Зложені на першому засїданню віденського парляменту державно-правні заяви славянських народів у червнї 1917 р. безперечно належать до визначних полїтичних подїй в Австрії. Від 1848 р. чорножовта монархія не була свідком такого непереможного прояву волї до життя тих зі своїх народів, які наслїдком її дуалїстичного ладу з одного боку та штучно викроєних коронних країв австрійської половини монархії з другого протягом часу були відсунені на другий плян, мовляв, здеклясовані на полїтичних чинників низшого сорту.
Ми хочемо в сїй працї звернути спеціяльну увагу на державноправну заяву "Чеського Союза", а то з причини своєрідного характеру чеського питання в австрійській державі. Задля лїпшої орієнтації в дальших увагах насамперед пригадаємо зміст сеї чеської заяви, яка викликала чимале вражіннє і полїтичне зацїкавленнє, як в Угорщинї, так і в Нїмеччинї та яка крім сього мала дуже цїкаву свою передпарляментеьку історію.
Ось її дослівний текст в українськім перекладї:
Представники чеського народу зо всїх країн корони святого Вячеслава, вступаючи до Державної Ради в часї воєнних подїй всесвітнього значіння, коли загальними стали ся прямування до усунення панування народу над народом, — проголошують: Посли чеського народу глибоко переконані, що істнуючий дуалїстичний лад витворив з очевидною шкодою для загальних інтересів пануючі й поневолені народи та що задля усунення всякого безправства поміж народами й задля запевнення всестороннього розвитку народів в інтересї держави й династії неминуче потрібно, щоб габсбурзько-льотаринську великодержаву перетворено в державну спілку вільних і рівноправних національних держав. Тому опираючи ся під сю історичну хвилину на природнім праві народів на самоозначеннє і вільний розвиток, яке у нас ще зміцнене непохитними історичними правами та вповнї признаними державними актами, ми домагаємо ся, стоячи на чолї свого народу, зєдинення всїх галузей чесько-славянського народу в демократичній чеській державі, при чім не можна поминути й чесько-словацької галузи, що так само живе у звязку з історичною чеською батьківщиною".
В наведеній вище заяві заслугує на спеціяльну увагу домаганнє внутрішньої державної перебудови Австро-Угорщини по національному принципу, себто у федералїстичнім напрямі. Се домаганнє — се свого роду головний мотив усїєї чеської полїтики від 1848 р. Перетвореннє австрійського державного ладу на основі національної рівноправности й автономного федералїзму тягнеть ся червоною ниткою через усї головнїйші прояви чеської полїтики від пертих початків конституційного життя Австро-Угорщини.
Чехи дуже швидко й добре зорієнтували ся у своїй новочасній державній позиції в Европі. Вони з огляду на ґеоґрафічне положеннє своєї батьківщини й на державні відносини на сходї та півночі (Росія і майбутня зєдинена Нїмеччина) інстинктом, так сказати, відчули життєву неминучість своєї австрійської державної приналежности. Через прилученнє Чех до Австрії (у 1526 р.) фактично даний був початок пізнїйшої і теперішньої австро-угорської держави. Потім Чехи завжди стояли на сторожі великодержавного характеру габсбурзької монархії, в істнуванню якої вони бачили найкращу запоруку свого національного й державно-полїтичного буття, як з другого боку свою приналежність і до Австрії слушно уважали за одну з необхідних умовин істнування сеї останньої.
Можна сказати без перебільшень, що властиво чеські полїтики винайшли рацію державного буття новочасної Австрії. Найлїпше її теоретичне умотивуваннє дав славетний чеський історик і національний дїяч Ф. Паляцький у своїй загальновідомій полїтичній моноґрафії "Idea statu rakouskeho" (Ідея австрійської держави, 1865). Властиво вперше він сформулував її вже в 1848 р., а саме у своїй знаменитій відповіди франкфуртському парляментови1), в якій, вияснюючи причини, чому він не може прийняти запрошення до участи в нарадах сього нїмецького сойму, Паляцький таким чином зясував новочасну рацію буття австрійської держави: "Нам відомо, що в південно-східній частинї Европи вздовж границь російської держави є чимало народів, що відрізняють ся дуже походженням, мовою, історією та звичаями, себто Славян, Волохів, Мадярів, і Нїмців, не говорячи вже про Греків, Турків і Шкипетарів, з яких жадний недосить сильний, аби з поводженнєм міг у цїлій будуччинї боронити ся проти всеміцного свого східного сусїда (Паляцький має тут на думцї царську імперію, яка по його передбаченням простувала до утворення унїверсальної монархії, себто "безпросвітнього й невисловного лиха, нещастя без кінця та краю". Н. В.) і се буде можливе лише тодї, коли їх лучитиме в одно тїсна й певна спілка. Справжньою життєвою жилою сеї потрібної спілки народів є Дунай; її центральна сила не має нїколи далеко відхилювати ся від сеї ріки, як що вона хоче мати дїйсне значіннє. Отже й справдї, як що віддавна вже не було-б австрійської держави, ми в інтересї Европи й навіть цїлої людськости мусїли-б причинити ся, щоб її як найшвидше утворити"2). Очевидно, чеський історіограф має тут на думцї не абсолютистичну ґерманїзаційну Австрію, але наддунайську державну спілку рівноправних і автономно самостійних малих придунайських народів. В сїмже цитованім листї він ясно формулує сю основну державну засаду Австрії, її, як він каже, "святий якір" (sacra ancora), кажучи, що "всї під її берлом зєдинені народи та всї релїґії мають користувачі ся взаїмною повною рівноправністю і значінням" (тамже, стор. 109).
