Море любові

або
ЩО ОЗНАЧАЄ НЕ ЗНАТИ НІМЕЦЬКОЇ

Зранку, коли ще всі сплять, приходиш на кухню, вариш каву, вмикаєш комп і відшторюєш вікна. День розпочався. Маскарон за вікном на третьому поверсі все не скидає з обличчя виразу шляхетного відсторонення, непричетності, невтручання в мій будень, прелюдією до якого була ніч. Безсонна, як завжди, з безконечним скиглінням платівки на заїжджені теми: що я не так зробила? за що мені це? як сплатити борги? де заробити? як хата на малій батьківщині? чи відпало на фасаді ще більше штукатурки? ... А ще перед тим – виборсування з кошмарного сну: знову він, знову той, хто є передвісником лиха. Завжди один і той самий чоловік, не близький і не далекий, але такий поганий на сон.

Ранок – це терапія після катування ніччю. Пахне свіжістю побілена кухня, пастований  паркет. Сніданок за парадним столом у вітальні. Доньки довго не витримують – поспішають допити чай-каву: ти, мамо, така... Мої доньки – найкращі в світі.   

Ще вчора одна поважна подруга плакала-побивалася, що дочка припинила з нею спілкування, бо вона як мама завдавала їй у дитинстві моральних травм: примушувала вчитися, обзивала виродком, коли доня «чудила», віддавала за кордон до школи в підлітковому віці, тобто, на думку дочки, намагалася її позбутися. Потім все більше матеріальної допомоги з боку матері, а дочка: ти мені нічого, крім матеріального. А матеріальне – це розкішне помешкання, куди сама вона, ця моя поважна подруга, яка все в цій хаті практично сама придбала, тепер не має входу, бо дочка вкупі з зятем поставила охорону. Крок ступить на територію – дочка тисне кнопку виклику: гов, стій! хто така? 

Ця поважна жінка сімдесятилітнього віку ще ого-го! Дасть фору і молодим, викладає у школі і за п’ятдесят років стажу жодного конфлікту як із батьками, так і з  дітьми. Вона безконечно наївна й відверта: не хочу бути сама, Марійцю, дуже сумую за внуком, а йому не дозволяють з бабусею бачитися, за дочкою сумую (і називає її зменшено-пестливим іменем), хочу бути разом з ними, невже для мене в моїй батьківській хаті не знайшлося місця? І далі: як бути з цим морем любові – до дочки, і зятя, і внука? Життя без них не уявляю. Далі регочемо над метафоро-метоніміями – море любові (фільм такий був про маніяка).  

Намагаюся її розважити-розсмішити: це нам, дорога, за Україну. В якому сенсі? В такому, що доводиться старіти в країні, яка погано вчилася в школі, в Європі якщо побувала, то запозичила з неї тільки фасони суконь та рецепти піци, а тепер намагається на свій український лад влаштувати у нас «європейські цінності».

Та ні-ні, й не думайте записати мене в прихильники Путіна, які проти іноземного і за все «ісконноє». Тоді що ж таких, як я, вічних європейців в Україні, не влаштовує у підігруванні Європі, заграванні з Європою? мавпуванні Європи? Ще детальніше: що не до шмиґи таким, як я, те, що дочки виростають і «посилають» мам, адже так є в цілому світі – різати пуповину, розривати зв’язок із батьками, і мама – причина всіх доньчиних комплексів.

Ви впізнали, дорогі мої, ці фрази, цей стиль, цю суть, правда ж? Адже тільки заходиш у Фейсбук – і прошу: коли я була маленькою, то мама... Про це всі наші нарікання, всі наші кривди та правди, всі наші волання й намагання відв’язатися, відчепитися, щоби йти далі й не стати подібною до неї – неврастенічної, неестетичної: мамо, повисмикуй нарешті вуса.

Смішно, чи не так? Чи, може, трагічно? Адже доньки рідко на ці теми жартують. З мамами в них, виходить, усе по-серйозному. От і в цієї дочки моєї подруги аж так серйозно, що, бачу, може дійти й до суду.

Колись казали – гріх, тепер ідуть до психоаналітика, часто аматора. А навіть якщо і професіонала, то чийогось друга, кума чи свата. А на провінції – як на провінції: все спільне, і «білльо» в тому числі. Деталі такого напівпрофесійного кумівського психоаналізу стають надбанням громадськості, темою розмов за столом у обивательських вітальнях: а той Влодко, а ця Стефка...    

Добре інколи вдатися до того, хто допоможе розібратися в кризі стосунків, нарадить, переконає, замирить членів родини, які нібито не мали жодних шансів порозумітися. Добре, та де ж того «когось» узяти? Адже психоаналітики-майже-родичі все порушують – і порушують правила професійної етики.

Добре, що ті часи минули, канули в небуття, як морська хвиля, що вдаряє у берег і розбивається об нього, зникає, як і не бувала. Так зітхнуть із полегшенням ті, в кого криза минула. Натомість нові шторми, свіжі чорні хмари знову з'являються на обрії, й потребуєш порад фахівця.

Ходімо до священика. Він навчить, він зле не скаже. Так у нас вважають. Але чи багатьом допомогло? Отець без професійної психологічної підготовки навряд чи потрафить радити людині з вищою освітою, людині сучасній в усіх вимірах... Людині, яка сама знає, сама розуміє... сама себе оцінить як таку, що не просить жодної допомоги на тему як жити, не потребує жодного винесення мозку: я що, ненормальний?

Поширена думка, що в Східній Європі, там, де матеріальний добробут значно нижчий, аніж у країнах «суцільного процвітання», набагато менше божевільних, таких, за словами західних журналістів, які волають до неживих предметів у людних місцях. Мовляв, психи набагато частіше трапляються в Америці, ніж у нас. Натомість я маю спостереження інші: пройдіться в будень парками, придивіться до тих, хто там блукає... Усе це – пацієнти, пацієнти, пацієнти.

До чого я все-таки проваджу? До того, що західні теорії вкупі з цінностями приживаються в нас із місцевим колоритом, тобто так, як ми їх трактуємо й розуміємо. А трактуємо переважно з підрядника, притому всіх: Фройда, Юнга – і несть їм числа. Врешті, чи не так російська соціал-демократія зрозуміла Маркса-Енгельса, що витворила з економічного в суті вчення ГУЛаг імені ВКП(б)?

На цю тему влучно жартував колись і Фрідріх Ніцше. Він, як відомо, сказав: коли йдеш до жінки, не забудь батога. Це не означає, що всіх своїх знайомих жінок він товче й закликає інших це робити.

Отже, що таїть у собі метафора «відтинати пуповину»? Видається, що ми і її зрозуміли дуже по-своєму, з огляду на всі наші «традиції»: диктатуру, нелюдяність і непрофесійність.

Вони, ці «надбання» минулого, ще довго будуть панувати в нас, де світло науки і знання заміняє ліхтарик китайського виробництва. Хоча при чому тут китайці?