Справжні вчені-кліматологи завжди заперечували прямий зв'язок між місцевим природним катаклізмом і теорією потепління.
У давнину, скажімо, до XVIII ст., стихійні лиха сприймалися як Божа кара – традиція, що бере свій початок від всесвітнього потопу. Згадаймо: спустошивши землю і моря, Бог особисто пообіцяв Ноєві (Буття 6:1-22) не руйнувати знову свого творіння. Відтоді ми переживаємо одну за іншою катастрофи, частіше спровоковані людьми, ніж божеством. Коли у XVIII ст. епоха вірувань відступила, на зміну містичним поясненням поступово прийшла сліпа доля. Тож коли у 1755 р. Лісабон внаслідок землетрусу було ущент зруйновано, Вольтер у своєму славетному тексті «Кандід» припустив, що природа сама собою не є цілком доброю і що взаємодія її елементів, можливо, пояснює підземні поштовхи краще, ніж Боже втручання. Відтак виникла метеорологія, перша наукова спроба не підкорити собі клімат, а зрозуміти його функціонування і передбачати його в найближчій перспективі, припускаючи, що це можливо.
Подібний прагматизм, такий раціоналізм і така скромність не могли вічно задовольняти наших сучасників, які прагнуть тлумачити, передбачати і – найголовніше – контролювати все. Таким чином майже випадково кілька астрофізиків з Американського космічного агентства НАСА у 1960-ті роки придумали кліматичні моделі. Користуючись ними, виявили, що деякі гази, яким приписали парниковий ефект – наприклад, метан (що його виділяють рисові поля і корови) і вуглекислий газ (який виділяють наші заводи і автомобілі), – сприяють глобальному потеплінню атмосфери. Обмеженням цих теоретичних моделей є те, що вони не пояснюють підйомів і падінь температури в минулому, задокументованих в анналах і в розвитку рільництва. «Що сталося зі снігами, які бували в давнину?» – цікавився Франсуа Війон 1461 р.; в XVII ст. в Європі було особливо зимно, а у XVIII, коли зробилося тепліше, урожаї стали кращими. Сучасні моделі, що констатують повільну тенденцію потепління (хоча й не у всі роки), не дозволяють датувати початок цієї динаміки, оскільки вимірювати глобальну температуру при допомозі сателіту навчилися лише сорок років тому. Таким чином порівняння з минулим є випадковими.
Зрештою, ці кліматичні моделі вимірюють лише те, що є вимірюваним: якщо плями на Сонці чи зміщення кута обертання Землі сприяють потеплінню клімату, ми наразі не вміємо цього вимірювати. Демонізація вуглекислого газу кліматистами є не стільки результатом практичного доведення, скільки гіпотезою, звісно, серйозною, яка обмежується тим, що ми можемо вивчити і що евентуально могли би контролювати. Отож, ця перспектива панування над кліматом є дуже приємною для розуму, тому що змушує відступити гру випадку і наділяє людство можливістю впливати на своє кліматичне майбутнє.
Це нагадування про те, що відомо, а що ні про глобальне потепління – яке є чимось середнім між наукою та ідеологією (чому в це потепління більше «вірять» ліві, ніж праві, а в Європі більше, ніж в Індії, залишається таємницею), – є передумовою для того, аби коментувати нещодавні урагани, які спустошили узбережжя Мексиканської затоки та Антильські острови. Ми чули, як сміливі репортери приписували ці урагани і спричинені ними біди глобальному потеплінню; дехто з них вважав винним Дональда Трампа, який не ратифікував Паризької угоди щодо клімату, за якою держави зобов’язуються обмежити викиди вуглеводню в довгостроковій перспективі. Ставити Трампові за вину, що він досі не підкорив ураганів, – це занадто.
А ще можна зауважити, що справжні вчені-кліматологи завжди заперечували прямий зв'язок між місцевим природним катаклізмом і теорією потепління. Тож ми повторимо очевидні речі. Вересень є місяцем ураганів у Мексиканській затоці. В 1900 р. місто Ґалвестон було цілком зруйноване буревієм; потонуло 8 тис. осіб. Тож немає нічого нового під небом, за винятком розвитку великих міст в тих регіонах, де раніше ніколи нічого не будували. Так, Г'юстон збудували на болоті, і після того, як давні водостоки вкрили асфальтом, дощі не мають куди стікати – і затоплюють нові квартали. Те саме сталося під час цунамі 2004 р., яке знищило велетенські квартали халуп на пляжах Мадрасу, що в Індії, і туристичні центри на узбережжі Таїланду. В 2005 р. ураган Катріна затопив низинні квартали Нового Орлеану, які раніше не були заселеними, тоді як розташоване вище старе місто порятувалося.
Бог в цих трагедіях дотримався домовленості, чого не скажеш про нащадків Ноя, які зовсім не рахуються з природою, якою ми її знаємо; ніхто не мав би жити на болоті чи пляжі, який може затопити. Очевидно, що замість того, аби звинувачувати спекулянтів нерухомістю, зручніше брати на зуби природу, глобальне потепління і тих, хто ставить його під сумнів, що їх Аль Ґор, гуру глобального потепління, навіть обізвав «деніалістами».
Хіба скептицизм не є підвалиною науки, а догматизм – ідеології? До чого належить кліматизм, якщо ці підспівувачі не приймають контроверзи? Та окрім політичних і медійних жестів, підготовка до наступних ураганів вимагатиме – навіть скоріше, ніж зменшення виділення метану коровами і вуглекислого газу автомобілями, – зайнятися самокритикою щодо спорудження міст на березі моря. Це зрозумів би навіть старий Ной.
Guy Sorman
Recuerden el Arca de Noé
ABC, 18.09.2017
Зреферувала Галина Грабовська
21.09.2017