За рік (у 1840 р.) у своїй статї "Про централїзацію та національну рівноправність в Австрії" Паляцький докладно й конкретно зясував свої думки про необхідність автономно-федералїстичної перебудови австрійської держави по національній засадї.
Згадана його розвідка про "Ідею австрійської держави" з 1865 р., яка повстала з низки часописних статей, була отже тільки докладнїйшим і програмовим розвиненнєм вище наведених думок з листу до Франкфурту, зясованих на сей раз в освітленню історичної минулости Австрії від її початку та сумних подекуди досвідів з конституційними заходами в нїй від 1848 р. до 1861 р. В дїйсности ся розвідка "батька чеського народу" є знаменитою обороною прав поневолених австрійських народів, заслуженим засудом австрійського ґерманїзаційного централїзму, переконуючою апотеозою засади національної рівноправности яко невідложної основи австрійського державного істнування й будуччини сеї держави, що Паляцький дуже добре висловлює у ІІІ розд. сеї своєї працї таким чином: Австрійське правительство не має бути анї нїмецьке, анї мадярське, анї славянське, анї романське, але австрійське у вищім і загальнім змислї, себто однаково справедливе для всїх своїх народів" (стор. 34-35).
Автор клясичної "Історії чеського народу" (Dеjiny narodu ćeskeho), поборюючи централїстичну основу австрійської держави яко таку, що заповнює в нїй нїмецьку геґемонїю, був також рішучим противником і австро-угорського дуалїзму, добре передбачаючи, що в дїйсности він зведеть ся до нїмецько-мадярського панування у наддунайській монархії та що зовсїм не причинить ся до полагодження в нїй пекучої національної справи. Ще перед заведеннєм дуалїстичного ладу він так пророчо висловив ся про нього в своїй розвідцї "Idea statu rakouskеho": "Я переконаний, що дуалїзм в усякій формі в недовгім часї покажеть ся шкідливійшим нїж повний централїзм. Бо се безперечно буде подвійна централїзація, одна, як і друга, проти природи та проти права, а подвійне лихо й по найпростїйшому розуму гірше нїж одно".
Тому він постійно вертав ся до того та вперто пропаґував необхідність федералїстичної перебудови австрійської держави. Недовго до свoєї смерти у статї про чесько-російські відносини (Rusove a Ćesi з 1873 р.) Паляцький знову та зі спеціяльним підчеркненнєм висловив сю улюблену свою думку, свого роду своє полїтичне "вірую": "Австрія — писав він у сїй статї — може утримати ся на будуче яко держава тільки на федералїстичнім ґрунтї або її взагалї не буде. Про її "роздроблення", котре буцїм-то було-б спричинене федералїзмом, або про розпад на "первісні елєменти" — звичайно гарячкують ті люде, котрі властиво не бажають жадної Австрії, бо їм розходить ся лише про Нїмеччину або Мадярщину. Неначеб федеративна держава з успіхом не могла розвинути більшої та тривкійшої сили нїж силоміць злучені сцентралїзовані держави з незадоволеними й сепаратистично настроєними елєментами". Паляцький був найвизначнїйшим і найбільше переконаним ідеольоґом рації державного буття новочасної Австрії, яка на його думку мала бути деякою запорукою малочисельних беззахисних наддунайських народів, а насамперед чеського, який суцїльно знаходить ся в сїй державі так, що не може мати жадних ірредентистичних прямувань або сепаратистичних надїй.
На жаль від заведення дуалїзму дальший розвиток Австро-Угорщини пішов по лїнїї подвійного централїзму та хронїчного національного антаґонїзму, що так добре передбачав і наперед передсказав чеський історик. Він тому з резиґнацією подекуди й без ілюзій уже дивив ся на полїтичну еволюцію Австро-Угорщини після 1867 р. Одначе се було тільки полїтичне, але зовсїм не національне зневіррє "батька чеського народу". Бо щодо будуччини свого народу, як і австро-угорських Славян взагалї, він не сумнївав ся. Перестерігаючи перед шкідливістю й небезпечністю дуалїзму, він робив такі висновки щодо майбутньої долї своїх земляків і австрійських Славян загалом: "Коли буде переведене запереченнє думки новочасної австрійської держави й коли ся ріжноманїтна та єдина в своїм родї держава признає неоднакову справедливість для всїх, але пануваннє і силу одних над иншими; коли Славяне справдї будуть признані низшим племенем і, як уже сказано, матеріялом для правительств двох инших народів, — тодї природа також здобуде своє право, а її неминучий відпір перетворить домовий спокій у неспокій, надїю замінить розпукою та спричинить врештї сутички й боротьбу, напряму, розміру та краю яких не можна навіть передбачити. День проголошення дуалїзму станеть ся неминучою потребою природи, заразом днем народження панславізму в найменш бажаній його формі. А що прийде потім, читач сам легко додумаєть ся. Ми, Славяне, зі щирим жалем дивимо ся тому в будуче, але без страху. Ми були перед Австрією, ми лишимо ся й після неї!" (Idea stаtu rakouskeho, стор. 100-101).
