(Лист братаниці і прибраної доні Письменниці до О. Кисілевської)
...останні два роки приносили нам тільки біль, а завершенням його було те, що моя дорога тітка й мати, а Ваша найліпша приятелька, покинула мене на віки. Це прийшло для мене несподівано, не зважаючи на важкі переживання та її 79-ий рік життя. Уявіть собі, Дорога Пані, що ми все так боялись за її добре, хворе серце, тимчасом нещастя стало ненадійно, забираючи її зпоміж нас.
Тринадцятого березня ранком збудилася Вона з параліжем правої частини обличчя, утрудненням поликання й мови. До полудня стан щораз гіршав. Лікар, д-р Г., приписав йод. Другого дня дістала діяре та дрощі, чого вже не вдалося здержати, на четвертий день долучилося ще запалення легенів та пересудило справу... 18-го вечорам ще прошептала останнє слово: "Галюсю..." (моє імя).
Два дні лежала в аґонії. Лікар потішав мене, що Вона не відчуває вже ніяких болів: не має свідомости, а тільки серце й легені ще діють останками сил. В другій годині вполудне, 21 березня, перестало битись Її серце — таке добряче для мене... Пишу оті рядки, але скільки я ще раз переживаю...
Ми нарядили Її в нашій хаті, в малій кімнаті, що праворуч. Одягнули так як бажала собі Покійниця і самі сторожили біля Неї. А на 23 березня, в гарний, весняний день, відпровадили дорогі тлінні останки на вічний спочинок разом із нечисленними знайомими, що ще залишились та могли взяти участь у похоронах. Проводили ми її в цю вічну дорогу при співі безсмертних "Журавлів"...
Могилу вкрили два вінці: один із білих рож, які вона оспівала у своїх творах, другий зі cocнини з шишками, улюбленим деревом. В домовину, у її стіп, поклала я малий срібний лавровий вінець, дар Коломиї. Прошу уявити собі, як ми всі були приголомшені нещастям, коли забули на плякатах дати титул "доктор". За це мене буде вічно гризти совість — хоч один шляхетний пан сказав мені: не титул каже, хто вмер, а назвище на віки злучене з особою.
Свого духа віддала Вона при мені та сестрі жалібниці. Той цілий тиждень я її не відступала, а її очі шукали тільки мене, її рука спочивала у моїй, а мої сльози й цілунки змивали цю золоту Руку...
Дорога Пані, як добрий Бог дозволить мені діждати кінця війни, я ще неодно розкажу Вам, тепер я не всилі. Як дуже я тепер потребувала би Вас в цім важкім моїм болю... Прошу вибачити, що не вислала Вашій родині плякату — мій розум відмовив мені в тому часі свого послуху, мій чоловік був тим, що про все старався*). Прошу цього листа подати до відома, я не всилі багато таких листів писати.
Бідна Тітка дуже терпіла цієї зими. Все дивилася у вікно й казала: коли вже раз буде тепло і я зможу на веранді на сонці грітися. І от першого весняного дня залишила нас навік. Часто згадувала: "Тепер такий несамовитий час" — хоч бідна не знала, як нам було важко, бо ми всіми силами старалися, щоб вона не відчувала скрути. Від часу большевицької окупації бачила я, що її сили опускають, вона нагло худла, забувалася, ночами фантазувала, спала тільки прийнявши насонні порошки. У жовтні минулого року перебула недугу бігунки і з того часу, як казали знайомі, почала занепадали на силах.
Вдома залишилося все так, як було за її життя — я себе тим обманюю. Самота, цвинтар, церква — це все, що мені залишилось...
(З дальших рядків можна догадатися, що ця найближча рідня великої письменниці живе в невідрадних матеріяльних умовинах).
*) Посмертний плякат, писаний румунською мовою, я дістала в Сяноці.
[Краківські вісті]
20.09.1942