Тарас Добко та Мирослав Маринович

Українська мова має стати об’єднувальним фактором – червоною ниткою, що зшиє та укріпить наш народ. Реалізувати це можна лише через освіту.

 

 

Нещодавно Верховна Рада України ухвалила довгоочікуваний Закон «Про освіту». Документ обіцяє революційні зрушення – нарешті на 26 році незалежності українська освіта – зокрема школа – має всі шанси позбутися радянського спадку та отримати нові можливості для розвитку.

 

Однак наше суспільство кинулося обговорювати не нові можливості для вчителів та оновлення змісту навчання, не різноманіття фінансових моделей для університетів і навіть не питання академічної доброчесності. Дехто дочитав закон лише до статті 7 про мову освіти, причому вичитав звідти навіть те, чого там ніколи не було. Спектр позицій коливається між «вони вводять російську мову у школи» до «вони вбивають вивчення мов нацменшин та утискають їх». Лунає лайка, відсутній конструктив, забуто про здоровий глузд, багато хто втратив контекст, у якому відбуваються ці зміни. Питання болюче, про нього не варто говорити на емоціях, тому спробуймо заспокоїтись і поглянути насамперед на факти.

 

Друзі допомогли нам зі статистикою: сьогодні мовами національних меншин навчається близько 400 тисяч дітей у 735 навчальних закладах. Практично усі ці діти від садочка і до випускного вечора навчаються винятково мовою своєї нацменшини. Водночас українську вивчають близько 2 годин на тиждень, і ще 2 години в них відведено на українську літературу.

 

А тепер про наслідки. Основними заручниками мовного питання в освіті стали діти: навчаючись винятково мовами національних меншин, вони не можуть нормально вивчити державну мову, а отже – їм закрита дорога в український університет, на державну службу. Вони не можуть навіть претендувати на справді важливі посади в органах місцевого самоврядування, які дали б їм змогу ефективніше працювати на користь своєї громади.

 

І знову трохи статистики: результати ЗНО свідчать, що у 2016 році 60,1% школярів, що належать до угорської та румунської меншин і, відповідно, складали ЗНО з математики та історії України однією із цих мов, взагалі не подолали порога «склав/не склав» з тестування з української мови. Проте іспит з державної мови – обов’язковий для вступу, а провалений екзамен закриває дитині усі шляхи для навчання у вишах України не лише на бюджетній, а й на контрактній формі.

 

Це реальність на сьогодні. На 4-му році після Революції Гідності мовні питання в Україні регулюються прийнятим із порушенням процедури Законом «Ківалова-Колісниченка». Що ж змінить новий Закон «Про освіту»?

 

Стаття 7 нового Закону «Про освіту» робить те, що мало б робити мовне законодавство в Україні, яке так і не ухвалене парламентом: вперше за історію незалежності на законодавчому рівні розширюють обсяги навчання українською мовою.

 

Цей формат відповідає Конституції України та ратифікованій Україною Європейській хартії регіональних мов або мов меншин.

 

Діти нацменшин відтепер навчатимуться рідною мовою лише у садочку та початковій школі – цей час дається їм для комфортного оволодіння базовими знаннями з державної мови. Водночас, починаючи з 5-го класу, вони мають перейти на навчання винятково українською мовою, тобто зануритись у відповідне мовне середовище. Проте при цьому їхній звʼязок з рідною мовою не втрачається, оскільки її вивчатимуть як окремий предмет.

 

Нові правила особливо важливі для шкіл нацменшин, наприклад, Берегівського району, де компактно проживає угорська меншина і де діти – громадяни України – не мають мовного середовища для вивчення державної мови. Рідні та близькі цих дітей спілкуються угорською, вони дивляться угорські програми, читають угорську пресу та книжки. Діти приходять у школу навчатись і часто не можуть навіть привітатись українською.

 

Чи можна уявити собі, щоб у якихось школах в Угорщині, Румунії чи Польщі учні не знали державної мови своєї країни? Питання риторичне. І в цьому – відповідь на всі лукаві протести, що линуть сьогодні передусім з Угорщини та Румунії.

 

Що стосується російських шкіл, то жодного особливого ставлення від держави вони не отримують – усі діти з 5-го класу мають почати навчатись державною мовою. Крапка. Питання «на засипку» те саме: чи можна уявити собі в Росії українські школи, в яких учні не знатимуть російської?

 

Для дітей, що сьогодні навчаються мовою меншин від 1-го до 11-го класу, дають час – перехідний період до 2020 року. Протягом цього часу у них поступово збільшуватиметься кількість предметів українською. З 2020 року базова та старша школа має повною мірою перейти на державну.

 

Кожен із нас може все це усвідомити, якщо дотримається здорового глузду. Право нацменшин навчатись рідною мовою в Україні не є синонімом до права не знати в цій країні української мови. Цей етап зневаги до українства ми вже прожили, і наслідки його вибухають сьогодні на сході України й увиразнені у втраті територій.

 

У цих умовах українська мова має стати об’єднувальним фактором – червоною ниткою, що зшиє та укріпить наш народ. Реалізувати це можна лише через освіту, через мудрий та спокійний діалог усіх сторін, через нове покоління, яке має стати й обов’язково стане кращим за нас.

 

Умови для цього в Українській державі нарешті створюють: школи перестають бути радянськими не лише у назві, а й за суттю; університети інтегруються у європейський простір, а українська мова стає справді державною. За це Міністерству освіти і науки України дякувати треба, а не нападати на нього. Так, новий закон серйозно змінює ту ситуацію в освітній сфері, яку ми успадкували від команди Януковича. Проте Україна мусить вийти нарешті з довгої тіні вторинності. Утвердити українську мову – без надмірних травм для мов національних меншин, однак і без надмірних втрат для державної мови – це завдання всіх освітян нашої країни. Адже ніхто, крім нас, цього не зробить.

 

Тарас Добко, перший проректор Українського католицького університету

Мирослав Маринович, проректор Українського католицького університету

 

 

 

15.09.2017