Сю полїтичну зневіру в Австрію, як і непохитну віру у свій народ ще яскравійше висловив Паляцький у своїм полїтично-національнім заповітї своїм землякам, в якім щодо нашої теми знаходимо отсей уступ: "Я на жаль тепер і сам зневірююсь у тривке захованнє австрійської держави; а се не тому, щоб вона не була бажана або сама в собі неможлива, але тому, що Нїмцям і Мадярам уможливлено пануваннє і заведеннє в нїй одностороннього племінного деспотизму, який у конституційній та ріжномовній державі не може бути тривкий, будучи полїтичним безглуздєм (суперечністю в поняттях, contradictio in adiecto). А Нїмцї й Мадяри не хочуть иншої Австрії, як такої деспотичної. Через їх вину, бо вони як і в 1848 р., щиро бажають розбити державу, — вони опинили ся на жаль на похиленій площі, котра веде до пропасти. Не зважаючи на се, я недуже боюсь за свій народ. І хочби йому судило ся знову перейти пробу огня і залїза, він має вже в собі досить живого та здорового ядра, щоб не загинути під час сього іспиту, але прокинути ся знову до діяльного життя серед усяких уже обставин3).
Ми тут подекуди докладнїйше розглянули погляди й думки Паляцького про Австрію та чехо-австрійські відносини, бо в його писаннях і полїтичній дїяльности австрійська орієнтація Чехів знайшла свій найвиразнїйший і найбільш принципіяльно умотивований вислів. Але, як ми вже на початку сеї статї зазначили, австрійська орієнтація є провідною думкою чеської полїтики від початку конституційної ери в Австрії взагалї.
Задля ілюстрації, як і задля характеристики сього полїтичного чеського австрофільства, ми наведемо тут ще кілька його зразків. Найбільший та найвизначнїйший чеський публїцист і національний дїяч з першої половини минулого столїття Карло Гавлїчек Поровський — вже перед Паляцьким був переконаним австрофілом та одним з камінярів полїтичного австрославізму яко реального вислову думки славянської взаємности у відношенню до романтичного або й зовсїм глитайського загального панславізму. "Ми, західні Славяне, — писав він у своїй часописи "Duch Nаrodnіch Novin", — вільні Славяне: Чехославяне, Югославяне й Поляки, твердо стоїмо при австрійській державі, уважаючи її за природний лучник, який нас, рідних братів, тїсно взаїмно зєднює, а у спілцї збільшує силу проти великої небезпеки".
Гавлїчек дивив ся на Австрію як на природний захист західних Славян і лише тому бажав її заховання у критичних та бурливих подїях 1848-40 рр. "Що Славяне — писав він у згаданій вище вже часописи — хотїли утримати Австрію, мусить бути самозрозуміле, бо Славяне бачили в захованню Австрії свій власний інтерес, свою власну свободу". На його думку сила Австрії спочивала саме у Славянах, без яких вона не могтиме істнувати самостійно. Тому він, як згодом Паляцький, доказував необхідність національної федералїзації Австрії та її конституційної перебудови в дусї національної рівпоправности. Австрія мусить здемократизувати ся і змодернїзувати ся, — навчав він, — мусить здихати ся февдального абсолютизму, але й безглуздого централїзму, який суперечить основному духови конституційного ладу та життя. Австрія, що поневолює свої плебейські народи, легко може розпасти ся та стати жертвою царської аґресивности; — добре та заздалегідь передбачив сей ґенїяльний чеський публїцист пізнїйші пляни гр. Іґнатїєва. Він доказував, що справжнї інтереси габсбурзької династії покривають ся з інтересами австрійських Славян, чому вони триматимуть ся династичного й монархічного принципу. Але й він, як опісля Паляцький, перестерігав Австрію перед манївцями та нетрями бюрократичного централїзму й національного поневолювання, кажучи, що "Австрія мусить бути такою, як ми радимо, або перестане істнувати". Се значить, що вона має признати поодиноким своїм народам повну національну рівноправність і державну самоуправу.
У своїй полїтичній програмі Гавлїчек з сього приводу висловив ся таким чином: "У жаднім випадку не хочемо бути австрійською провінцією: чеській коронї має бути признана повна самостійність, чим більша, тим лїпше, а то так, аби Австрія (коли не буде прийнята инша назва замісць сеї зненавидженої багатьома народами) була тільки федерацією, союзом самостійних країн і народів"4). Зрозуміло потім, що перші соймові відпоручники чеського народу з 1848 та 1849 рр. офіціяльно та принципіяльно висловили ся щодо Австрії в дусї вище наведених думок двох найвизначнїйших своїх національних і полїтичних провідників. Наведу тут дві під сим оглядом дуже типові виїмки з їх тогочасної заяви про свою соймову дїяльність: "Ми уважаємо федеративний лад в Австрії за неминучий і необхідний висновок великої ріжноманїтности її народів і засади повної їх рівноправности. Бо чи-ж може в дїйсности істнувати однакове право там, де мова й тим самим і народність одного з членів піднесена буде законно або фактично в цїлім державнім орґанїзмі до ступня пануючої?" А далї читаємо у згаданій заяві з приводу централїзму отсе: Централїзм вже з тої причини не надаєть ся для Австрії, бо він є у безпосередній і поминуючій суперечности з етичною підвалиною всїєї держави й конституції, як і з рівноправністю народів".
