ця певність триває здебільшого до першого сповіщення, після котрого й не пригадаєш, про що йшлося.
Либонь, те, чого варто вчити сучасних дітей, – насолоджуватись моментом. Вміти побути з чимось довше, ніж триває крупний план в фільмі. Наприклад, неспішно читати книжку, не женучись за кількістю прочитаного, а намагаючись її краще проаналізувати, відчути. Смакувати життя. Побути з чимось. Орієнтуватися на перспективу.
Ремарк писав – ми так боїмося видаватися нав’язливими, що видаємося байдужими. В сучасних людей страх нав’язливости програв страхові виявитись забутими. Тепер ввічливість плутають з непевністю та нецілеспрямованістю. Тож варто більше уваги приділяти скромним, за скромністю часто слідують багато інших важливих чеснот. Слід поставити про це собі нагадування. Негайно, бо потім можна забути.
26.09.2017