Відомий чеський полїтичний провідник і національний дїяч минулого столїття — Ф. Л. Ріґер — так само тримав ся австрійскої орієнтації щодо чеської справи, домагаючи ся державної перебудови Австрії на федералїстичних засадах. В одній зі своїх соймових промов він у таких словах зясував провідну думку та рацію державно-полїтичного буття габсбурзької монархії: "Поміж російським і нїмецьким кольосом бачимо тут на европейській картї кілька менших країн і народів, які самостійно істнувати не можуть та які, колиб були полишені самі собі, тяжіннєм більших сусїдніх орґанїзацій могли-б дуже легко бути позбавлені своєї самостійности. Всесвітнїм завданнєм Австрії є зєдинити отсї країни, які самостійно не можуть утримати ся, злучити отсї малі народи в одну громаду, щоб вони взаїмно захищали себе та боронили ся проти сусїдів, аби взаїмно підтримували ся у своїм розвитку та взаїмно признавали свої права й сумлїнно їх шанували. Панове, се є на мою думку всесвітнє завданнє Австрії, се її післанництво, лише в сїм спочиває її життєва сила та її змисл і будуччина. Коли вона не матиме сього всесвітнього завдання, тодї не має його взагалї; далї не має на що істнувати на світї, не має жадної рації буття. Коли вона сього свого завдання не зрозуміє, далї не матиме в собі життєвої сили та провідної думки, а тому мусить загинути від внутрішньої слабости та старости. Коли-ж вона зрозуміє се своє завданнє у повній мірі, тодї очевидно вона може зміцнїти, тодї знову прийде до старої слави й могутности, додержуючи непохитно гасла: "Всїм моїм народам однакове право, всїм однакова любов! Під сим прапором побідиш!"5)
З огляду на історичну долю і ґеоґрафічне положеннє чеського народу й Чехії Ріґер иншим разом у чеськім соймі (в 1867 р.) ляпідарно висловив австрійську орієнтацію чеської полїтики отсим гаслом: "...Насамперед нашим завданнєм і першим прямуваннєм має бути: заховати Австрію і себе в Австрії заховати"...
Ріґер, як і вся тодїшня старочеська полїтика, був прихильником історичного права, тому отже й перебудову Австрії уявляв собі на історично-державних засадах. Звідсїль катеґорична його опозиція против австро-угорського дуалїзму, якого Чехи не хотїли признати та проти якого протестували відомою пасивною резистенцією, бойкотуючи центральний австрійський парлямент. На жаль ся опозиція чеської полїтики незавжди рахувала ся з реальними обставинами й можливостями, в нїй було инодї чимало радикального романтизму й державно-правного догматизму, тому після 1867 р. вона скінчила ся фяском. Перебудову австрійської держави по дуалїстичній засадї переведено проти Чехів і без Чехів.6)
__________
У розгляненім тут розвитку чеської полїтики у відношенню до габсбурзької монархії варто звернути увагу на дві обставини, насамперед, що Чехи не дивили ся на Австрію яко на якийсь припадковий державний злїпок, мертвий орґанїзм без життєвих сил і перспектив дальшого природного розвитку, як здебільшого прийнято дивити ся на придунайську державу (згадаємо лише становище російської публїцистики: "лоскутное государство" або знаменитий афоризм Герцена, що висмівав усякий сенс Австрії); навпаки Чехи самі винайшли державну й культурну рацію буття Австрії, як се ми вже бачили вище (Паляцький, Гавлїчек) та як се можемо ще зясувати цитатою з соймової промови (1865 р.) Ріґера, в якій принципіяльно ставить ся та рішаєть ся та справа: "На мою думку — казав Ріґер — Австрія є неминучою потребою своїх народів. Вся річ спочиває в тім: чи австрійська імперія має якесь всесвітно-історичне завданнє, чи нї; бо коли вона має його, тодї має й право на істнуваннє, тодї знайде сама в собі силу для заховання свого життя. Панове, я гадаю, що австрійська імперія є нелише припадковим злїпком народів, неначе звязаних взаїмно тільки спільною династією; я переконаний, що вона має вище завданнє. Сим всесвітно-історичним її завданнєм є: зєдинювати всї отсї менші народи, котрі живуть довкруги Карпат і наддунайської долини, в одну громаду, щоб вони захистили своє буттє та свою своєрідність против аґресивности сусїднїх велетнїв і спільними силами, кожний по своїй особистій вдачі, могли простувати до найвищих цїлей людства. Се завданнє уважаю за життєву мету Австрії, за її душу; воно додає їй і додаватиме на віки віків життєвої сили, права на істнуваннє, словом того, що називаємо рацією буття. Отсе всї ми, народи, особливо-ж ми менші — у повній мірі почуваємо. Ми всї почуваємо та знаємо, що для нас Австрія необхідна потреба для заховання власного нашого істнування... Коли ж одначе Австрія такого всесвітно-історичного завдання не має, то вона розпадеть ся, не зважаючи на всї наші прямування; тодї не утримають її жадні октроа, жадна лютова конституція; далї не утримає її нїякий абсолютизм і навіть залїзний круг баґнетів. Всї прямування будуть зайві. Але хто має віру у всесвітно-історичне післанництво Австрії, той мусить також вірити, що під сю рішучу хвилину в нашім серці, голові й нашій волї знайдуть ся також засоби для її утримання.7)
Другою цїкавою обставиною в чесько-австрійських відносинах є відсутність у Чехів державно-полїтичного ірредентизму чи сепаратизму. Ся обставина так само має своє головно ґеоґрафічно-етноґрафічне умотивуваннє, яке визначний чеський соціял.-дем. полїтик і посол Модрачек добре зясував на партійній дебатї (в 1913 р.) з приводу австрійської державної проблєми й відношення чеської справи до неї отсими словами: "...Ми, Чехи, не зважаючи на те, що стільки витерпіли в сїй державі, є народом, котрий не має куди з неї втекти. Инші народи, хай назву Нїмцїв, Італїйцїв, а врештї Поляків, або хай назву Сербів, Хорватів, — усї вони мають за кордоном своїх дядьків, своїх земляків. Вони мають куди сховати ся, колиб не мали тут стріхи над собою, але ми дїйсно не маємо куди дїти ся. Ми істнуємо лише в сїй державі та не можемо на нїкого покласти ся. А тому саме ми є народом, котрому вельми залежить на тім, аби ся держава істнувала, аби вона мала будуччину, щоб вона була захована..."
Як бесїдник далї слушно підчеркнув, ся австрійсько-чеська залежність обостороння: "Ми потребуємо Австрії, але й Австрія потребує також нас!"8) Сеї своєї взаїмної приналежности до Австрії були Чехи добре свідомі від самого початку своєї полїтичної дїяльности, себто від 1848 р. У своїм національнім манїфестї про бажаність злучення Моравії та Шлеска з Чехами (в маю 1848 р.) чеський народній комітет прилюдно заявив своє становище щодо сеї справи: "А коли хтось каже, — читаємо в згаданім манїфестї, — що ми в Чехах маємо намір відокремити ся від австрійської держави, той або не є приятелем правди, або був впроваджений в блуд. Для сього ми не досить не вірні анї недосить нерозумні; бо всеж добре знаємо, що наша країна, яка лежить посеред европейського континенту, не могла анї сама, анї разом з Моравією та Шлеском на довший час утримати ся яко самостійна держава... Одначе хоча вся наша країна бажає бути неминуче й нероздїльно прилучена до нашого рідного австрійського дому, се ще зовсїм не значить, що вона мала-б з рештою країн держави суцїльно зілляти ся, щоб у нїй навіть занепасти й щезнути; задля сього вона своєю вдачею й історією занадто своєрідна та вельми відрубно самоозначена".9)
Вороги Чехів, правда, нераз закидали їм сепаратистичні або ірредентистичні думки, тенденційно надуживаючи для сього відомого анґльофільства. Всї сї чеські "фільства" (vzajеmnost) в дїйсности первісно виринули з національно-расового романтизму минулого столїття, а потім конкретно проявляли ся виключно на культурно-лїтературнім полї та з добре зрозумілою й вповнї розумною метою: за посередництвом тїснїйшого духового зближення західної та східної культури піднести й обагатити та зробити кращою свою власну культуру та своє народне життє. Дошукувати ся реально-полїтичного або державного характеру в отсих ріжноманїтних чеських "vzаjеnmostech", себто плеканню національних симпатій до неавстрійських народів, було-б даремною працею.
Досї ми розглянули тут лишень один бік справи, що цїкавить нас, а саме відношеннє Чехів до Австрії. Але ся справа природно має й другий свій бік, себто відношеннє Австрії до Чехів і чеського питання. Одначе докладне обговореннє сього вимагало-б окремого великого нарису. Тому ми обмежимо ся тут лише загальною його характеристикою.
Коротко кажучи, Австрія (а саме — австрійський правительственннй абсолютизм, протинаціональний централїзм і ґерманїзаційна полїтика по сей бік Ляйти) — зробила все можливе й навіть неможливе, щоб стати як найбільше непопулярною серед Чехів і відштовхнути від себе безперечно свій найбільш австрофільський народ. Вистарчить переглянути вище цитовану тут уже історію "Чех після Білої Гори" або познайомити ся з єдиними свого роду чеськими збірниками: Плач чеської корони в 1869—1873 рр. — (Прага, 1894) та доповненнєм до нього: Переслїдування чеського народу у 1869—1878 рр. (Прага, 1896), сими страшенними оскарженнями австрійського протичеського абсолютизму), щоб зрозуміти повищу характеристику чеської полїтики Австрії.
Не без слушности казав з сього приводу цитований вже тут чеський соц.-дем. посол Модрачек: "Австрія недобре записана серед народнїх мас. Австрія починаєть ся у нас Білою Горою (битва під Прагою у 1620 р., яка порішила про долю чеської держави й народу так само, як полтавська в 1709 р. — означала кінець самостійницьких прямувань поневоленої України. Н. В.), протиреформацією, тридцятилїтньою війною. Які сумні спомини полишила в нас історія австрійського абсолютистичного, полїцейського та парляментарного режіму! До сьогодня саме серед широких мас чеського люду Австрія конкретно означає нїмецьку національну геґемонїю, полїцейську систему та клєрикалїзм. Австрія не має нїчого, чим дїйсно могла-б стати ся популярною".10)
В часї війни правительство покійного гр. Штірка розпочало свою відому ґерманїзаційно-абсолютистичну полїтику під знаком відомих націоналістичних нїмецьких "передумовин". В Австрії неначе повернули ся знову старі часи бюрократичної сваволї метернїхівського або бахівського фанатичного централїзму. Супроти Чехів вела ся протягом трьох років систематична погромна полїтика, обрахована на абсолютне винищеннє чеської культури й цїлковите задушеннє чеського національного життя. Полїтичні процеси, масові арешти культурних і національних дїячів, погром інтелїґенції загалом, розвязування та заборона дїяльности чеських національних стоваришень і орґанїзацій, безглуздні конфіскати чеських книжок — навіть старих зперед півстолїття, фактична ґерманїзація урядового життя в Чехах — се лише загальний і зверхній реєстр протичеської полїтики Австрії під час війни. Докладне її зясуваннє вимагатиме нового видання "Плачу чеської корони", який безперечно під кожним оглядом перевищить свій згаданий першовзір з середини минулого столїття.
Чеські полїтики з парляментської трибуни виступили вже з першими причинками до сеї "Чорної книги австрійського абсолютизму", а "Чеський Союз" предложив віденському урядови провізоричний акт оскарження, який обіймає: 400 сторін друку. Отже з повним правом можна сказати, що в часї війни офіціяльна й нїмецька Австрія зробила все, щоб ущерть здискредитувати ся в Чехії, а тим самим помагала почвірному порозумінню в його протекторській полїтицї супроти чеського питання, як і ірредентистичній аґітації чеської полїтичної еміґрації за кордоном.
***
Полїтична траґіка чеського народу є в тім, що супротив Австрії йому доводить ся, так сказати, тримати ся фатальної ґалїлєївської засади: "А всеж вертить ся", що в перекладї на чеську полїтичну мову означає: а всеж Австрія, бо, як сказав Модрачек та як сього добре свідомі чеські полїтики, лишень одним Чехам нема куди втїкати з габсбурзької держави. Австрійська орієнтація чеської полїтики є в своїм родї детермінована зовнїшніми (ґеоґрафічними й економічними) обставинами. Тому Чехи до неї все повертають ся яко до вихідної точки, хоч тяжкі умовини внутрішнього полїтичного австрійського режіму инодї силоміць пхають їх на манівцї неавстрійських полїтичних комбінацій.
Дуже невдячне завдання ревізії чеського полїтичного відношення до Австрії новочасного умотивування, отже й до відновлення австрійської орієнтації припала чеській соц.-дем. партії, а саме її автономістичному напрямкови (себто партії більшости чеського соціялїстичного пролєтаріяту). Чисельно се найбільша чеська полїтична партія. Її вплив і значіннє у чеськім полїтичнім життю спочиває у камінярській працї задля справжньої демократизації чеської полїтики, а потім визволення її з полону національного й історично-державно-правного романтизму та радикалїзму, які в дотеперішнім полїтичнім розвитку чеського народу нераз (напр. у 1871 р.) більш Чехам зашкодили нїж принесли користи. Під сим оглядом дуже радикальним чином з боку чеської с.-д. був її відомий (у 1897 р.) протест у віденськім парляментї проти чеського історичного державного права. Для чеської полїтики мав він подібне значіннє, як у культурно-національнім чеськім життю боротьба молодої чеської науки проти підроблених "старочеських" рукописей. Правда, чеський загал зареаґував на сей рішучий крок чеської соціялдемократії її фактичним збойкотованнєм і майже виключеннєм з національного лона, але фактично ся подїя чимало причинила ся до вилічення Чехів з архаїчно-романтичного й радикального націоналїзму.
Далї се заслуга чеської соціялдемократії, що переведено ревізію чеського полїтичного відношення до Австрії. Зроблено се обєктивним шляхом новочасної соціялїстично-наукової аналїзи: не з вузько-націоналїстичного, але загально-національного чеського й загально-державного австрійського становища. Уперше порушено сю справу на IX партійнім зїздї (в 1909 р.) під час програмової дебати з приводу відношення партії до національної проблєми в Австро-Угорщинї. В основнім рефератї д-ра Шмераля щодо питання, яке цїкавить нас, сконстатовано: "...Національну справу, особливо-ж чеського народу, можна полагодити серед теперішніх обставин лише в межах Австро-Угорщини. Теоретично чисто соціялїстичним її полагодженнєм була-б злука Нїмцїв Австрії з Нїмцями Нїмеччини, Італїйцїв з Італїєю, Українцїв з Київом, далї зєдиненнє Сербів і Хорватів, укінцї відновленнє суцїльної Польщі. Але се повне переведеннє засади зєдинення кожного народу буде лише тодї можливе, коли щезнуть границї теперішніх держав, які роздїлюють інтереси династій, та сила мілїтаризму, й коли вся західня Европа буде перетворена через здійсненнє соціялїстичної мети в один суцїльний економічний орґанїзм. Лишень у республикаиській соціялістичній федерації европейських народів усї народи осягнуть повне здїйсненнє всїх своїх національних прямувань".11) Далї переведено в рефератї річеву критику чеського державного самостійницького сепаратизму, знову відкинуто чеське історичне державне право та зайнято позитивне становище супротив австрійської полїтичної орієнтації яко неминучої для чеського народу.12) Рівночасно зроблено безапеляційний засуд фатального австро-угорського дуалїзму, виставлено програмове жаданнє національно-федералїстичної перебудови Австрії, начеркнено нові директиви державного розвитку габсбурзької монархії та зясовано новочасну її рацію державно-полїтичного буття. "Австро-Угорщина — читаємо ми з сього приводу у програмовім рефератї д-ра Шмераля — стоїть перед добою великих конституційних перемін. Дуалїстична державна думка є в розкладї. Держава, яка в історії протягом цїлих столїть мала своє узасадненнє яко охоронний вал Европи проти турецької небезпеки, тепер потребує нової великої, відповідаючої новому часови цїли свого істнування".13) Трохи низше ся провідна мети Австрії зясована таким чином: Сьогодня лишаєть ся сїй придунайській державній орґанїзації єдина, що правда, але велика й висока мета, щоб вона зєдинила всї ріжноманїтні народи своєї области у велику громаду плїдної господарської дїяльности, щоб рівночасно, будучи підвалиною задля спільного їх господарського розвитку, дала кожному народови повну самоуправу й національно-культурну самостійність, а при сїм аби кождому народови яко суцїльному орґанїзмови й кождій одиницї признала стільки вільности й рівности, щоб народи та всї його члени пригорнули ся до держави, зідентифікували ся з нею; а таким чином аби в їх інтересах, в їх заспокоєнню і любови, держава мала запоруку своєї будуччини.14)
Щодо необхідности перебудови наддунайської імперії — завданнє майбутньої Австрії сформуловано таким робом: "Перетворити в основах свою конституцію, замісць дуалїзму завести такі конституційні відносини, котрі відповідали-б сьогочасним господарським і культурним, отже фактично-реальним, клясовим і національним відносинам — се є під сей чає життєвою справою, її буттєвою необхідністю".15) Про те, як се має стати ся, знаходимо у цитованій програмовій промові таке розясненнє: "Австро-Угорщина мусить бути конституційним шляхом перебудована з істнуючої дуалїстично-централїстичної недемократичної форми в демократичну федерацію вільних і рівноправних народів".16)
Таким чином чеська пролєтарська полїтика фактично відновила знову старе відоме гасло Паляцького: "Колиб Австрії не було, то треба-б було її винайти". Психольоґічно цікавим є, що се робило ся у часах, коли чеський полїтичний настрій радше покликував ся на инший неменш відомий афоризм сього батька народу: "Ми (себто Чехи) були перед Австрією, ми існуватимемо й після неї".
Наведені соціялїстичні дебати на IX партійнім конґресї мали щодо Австрії більш теоретичний ніж реально-полїтичний характер. Щойно в часї балканської війни та у звязку з нею, коли небезпека всесвітнього европейського пожару почала захмарювати міжнародній політичний обрій, — треба було реально висловити ся з приводу чесько-австрійських полїтично-державних відносин, що й зроблено в позитивнім дусї на XI черговім с. д. конґресї (у 1913 р.). На сїм зїздї ухвалено щодо справи, яка цїкавить нас, таке становище: "...Велика державна область посеред Европи, історичним виразом якої є Австро-Угорщина, є потребою як чеського народу, так і чеського пролєтаріяту..., а не суперечить дїйсно життєвим інтересам жадного з инших народів, що живуть в сїй области"...17) В кінцевій резолюції повищу думку ще точнїйше зясовано таким робом: "...Чесько-славянська соц. дем. робітнича партія уважає сю державу (себто Австро-Угорщину Н. В.) за історично дану підвалину для своєї дїяльности, а всї инші думки, особливо-ж якісь надїї в напрямі тенденцій, котрі означають яко загально-прийняті поняття полїтичного всенїмецтва й полїтичного панславізму, уважає суперечними з інтересами чеського робітництва, отже й зі своєю пролєтарсько-клясовою полїтикою".18) Передумовиною сеї австрійської орієнтації чеської сопіялдемократії є необхідна й неминуча державна перебудова Австро-Угорщини у "федерацію автономно сконституованих народів і уґрунтуваннє держави на основі інтернаціональної невтральности..."
Таку позицію щодо Австро-Угорщини займав чеський соціялїзм перед війною. Але всесвітня катастрофа спричинила скрізь загальну переоцїнку всїх цїнностей зперед війни, а насамперед очевидно в области національно-полїтичних орієнтацій недержавних народів. Отже насувають ся питаннє, чи не змінило ся в часї війни також вище зясоване полїтичне становище чеської соціялдемократії? Нa се позитивну відповідь дає нам сьогорічна статя центрального органу партії "Prаvo Lidu" (1917, ч. 14) — з приводу ноти Вільсона про визволеннє поневолених народів, між иншим також і чеського, під заг. "Чеський народ і австрійська держава", в якій рішучо відкидаєть ся протекторство американського президента щодо Чехії та звертаєть ся увага на орґанїчний звязок сеї країни з наддунайською імперією, при чім сей останній зясовуєть ся вище згаданими ухвалами та розясненнями IX й XI партійних конгресів. Не підлягає жадному сумнїву, що в тяжких і критичних часах війни ся виразна та певна австрійська орієнтація була якором охорони чеського народу супроти безглуздного протичеського лютування правительственного деспотизму й абсолютизму. Фактично з незначними відхиленнями — се полїтичне становище чеської с.-д. щодо Австрії лягло в основу програмової державно-правної заяви "Чеського Союза", котру ми навели на початку сього нарису, через що воно з партійної набуло подекуди загальної, національно-полїтичної санкції та стало ся таким робом висловом чеського народнього полїтичного реалїзму під сей час.
***
Наприкінцї ще кілька слів про те, чому сей нарис написано, а до того ще на сторінках українського журналу. На се зложило ся кілька причин. Насамперед бажаннє познайомити український загал з розвитком полїтичної думки в чеськім народї, в дечім подібним до полїтично-ідеольоґічної еволюції російських Українцїв. Чехи були й лишили ся камінярами австрійського федералїзму й децентралїзму, як російські Українцї — російського федералїзму й національної рівноправности. Навіть хронольоґічно думка національного федералїзму майже одночасно (біля 1848 р.) виринає серед Українцїв і Чехів.
Зі становища полагодження національних справ у Росії й Австро-Угорщинї, як і на Балканї, федералїзм яко думка утворення спілкових держав з автономно-самостійних народів і досї лишаєть ся неминучою та пекучою необхідністю, а заразом чи не єдиним способом заспокоєння, як державно-полїтичних і економічних, так і національно-культурних прямувань недержавних і поневолених народів у східній Европі, на Балканї та навкруги Дунаю.
Під час сеї війни полагодженнє національних справ стало ся особливо пекуче. Через се знову й цїлком зрозуміло виринула думка національно-державного федералізму та децентралїзації. Та се зовсїм не припадок, що прапор сеї думки підняли знову Чехи й Українцї. Наведена тут заява "Чеського Союза" щодо Австро-Угорщини й післяреволюційна пропаґанда російських Українцїв у напрямі федералїстичної перебудови майбутньої російської республики — в сути взаїмно так само близькі, як федералїзм українських "братчиків" і перших чеських національних дїячів з середини минулого столїття.
Тому близше взаїмне познайомленнє з полїтичною ідеольоґією обох сих народів — на нашу думку — матиме чимале реально-полїтичне значіннє під сей час, коли під знаком федералїстично-державної перебудови стоїть уся східня Европа, Балкан і чималий кусник середньої придунайської Европи. Таким чином сей нарис, по свому змісту історичний, має також і своє актуальне значіннє — яко причинок до взаїмного зближення і ідейного назнайомлення федералїстів вище згаданих европейських областей.
На нашу думку під сей час гаслом поневолених і недержавних народів має бути: федералїсти всїх країн і держав зєднайте ся! Кремінним муром станьте проти державного імперіялїзму й централїзму, против історичного державно-правного глитайства пануючих народів, проти хижацької ненаситности оборонцїв істнуючих "національних станів посїдання", словом, — проти кождого замаху на нaціональну вільність, рівноправність і незайманість! Хай провідною засадою будівничих нової Европи буде: природне право на повне життє всїм народам, великим і малим, історичним і неісторичннм, державним і поневоленим, панським і селянським...
1) В моїй статї "Відозва чеських письменників до чеської парляментарної репрезентації" (Вісти, ч. 153, стор. 360, 34—35 рядок з гори) вкрала ся друкарська помилка: "до французького" замісць "до франкфуртського" парляменту. Н. В.
2) Цитую з додатку сього листа до книжки Idea stаtu rakouskeho, Прага, 1907, стор 108, 107.
3) Головнїйші полїтичні думки й засади Паляцького добре зібрані в цїкавій публїкації: "Politickе myślenky Frantiśka Palackeho", Прага.
4) Провідні думки цитованого вище чеського письменника зібрані в інформаційній добрій книжцї: Polіticke zasady Karla Haylicka-Borovskeho, Пpaгa, 1898.
5) Politicke vyroky a zasady F.L. Riegra, Прага, 1899, ст. 42—43.
6) Розвиток чеської полїтики до заведення і після наведення дуалїзму добре зясований у відомій працї французького історика Б. Денї "Чехія після Білої Гори", популярне чеське виданнє вийшло у Празї 1911 р. (пор. т. II, ч. 2 і 3).
7) Politiсkе vyroky a zasady F. L. Riegra, cтop. 41—42.
8) Див: Protokоl Xl sjezdu ceskoslovanske soc.-dem. strany delnісkе. Прага, 1913, стор. 126—127.
9) Politickе myslenky F. Palackеho. стор. 47—4S.
10) Protokoly, стор. 126.
11) Пор. окрему відбитку протоколу зїзду про національну дебату: Socialni-dеmokrace a otazka nаrodnostni, стор. 22.
12) Тамже, стор. 24—28.
13) Тамже, стор. 8.
14) Тамже, стор. 8—9.
15) Тамже, стор. 8.
16) Тамже, стор. 9.
17) Protokol XІ sjezdu, стор. 117.
18) Тамже стор. 140—141.
[Вістник Союза визволення України]
23.09.1917